Історія України - Лазарович М.В. - Література

Лібералізація суспільного й культурного життя з початком " відлиги" серйозно вплинула на становище української літератури. Передусім було відновлено історичну справедливість — із таборів та заслання повернулася низка письменників, яким дивом вдалося вижити. Серед них Б. Антоненко-Давидович, І. Багмут, В. Гжицький, Н. Забіла, О. Ковінька, В. Мисик, 3. Тулуб. У літературу було також повернуто твори багатьох посмертно реабілітованих письменників — М. Вороного, Г. Епіка, М. Ірчана, М. Куліша та ін. З'явилися нові періодичні видання, зокрема журнал "Прапор" (1956), відновився вихід заснованого ще 1925 р. журналу "Всесвіт" (1958), який друкував перекладні твори, в т.ч. сучасних західних письменників, ще не перекладених російською мовою.

В умовах загального піднесення відбувалося творче відродження всього українського письменства, в т. ч. і тих його представників, які десятки років перебуваючи в прокрустовому ложі "соціалістичного реалізму", вимушений були приховувати свої справжні думки і погляди, нерідко творити на замовлення компартійних ідеологів. Упродовж середини 1950 — 1980-х років з'явилися твори В. Антоненка-Давидовича ("За ширмою"), І. Білика ("Меч Арея"), 0. Гончара ("Тронка", "Людина і зброя", "Собор", "Циклон", "Берег любові", "Твоя зоря"), О. Довженка ("Зачарована Десна"), В. Дрозда ("Катастрофа"), П. Загребельного ("Розгін", "Диво"), В. Земляка ("Лебедина зграя", "Зелені млини"), В. Сосюри ("Розстріляне відродження", "Третя рота", "Мазепа"), М. Стельмаха ("Кров людська — не водиця", "Хліб і сіль", "Правда і кривда", "Чотири броди", "Дума про тебе"), Г. Тютюнника ("Вир"), І. Чендея ("Березовий сніг"), поетичні збірки М. Рильського "Трояндний виноград", вірші П. Тичини, А. Малишка та ін. Щоправда, не все згадане тоді вдалося опублікувати. Наприклад, твори В. Сосюри з ідеологічних причин побачили світ майже через чверть століття після смерті поета.

У поезії, прозі та літературній критиці активно виступили й представники нової духовної генерації "шістдесятників". Зокрема, "лицарем українського відродження", першорядною постаттю серед молодих поетів став В. Симоненко — автор натхненних любов'ю до рідної землі поетичних збірок "Тиша і грім", "Вино з троянд", "Земне тяжіння", "Подорож у країну навпаки", "Берег чекань". Непересічний талант, уміння по-філософськи осмислювати дійсність, довершені поетичні форми вирізняли збірки "Проміння землі", "Вітрила", "Мандрівки серця", а згодом і віршований роман "Маруся Чурай" Л. Костенко. Неповний голос заявили про себе М.Вінграновський ("Атомні прелюди"), І. Драч ("Соняшник", "Ода чесному боягузові"), Д. Павличко, В. Стус, І. Світличний, В. Голобородько (щоправда, поезії останніх трьох до читача практично не доходили, бо були заборонені режимом. Оригінальними ідеями та творчими знахідками збагатили українську літературу твори молодих прозаїків — Є. Гуцала, В. Шевчука, Ю. Щербака, В. Яворівського та ін.

Зсередини 1960-х років різко посилився ідеологічний контроль за "ідейно-теоретичним рівнем" друкованих видань. Кожне з них, перш ніж потрапити до читача, ретельно перевірялося цензурою. Письменників і митців, які ухилялися від усталених владою канонів, "проробляли" у пресі та на зборах творчих спілок за "аполітичність ", "ідейну незрілість","формалізм","буржуазний націоналізм" тощо. Так, на республіканській нараді активу творчої інтелігенції у квітні 1963 р. у формалізмі звинувачено М. Вінграновського, Л. Костенко, І. Драча. Тодішній перший секретар ЦК КПУ М. Підгорний, між іншим, докоряв їм тим, що їхні твори використовуються "українськими буржуазно-націоналістичними контрреволюціонерами за кордоном". Нових нападів зазнали Л. Первомайський та С. Голованіський. У липні 1963 р. було зроблено спробу зірвати вечір пам'яті Лесі Українки в Центральному парку культури та відпочинку Києва. У1966 р. устами Першого секретаря республіканського комсомолу молодих літераторів було звинувачено в тому, що вони "видають себе за якихось новаторів літературних форм і витрачають свій талант на політично сумнівні писання".

З виходом роману О. Гончара "Собор" (1968), де автор звернувся до історичних традицій українського народу, його патріотизму, виступив проти руйнування історичних пам'яток церковної архітектури, його було піддано нищівній партійній критиці, а з ним і всіх тих, хто став на захист митця. Навіть голова КДБ СРСРЮ. Андропов не втримався, щоб не дорікнути авторові, мовляв, "за своїм змістом "Собор" є політично шкідливим твором, що пропагує елементи націоналізму, в спотвореному світлі зображає радянську дійсність". Трохи пізніше Гончара було усунуто від керівництва Спілкою письменників.

В1969 р. в офіційній пресі нещадно критикували роман В. Дрозда "Катастрофа", повість І. Чендея "Іван", роман Р. Іванчука "Мальви". У 1970 р. партійному остракізму було піддано повість В. Маняка "Еврика", роман Р. Андріяшика "Полтва", новелу В. Яворівського "Під крилами — весілля", згодом роман І. Білика " Меч Арея", повість Б. Харчука " Два дні", інші твори. За ідеалізацію української минувшини цькували Л. Костенко, а в 1972 р. було розсипано набір її книжки "Княжа гора". У1975 р. було поновлено цензурування "Кобзаря" Т. Шевченка.

Критика, як правило, не минала безслідно: розкритиковані твори зникали з бібліотек, а їхні автори на довгі роки позбавлялися можливості друкуватися. Так, під час чисток зі Спілки письменників України були виключені І. Дзюба, Г. Кочур, М. Лукаш, В. Чичибабін, О. Бердник, М. Руденко та ін. Видатного російськомовного письменника В. Некрасова вислали за кордон. Від літературної діяльності відсторонили І. Чендея, М. Вінграновського, Ю. Щербака, І. Жиленко, В. Шевчука. У таборах і в'язницях опинилися літератори О. Бердник, І. Світличний, В. Стус, В. Рубан, Ю. Литвин, Є. Сверстюк, Ю. Бадзьо, М. Руденко та ін.

Під час перебудови гідну роль у відродженні як національної культури, так і державності відіграли відомі українські літератори, які, активно залучившись до громадсько-політичного життя, пристрасним словом з різноманітних трибун, сторінок газет і журналів, по радіо й телебаченню, власною творчістю намагалися дійти до найглибших закутин суспільства. Так, Д. Павличко у своїх творах засуджував байдуже ставлення тодішнього керівництва до власного народу, рідної мови, Л. Костенко переймалася проблемою обов'язку митця перед народом, В. Голобородько намагався філософськи осмислити сенс людського буття. Темі Чорнобиля були присвячені твори І. Драча ("Чорнобильська мадонна"), С. Йовенко ("Вибух"), Ю. Щербака ("Чорнобиль"), В. Яворівського ("Марія з полином у кінці століття") та ін.

Важливим чинником національного відродження цього часу стало повернення із забуття раніше заборонених творів В. Випни-чепка, Г. Косинки, Є. Плужника, В. Рубана, М. Руденка, В. Стуса, І. Світличного, Миколи Хвильового та багатьох інших поетів і письменників, які своєю творчістю торували шлях розвитку самобутньої української культури.