Історія України - Мельник А.І. - Козацько-гетьманська держава та її зносини із зовнішнім світом (1648 - кінець XVII ст.)

1. Причини, характер і основні етапи визвольної війни українського народу середини XVII ст.

2. Українська Козацька держава, її виникнення і еволюція.

3. Розвиток української держави у другій половині XVII ст.

4. Інкорпорація українських земель Російською імперією.

На основі аналізу становища українського етносу у складі Речі Посполитої, студенти переконуються, що політика польського уряду спричинила різке загострення економічних, релігійних, соціальних та етнічних відносин, результатом чого й став вибух національно-визвольної війни (національної революції) під проводом Б. Хмельницького. Основними її причинами стали:

- наступ на права козацтва й небажання надати козацькі права значній кількості покозачених селян і міщан;

- посилення гніту селян і міщан;

- незахищеність прав української шляхти від свавілля польських магнатів;

- переслідування прав духовенства;

- національно-релігійні утиски населення.

Почавшись як станова, суто козацька війна (боротьба козаків за свої права та привілеї), вона поступово охопила всі верстви населення України й вилилася у всенародну визвольну війну за волю й незалежність України.

У сучасній історичній літературі не існує єдиної точки зору щодо визначення хронологічних меж визвольної війни. Стосовно початку війни дослідники називають дві дати - січень 1648 р. (обрання Б.Хмельницького гетьманом на Запорізькій Січі) та квітень 1648 р. (безпосередній початок військових дій). Що торкається кінцевої дати, то тут думки вчених значно розходяться. Єдиним спільним моментом є те, що сучасні українські історики більше не поділяють позиції радянської історіографії, за якою війна закінчувалася в 1654 р. підписанням Переяславської угоди. Ця дата логічно випливала з тенденційного трактування її основної мети - приєднання до Росії.

На сьогодні є кілька варіантів щодо того, які події слід вважати кінцем війни. На думку деяких вчених, це Віленська угода 1656 р. між Москвою та Польщею, яка поклала початок практики розв'язання цими державами українського питання без попереднього узгодження з Гетьманщиною та без урахування інтересів її народу, істеблішменту. Значна частина дослідників вважає, що визвольну війну слід закінчувати 1657 р., бо після смерті Б. Хмельницького змінюється характер війни - з визвольної вона поступово перетворюється на громадянську. Ряд істориків стоїть на позиції, що війна тягнулася аж до 1676 р., коли були ліквідовані державні інституції в Правобережній Україні і П.Дорошенко склав булаву перед І.Самойловичем, що й ознаменувало поразку національної революції. Гадається, що логічнішою, переконливішою за іншу виглядає кінцева грань, пов'язана з 1657 р.

Відсутність єдиної позиції щодо хронологічних рамок визвольної війни (революції) зумовила й відмінності у її періодизації. Тому в навчальних посібниках студенти зустрінуться з різними варіантами періодизації визвольної війни, в залежності від вибору критерію - два головних: перебіг військових дій проти Польщі, чи соціально-політичні процеси (зрушення) в Україні.

Значними подіями війни стали перші перемоги козацького війська - на Жовтих Водах, під Корсунем (травень 1648 р.), під Пилявцями (вересень 1648 р.), що відкрило можливість для українського державотворення, а підписання Зборівського договору (серпень 1649 р.) вводило ці процеси в міжнародно-правове русло. При цьому державне будівництво розвивалося поволі, по висхідній лінії - від реалізації ідеї козацької автономії до повного відокремлення від Польщі, рішучого усамостійнення.

Проте після поразки під Берестечком (червень 1651 р.) з вини союзника - кримського хана й укладення Білоцерківського договору (вересень 1651 р.), Українська держава втратила частину своїх земель і зменшила чисельність армії. Становище України не змінилося й після блискучої перемоги під Батогом (червень 1652 р.). Під Жванцем польський король Ян Казимир у 1653 р. уклав з кримським ханом мир, згідно з яким погодився повернутися до умов Зборівського договору, але в таємній угоді дозволив татарам взяти ясир з козацької території.

Порозуміння між Польщею й Кримським ханством, при пасивності Стамбула (кримський хан був васалом турецького султана), ставило Україну в дуже небезпечне становище і змушувало Б. Xмельницького шукати нового союзника. Цим союзником з рештою стає Московське царство. В січні 1654 р. на Переяславській раді було ухвалено приєднання до Московщини. А остаточний договір представники обох сторін уклали в Москві в березні 1654 р. (так звані Березневі статті).

Цей союзний договір передбачав по суті конфедеративну спільність і військовий союз при збереженні певних прав України у міжнародних відносинах, у формуванні політики і веденні економіки своєї держави. Так, українська адміністрація і судочинство не підпорядковувались Москві, гетьман і старшина обиралися радою, Україна мала право вести переговори з іншими державами (окрім Польщі й Туреччини), податки надходили до української скарбниці, залишалося козацьке військо. Водночас московський цар мав право тримати в Києві воєводу із залогою, царя були зобов'язані інформувати про закордонні посольства та про вибори нового гетьмана.

Союз з Москвою не був метою національно-визвольної революції, не був втіленням багатовікового прагнення українського народу возз'єднатися з російським, як це кваліфікувалося значною частиною великоросійських та радянських істориків. Це був союз, жорсткодетермінований реальними умовами, коли Україна не мала можливості самостійно протистояти Польщі. Б. Xмельницький розрахував завдяки допомозі православної Московщини остаточно позбутися впливу Польщі і йти до власної мети - незалежної держави.

Процес розбудови цієї держави з самого початку зазнав значного впливу козацьких традицій. Практично за основу був взятий державно-політичний устрій Запорізької Січі. Територія України була поділена на полки та сотні. Керівництво державою здійснювали вибраний гетьман і старшина (назва старшинських посад співпадала з відповідними назвами у Запорізькій Січі).

Головним органом влади вважалася загальна Козацька Рада. Проте, скоро стало зрозумілим, що організаційні форми, які себе виправдали серед нечисленного козацького населення, виявилися малоефективними у масштабах великої країни. Насамперед, це торкалось головного органу влади - Ради. її функції дуже скоро перейшли до Ради старшин, що збиралася кілька разів на рік для вирішення найважливіших справ. Але й вона не мала повної законодавчої компетенції і була лише дорадчим органом - останнє слово лишалося за гетьманом.

Однак, зберегти в повній мірі здобутки визвольної війни не вдалося. Після смерті Б. Хмельницького в Україні розпочинається так званий період "Руїни", це період руйнації основних засад української державності. Основними ознаками цього періоду були:

- послаблення влади гетьмана; поділ території України на Лівобережну та Правобережну на чолі з окремими гетьманами;

- боротьба різних політичних угруповань за владу, що фактично переросла у громадянську війну;

- намагання іноземних держав оволодіти українськими землями;

- економічний занепад, спустошення значних територій.

Юридично поділ українських земель під час "Руїни" закріплювався Віленською угодою (1656), Андрусівським договором (1667), Бахчисарайським договором (1681), "Вічним миром"

(1686).

Внаслідок останньої міжнародної угоди Україна остаточно була поділена між Московщиною та Польщею. У більш сприятливих політичних і економічних умовах опинилося Лівобережжя, що знаходилося під протекторатом Москви і зберегло свій автономний устрій (дістало назву Гетьманщина). Але це був тимчасовий виграш, оскільки в плани російського уряду не входило збереження будь-якої політичної незалежності України. Вже наприкінці ХУІІ ст. чітко позначилися основні напрямки російської політики щодо України - поступове обмеження автономних прав, втручання в економічну та фінансову сфери, що у кінцевому рахунку мало привести до повної її інкорпорації.

Ці процеси особливо посилилися після приходу до влади в Росії Петра І, а після придушення невдалої спроби І. Мазепи у 1708-1709 рр. відстояти автономію набрали нищівного характеру і значних масштабів. Петром I були істотно обмежені права і повноваження гетьмана, майже повністю ліквідована українська адміністрація, зруйнована і заборонена Запорізька Січ. А після переможного закінчення Північної війни була створена Малоросійська колегія для управління Україною, вперше скасована посада гетьмана.

Наступні десятиліття ХУШ ст. були позначені, з одного боку, подальшим прагненням російського уряду підпорядкувати собі Україну, а, з іншого, - намаганням української старшини відстояти права Гетьманщини. У цей час двічі вдавалося відновити гетьманство, повернути деякі автономні права. Але вцілому, повнота автономії Гетьманщини залежала вже не стільки від її внутрішньої сили, скільки від особистої прихильності того чи іншого російського монарха.

Справу знищення Гетьманщини закінчила Катерина ІІ. У 1764 р. востаннє скасовується посада гетьмана, у 1775 р. знищується Запорізька Січ (Нова Січ), у 1781 р. - ліквідовується полково-сотенний адміністративний устрій і замінюється на російський зразок (поділ на губернії та генерал-губернаторства), у 1783 р. - вдруге проходить закріпачення селян. Внаслідок всіх цих заходів Україна остаточно втрачає свій автономний статус і перетворюється на звичайну провінцію Російської імперії.