Історія України - Литвин В.М. - Здобутки і провали соціальної політики

Відмітною рисою тоталітаризму радянського типу було патерналістське ставлення держави до громадян. Нещадно караючи опір або навіть інакомислення, яке могло викликати опір у майбутньому, радянська держава вважала своїм обов'язком турбуватися про задоволення повсякденних потреб своїх громадян. Власне, у неї не було альтернативи, бо всі члени суспільства працювали на державних або одержавлених підприємствах, інших просто не існувало.

Компартійно-радянська олігархія розподіляла наявні в країні ресурси згідно з розробленою нею ж системою пріоритетів, серед яких задоволення матеріальних і культурних потреб населення явно не перебувало на перших позиціях. Утім, у людей треба було вселити соціальний оптимізм. Кожний член суспільства мав відчути, що держава робить для нього максимум можливого, що сьогодні йому живеться краще, ніж учора, а завтра буде краще, ніж сьогодні. Насамперед треба було позбутися законсервованих в роки пізньої сталіншими нестатків та злиднів воєнного і довоєнного часу.

У березні 1956 р. уряд скоротив тривалість робочого дня на дві години у передвихідні та передсвяткові дні. Було збільшено тривалість відпусток по вагітності і пологах - з 77 до 112 календарних днів. У квітні було скасовано закон 1940 p., за яким робітники не мали права змінювати місце роботи без згоди адміністрації підприємства. У травні було встановлено шестигодинний робочий день для підлітків від 16 до 18 років. Тоді ж була скасована плата за навчання у старших класах середніх шкіл та у вищих навчальних закладах.

Відповідно до постанови ЦК КПРС, Ради міністрів СРСР та ВЦРПС, прийнятої у вересні 1959 р., підприємства, організації та установи почали переходити на п'ятиденний робочий тиждень з двома вихідними днями при восьмигодинному робочому дні. У вересні 1956 р. вийшла постанова про підвищення заробітної плати низькооплачуваним робітникам і службовцям в середньому на 33 %. Мінімум заробітної плати був визначений в 300 руб. на місяць у містах та робітничих селищах і в 270 руб. - у сільській місцевості. Неоподатковуваний мінімум заробітної плати робітників та службовців підвищувався з 260 до 370 руб.

У травні 1960 р. Верховна Рада СРСР прийняла закон про зміну масштабу цін та всіх виплат і зарплат у співвідношенні 10:1. У зв'язку з цим вводилися нові гроші зразка 1961 р. На відміну від реформи 1947 р., яка мала конфіскаційний характер і була здійснена раптово, старі гроші обмінювалися на нові впродовж тривалого часу. Одночасно зі зміною масштабу цін встановлювався золотий вміст рубля, щоправда надзвичайно завищений порівняно з його реальною купівельною спроможністю. При запровадженні ринкової конвертації рубля золотий запас СРСР миттєво розтанув би. Тому рубль залишався, як і раніше, неконвертованою валютою.

У березні 1956 р. ЦК КПРС і Рада міністрів прийняли постанову про щомісячне авансування колгоспників. Рекомендувалося видавати колгоспникам щомісячно впродовж року у вигляді авансу не менше 25 % грошових доходів, одержаних від усіх галузей громадського господарства. У зв'язку з необхідністю поставити авансування колгоспників на тверду фінансову основу Держбанку СРСР доручалося надавати колгоспам можливість відкривати поточний рахунок, гроші з якого мали витрачатися виключно на виплату авансів і для розподілу за трудоднями. Фонди для гарантованої, тобто незалежної від підсумків господарського року, оплати праці створювалися, якщо це було потрібно, за допомогою держави. Перехід на нову систему оплати праці здійснювався поступово, в міру зміцнення фінансового становища колгоспів. У 1964 р. гарантовану оплату застосовували майже 2,2 тис. українських колгоспів.

Найбільш вагомим елементом соціальної політики М.Хрущова стала пенсійна реформа, здійснена для робітників і службовців у липні 1956 р. Середній розмір пенсій підвищувався майже на 80 % при скороченні розриву між пенсійним забезпеченням різних категорій громадян. Обмеження при призначенні пенсій (особливо поширені при призначенні пенсії за віком) цілком скасовувалися. Таким чином, коло осіб, які мали право на державну пенсію, істотно розширювалося. Встановлювався однаковий для всіх категорій пенсіонерів пенсійний вік: для чоловіків - 60 років, для жінок - 55 років. Пенсії за віком залежали від заробітку, але мали нижню і верхню межу: мінімальна пенсія становила 300 руб., а максимальна - 1200 руб. щомісяця. В межах максимального розміру визначалися надбавки: за безперервний стаж роботи, для непрацюючих пенсіонерів - на непрацездатних членів сім'ї. Вперше закон передбачав одержання пенсій при відсутності повного стажу роботи за віком (звичайно, у менших розмірах).

У соціальному забезпеченні колгоспників держава не брала участі до 1964 р. Воно здійснювалося за рахунок колгоспів і залежало як від їхнього економічного стану, так і від встановлюваного у кожній артілі порядку призначення пенсій. За рішенням колгоспних зборів з прибутків виділялася певна частина продукції для створення фонду допомоги непрацездатним членам артілі. Як правило, колгоспи надавали таку допомогу, але робити це їх ніхто не зобов'язував. У 1955 р. в Україні налічувалося 14 тис. колгоспних кас допомоги непрацездатним (при наявності 15,4 тис. колгоспів), членами їх були понад 3 млн колгоспників. Рекомендувалося відраховувати до кас 2 % виробленої продукції і одержаного грошового прибутку.

15 липня 1964 р. Верховна Рада СРСР встановила державну систему пенсійного забезпечення колгоспників. Право на пенсію одержували чоловіки у віці від 65 років, якщо вони мали стаж роботи не менше 25 років, і жінки від 60 років при стажі роботи не менше 20 років. Фонд соціального забезпечення колгоспників створювався за рахунок відрахувань від доходів колгоспів і щорічних асигнувань по державному бюджету.

Лібералізація торкнулася й паспортного режиму. М.Хрущов не наважився поширити паспортну систему на все населення сільської місцевості, але істотно послабив паспортний режим. З лютого 1958 р. почалася поступова паспортизація жителів сіл, передусім приміських. Були запроваджені тимчасові паспорти: їх одержували колгоспники, які виїжджали за оргнабором робочої сили в інші області і республіки, а також ті, хто виїжджав у місто на постійну роботу або навчання. Часткове включення сільського населення в паспортизацію пояснювалося потребами промисловості в робочій силі.

У 60-х рр. кількість міських мешканців в Україні зросла з 19 млн у 1959 р. до 26 млн на 1970 р. У середині 60-х рр. вони вперше перевищили за чисельністю сільське населення республіки. Міграція в міста становила основне джерело зростання міського населення - 48 %. Природний приріст забезпечив 38 % зростання. Решта (14 %) припала на частку розширення адміністративних меж міст. Постійне "вимивання" молоді з села позитивно позначалося на темпах зростання промислового виробництва, але підривало сільське господарство.