Історія України - Литвин В.М. - Помаранчева революція

Рано чи пізно посткомуністичні країни приймали демократичні конституції. Здавалося б, що за відсутності диктатури їх політичне життя могло регулюватися лише конституційними нормами.

Проте конституції стають дієвими тільки тоді, коли суспільство по-справжньому контролює власну державу. На перших порах атомізоване, позбавлене горизонтальних зв'язків населення продовжувало залежати від держави економічно та психологічно. Ця залежність створювала ґрунт для маніпулювання волею людей у тих небагатьох випадках, коли апеляція до них ставала необхідною за буквою Конституції. Йдеться, звичайно, про вибори до органів влади. Лише з набуттям досвіду життя в демократичному суспільстві, звільненням з-під економічної залежності від чиновників і появою незалежних від держави організацій виборці діставали можливість цілком усвідомлено ставитися до формування складу органів влади.

Найбільш динамічно в українському суспільстві формувався такий елемент громадянського суспільства, як фінансово-промислові групи. У соціальній суспільній структурі виник нечисленний прошарок олігархів, які почали використовувати свій економічний потенціал для посилення впливу на суспільно-політичне життя за допомогою "кланових" партій.

В Україні з'явилися й досить численні засоби масової інформації, а також культурні, просвітницькі й наукові недержавні організації, які існували на зарубіжні гранти або на кошти вітчизняних фінансово-промислових груп. їм судилося відіграти істотну роль у розгортанні соціального катаклізму, який одержав назву Помаранчевої революції.

Відсутність реальної боротьби з корупцією у вищих ешелонах влади викликала в суспільстві зневіру та розчарування. Здійснюваний Інститутом соціології НАН України моніторинг показав таку динаміку щодо ран-жування найбільш впливових, на думку опитуваних, соціальних груп (у відсотках):

З дивовижною стабільністю опитувані ставили злочинний світ на перше місце за впливовістю в державі. Народ таврував мафіозно-корумпований уклад суспільного життя та чиновницькі зловживання, але поширення таких настроїв залишалося непоміченим з боку "партії влади".

Опинившись перед необхідністю знову звернутися до народу за мандатом на владу під час парламентських виборів 2002 р. і президентських виборів 2004 р., владна верхівка мала надію, що все відбудеться прогнозовано.

Вибори 2002 р. уперше показали, що попередні чинники більше не відіграють провідної ролі у розстановці політичних сил. Комуністи та соціалісти вперше опинилися по різний бік барикад. Так само розщепилася й "партія влади".

Партії та блоки боролися за здобуття половини місць у Верховній Раді й повинні були подолати 4-відсотковий бар'єр. Половина місць призначалася для мажоритарників. Після того, як визначилися всі новообрані депутати, перше місце за кількістю депутатських мандатів посів у парламенті опозиційний блок "Наша Україна", очолюваний В. Ющенком (112 депутатів), на другому місці опинився пропрезидентський блок "За єдину Україну!" (102 депутати), на третьому - КПУ (66 депутатів), на четвертому - об'єднані соціал-демократи (24 депутати), на п'ятому - соціалісти (23 депутати) і на шостому - блок Ю. Тимошенко (22 депутати).

Головою Верховної Ради України було обрано в. Литвина. Разом із тим лідер опозиції В. Ющенко одержав добрі стартові позиції напередодні президентських виборів. Він мав стабільно високий рейтинг, на відміну від чинного президента, який до того ж більше не міг, згідно з чинним законодавством, балотуватися на новий термін.

У першому турі виборів 31 жовтня 2004 р. за В. Ющенка було подано 39,87 % голосів, за В. Януковича - 39,32 %, тобто лише на 0,55 % менше. В другому турі 21 листопада В. Янукович отримав на 812 тис. голосів більше, ніж В. Ющенко. Однак ця перевага для багатьох була непереконливою. Багато громадян почали висловлювати невдоволення з приводу результатів виборів.

В суспільстві немає одностайної думки щодо того, як класифікувати події осені-зими 2004 р. Трохи більше половини громадян стверджують, що це була революція. Решта переконана в тому, то помаранчевий виступ називати революцією не слід. Такий поділ думок відповідає результатам повторного голосування в другому турі 26 грудня 2004 р., завдяки якому В. Ющенко став президентом. Іншими словами, відповідь в обох випадках прив'язується до певної особистості, що неправомірно. Коректною може бути тільки відповідь, пов'язана з так званим ефектом Майдану.

На запитання соціологів: "Чи брали Ви участь в акціях протесту в період Помаранчевої революції?", опитувані в березні 2005 р. відповіли таким чином (у відсотках):

Існує й регіональний зріз громадянської активності в період Помаранчевої революції. Не брали жодної участі в подіях більше половини опитаних громадян, а саме:

Однак події 2004 р. в Україні за своєю масовістю можуть посперечатися з будь-яким іншим аналогічним явищем. Наведені цифри слід порівняти з абсолютними даними ЦВК у грудні 2004 р.: 37 млн 657,7 тис. осіб було включено до списків виборців, 29 млн 731 тис. осіб отримали виборчі бюлетені. Зіставлення надає можливість зробити висновок про те, що в акціях протесту брали участь мільйони людей. Така масовість була неочікуваною як для влади, так і для організаторів акцій протесту. Більше того, вона виявилася неочікуваною і для самих учасників. Попередні опитування показували, що мало хто збирався протестувати проти фальсифікації президентських виборів у таких формах. Спалах народного гніву був неочікуваним для самого народу. Він змінив народ.

Помаранчева революція вже давно відійшла в історію, але залишається в центрі уваги суспільства, а відповідно - й соціологів. За даними соціологічного моніторингу Інституту соціології HAH України, динаміка зміни за роками ставлення суспільства до історичних подій 2004 р. виглядала так (у відсотках):

Показово, що відразу ж після обрання В. Ющенка Президентом України понад половина опитаних громадян не відчувало внутрішнього дискомфорту. Кількість тих, хто відверто радів політичним змінам, майже утроє перевищувала кількість тих, хто мав гірке відчуття поразки. Можна погодитися з тими політологами, які називали Помаранчеву революцію "революцією очікувань".

Проте в наступні три роки суспільство розчарувалося в тій команді, яка прийшла до влади. "Помаранчеві" лідери залишилися при владі після чергових (2007 р.) виборів до парламенту, але не скористалися цим для здійснення системних реформ. Навпаки, вони втягнулися в боротьбу між собою як на персональному (В. Ющенко - Ю. Тимошенко), так і на блоковому (БЮТ - "Наша Україна") рівнях. Боротьба закінчилася розпадом "помаранчевої" коаліції в 2008 р., а отже - й підривом віри в її лідерів.