Історія України - Левицька Н.М. - Петро Конашевич Сагайдачний

Протягом 45 років в Україні відбулося шість великих козацьких повстань, до яких майже завжди поєднувались селяни.

Це повстання під проводом: Криштофа Косинського (1591-1593 рр.), Северина Наливайко а1594-1596), Марка Жмайла (1625), Тараса Федоровича (Трясила) (1630-1631), Івана Сулими (1635), та повстання 1637-1638 рр., яким керували спочатку Павло Буг, пізніше Яків Острянин та Дмитро Гуня.

Головною рушійною силою цих повстань було козацтво.

Серед головних причин повстань можна виділити посилення кріпосницького та національного гніту; експансію шляхти на відносно вільні українські земні, колонізовані "уходниками" та запорожцями; зіткнення інтересів шляхетської та козацької верств населення; намагання офіційної влади Речі Посполитої взяти під контроль козацтво.

Перше велике селянсько - козацьке повстання проти польсько-шляхетського панування в Україні відбулося під проводом Криштофа Косинського (1591-1593 рр.). Саме тоді український шляхтич і гетьман реєстрових козаків Криштоф Коптський отримав від короля землі за службу короні. Не встиг він зайняти їх, як Януш Острозький, білоцерківський староста й полонізований нащадок славетного роду, привласнив їх. Розуміючи марність судового позову на могутнього вельможу, Косинський зі своїми козаками напав на маєтки Острозького. Незабаром селяни, козаки й навіть військові на Волині, Брацлавщині та Київщині почали мститися панам за власні кривди. Перелякана шляхта нарешті зібрала військо, яке очолив і ловів проти двотисячного загону Косинського старший у роді князів Острозьких - Костянтин Костянтинович. У битві на р. П'ятці повстанці зазнали поразки, але покарали їх надзвичайно легко. Реєстрових козаків, що приєдналися до повстання, змусили дати обітницю на вірність королеві, а Косинського - тричі вклонитися зібраним для цього членам роду Острозьких і попросити у них пробачення. Косинський зобов'язувався припинити боротьбу. Однак, зібравши на Січі нові, свіжі сили, він вирушив у похід на Черкаси, де під час облоги міста загинув.

Наступне повстання очолив Северин Наливайко (1594-1596рр.). Треба звернути увагу нате, що повстання, незважаючи на досить велику територію, яку вони охоплювали, не були масовими (це стосується і повстання під проводом Наливайка). В них брали участь від 2 до 10 тисяч селян і козаків. Та й чітко визначених цілей ні повстанці, ні їх лідери не мали.

Допомог)' Наливайкові надали запорожці. Серед невиразно сформованих цілей повстанців було й утворення в Україні землі, якою б правили самі козаки. Наливайко пройшов через усю Галичину, Волинь та Білорусь, закликаючи до повстання селян і сіючи жах серед шляхти. Однак, усвідом

Рис. 3.12 Петро Сагайдачний

люючи перевагу поляків, навесні 1596 р. повстанці об'єднали свої сили й стали відходити на схід, сподіваючись знайти захист у Московії. Згодом старшини та заможні козаки, видали Наливайка полякам, а повстанців переконали скласти зброю. Цю ситуацію використали поляки, вони вдерлися до табору і вирізали більшість повстанців. Самого Наливайка відвезли до Вар.шави і там стратили, відрубавши голову, а потім четвертували.

Петро Конашевич Сагайдачний

(1570, Кульчиці - 20 березня 1622, Київ)

Шляхтич червоноруський з Перемишльської землі, козацький ватажок, кошовий отаман Війська Запорозького, Гетьман реєстрового козацтва. Організатор успішних походів українських козаків проти Кримського ханства, Османської імперії та Московського царства, меценат православних шкіл. Оспіваний у багатьох козацьких думах та українських народних піснях.

Петро Конашевич Сагайдачний народився 1570 року в селі Кульчішях Перемишильскої землі Руського воєводства (нині Самбірського району Львівської області) у шляхетській православній родині. Свій рід виводив з дрібної шляхти Попелів- Конашевичів. Навчався у Острозькій школі на Волині разом із Мелетієм Смотрицьким, автором знаменитої "Граматики". Після випуску Сагайдачний переїхав до Львова, а потім до Києва, де працював домашнім вчителем, а також помічником київського судді Яна Аксака.

Гетьман Петро Конашевич Сагайдачний (1616-1622) побачив і обрав зовсім інший шлях реалізації потенціалу козацтва. Бідний шляхтич із Самбора в Галичині, після навчання в Острозькій академії та короткочасної роботи у Києві, вирушив на Запорозьку Січ. Саме з часів Сагайдачного титул старшого Війська Запорозького став замінюватись на титул "гетьман козацький". Після знаменитого морського походу на Кафу у 1616 р., в якому Сагайдачний здобув собі славу ватажка, його обирають гетьманом. Переконаний втому, що козаки все ще поступаються силою Речі Посполитій, він зробив примирення з поляками наріжним каменем своєї політики. Однак най видатнішою заслугою Сагайдачного було те, що він дивився на козаків не лише під кутом зору їхніх особливих станових інтересів, а й як на потенційних рушіїв українського суспільства в цілому. Саме він об'єднав Військову силу козацтва з політично слабкою церковною та культурною верхівкою України. Це об'єднання відбулося у досить ефектний спосіб: у 1620 р. Сагайдачний разом зі всім Запорозьким Кошем вступив до Київського братства, відновив втрачену після Берестейської унії вишу церковну ієрархію, висвятив на сан київського митрополита Іова Борецького, архієпископа і кількох єпископів. Цей крок мав продемонструвати, що відтак запорожці стають на підтримку релігійних і культурних потреб України. Велику увагу Сагайдачний приділяв розвиткові української культури й освіти.

Помер П. Сагайдачний від тяжкої рани (від отруєної стріли), одержаної у Хотинській війні, 10 квітня 1622 р. Похований у Києво-Братському монастирі. Перед смертю Сагайдачний заповів своє майно на освітні, благодійні і релігійні цілі, зокрема Київському братству і Львівської! братській школі.

Після смерті Сагайдачного прокотилася нова хвиля козацьких повстань. Найбільшими були повстання під керівництвом Тараса Трясила (1630 ), Івана Сулими (1635) та Павла Павлюка (1637-1638). Проте всі вони закінчилися поразками. Головними причинами цих невдач були: стихійність, неорганізованість, недосконале озброєння повстанців, локальний характер дій, мало чисельність лав повсталих, конфлікти між козацькою старшиною та рядовим козацтвом, неузгодженість дій реєстрового та нереєстрового козацтва, гнучка політика польського уряду, спрямована на розкол лав повстанців тощо.

Однак, незважаючи на ці недоліки, кожне наступне повстання свідчило про зростання сили та військового досвіду повсталих. Збільшувалась їхня чисельність, удосконалювалася тактика, міцнішав зв'язок козацтва і селян. Десятирічний "золотий спокій" лише тимчасово приховав конфлікт, що от-от мав знову вибухнути. І саме козацько-селянські повстання підготували грунт для розгортання широкого національно-визвольного руху середини XVII ст.