Історія України - Пасічник М.С. - Походження, розселення та устрій слов'ян.

Наприкінці І тисячоліття до н. е.— на початку І тисячоліття н. е. лісові та лісостепові райони населяли племена зарубинецької та черняхівської культур, які підтримували тісні контакти із сусідніми племенами і населенням східних провінцій Римської імперії, а в подальшому — з Візантією. У III—VI ст. у Північному Причорномор'ї з'являються численні племена і народності, втягнуті у процес "великого переселення народів" (готи, гуни та ін.).

З розпадом величезної Гунської імперії на сході утворився Тюркський каганат, під впливом якого перебували Кавказ, Передкавказзя та інші землі. Після визволення з-під влади каганату хан болгарських племен Кубрат 632 р. утворив державу, яку візантійці назвали Великою Болгарією. Вона займала переважно приазовські степи й Таманський півострів. Болгари вели кочовий спосіб життя, мали родоплемінний устрій на основі військової демократії.

Велика Болгарія проіснувала близько чверті століття, а після смерті Кубрата занепала. Скориставшись із цього, східні сусіди болгар — хазари — почали війну з ордою старшого сина Кубрата Бетбая й змусили її сплачувати данину. Середній син покійного хана Котраг вивів свою орду на територію Середнього Поволжжя, де згодом виникла Волзько-Камська Болгарія. Вона проіснувала аж до монголо-татарської навали. Найдовше захищалась орда наймолодшого сина Кубрата Аспаруха. Під ударами ворогів вона поступово відступала Приазов'ям і Північним Причорномор'ям на захід. При цьому болгари то мирилися, то ворогували з тими слов'янськими племенами, чиї володіння прилягали до цих регіонів. Приблизно в 70-х рр. VII ст. болгари під проводом Аспаруха перейшли Дністер, вигнали аварів з Лівобережжя Нижньої Придунайщини й заснували Дунайську Болгарію.

У прикаспійських степах, одночасно з Великою Болгарією, почала формуватись Хазарська держава. Як і болгари, хазари належали до тюркомовного світу. Приблизно в середині VII ст. вони утворили Хазарський каганат, який значно посилився після підкорення болгарської орди Бетбая. Зросла чисельність населення, розширилась територія кочовищ, почали швидко відроджуватися приморські міста. Каганат мав форму федерації племен з номінальною зверхністю хазарського роду Ашина.

Переслідуючи болгар, що відступали, хазари захопили Північне Приазов'я, Північне Причорномор'я й частину степового Криму. Наприкінці VII — на початку VIII ст. Хазарський каганат вів кровопролитну війну з Візантією за Крим. Але під загрозою навали арабів супротивники помирилися. Частина земель відійшла до Візантії, а Східний Крим і степова західна частина півострова залишилися за Хазаріею. Каганатові довелося витримати жорстоку боротьбу з арабами за сфери впливу в Прикаспії й на Кавказі. Хазари мусили покинути свою столицю Семендер і перенести її до Ітіля на Нижній Волзі.

У 737 р. Хазарський каганат зазнав нищівної поразки від арабів, але після їхнього відходу швидко відродився й зміцнів. Він посилив експансію на землі сіверян, в'ятичів, деяких інших племен Лісостепу та Полісся й змусив їх сплачувати данину. Власті Хазарії стягували з іноземних купців торгове мито в Ітілі, інших містах, у Керченській затоці, тим самим перешкоджаючи вільній торгівлі Русі-У країни з Візантією, країнами Малої та Середньої Азії. Разом з тим Хазарський каганат прикривав пра-українську державу від вторгнення середньоазійських кочівників, що сприяло її відносно мирному розвиткові.

Хазарський каганат відіграв помітну роль у житті Східної Європи. Проте окремі вчені явно її перебільшують, пропонуючи назвати час VП—VIII ст. "періодом Хазарського каганату" або твердячи про нібито належність полян до хазар чи заснування Києва "хазарином" Києм.

У IV—VII ст. територію Середнього Подніпров'я займає союз давньослов'янських племен, відомий під назвою антів, а пізніше русів або росів. Назва "Русь" пізніше поширилася на все східнослов'янське населення. Вважається, що слов'янські племена сформувалися із різних етнічних і расових спільнот, які жили у давні часи на широких просторах Східної та Центральної Європи. Вперше слов'яни згадуються у писемних джерелах І—II ст. н. е. — у творах римських авторів Таціта, Плінія, Птолемея, які називали їх венедами.

У процесі розкладу первіснообщинного ладу серед східних слов'ян формуються феодальні відносини, виникають племінні союзи (полян, сіверян, білих хорватів, дулібів, тиверців тощо), а згодом — ранньофеодальні державні об'єднання-князівства. УIX от. Київське і Новгородське князівства об'єднуються в одну державу — Київську Русь, яка стала однією 8 наймогутніших у середньовічній Європі.

З утворенням Київської Русі тісно пов'язане питання про походження етноніма "Русь". Дискусія істориків про те, хто були руси і де слід локалізувати, зумовлена характером джерел. Були спроби пояснити назву "Русь" як запозичення і шукати її витоки то в Скандинавії (у варягів), то серед іраномовних народів. Є цікаве припущення російського вченого О. Трубачова, який стверджує, що можна пов'язувати етнонім "Русь" із дуже давніми індоарійськими племенами Причорномор'я, і зближує його з давньоіндійським словом "ruksa" — "світлий". Набувають популярності спроби довести синхронність виникнення назв "Русь" і "Україна" й обґрунтувати прямий зв'язок між ними. Найчіткіше, на думку дослідника Г. Півторака, робить це відома письменниця і вчена Раїса Іванченко у статті "Якщо в нас відібрати історію...", яка стверджує, що в VI—IX ст. на Середній Наддніпрянщині по правих потоках Дніпра жило східнослов'янське плем'я росів (русів, русичів, русинів), яке входило до антського союзу племен і стало "центром" давньоруської народності. Ті роси згодом створили велику державу — Київську Русь. Оскільки етимологія іранського етноніма "анти" розшифровується як "пограничні жителі", населення українного прикордоння, України, можна вважати, що роси якраз і були першими українцями.

Аналіз писемних свідчень, здійснений ще М. Тихомировим, Б. Рибаковим, В. Мавродіним та іншими істориками, переконує в слушності теорії південного походження назви "Русь". У давньоруських літописах, особливо XII—XIII ст., поняття "Русь" або "Руська земля" мали два значення: широке (стосувалося всіх східнослов'янських земель у складі Давньоруської держави) і вузьке (стосувалося лише південної частини цих земель — Київщини, Переяславщини та Чернігівщини). Практично всі літописні згадки локалізують Русь у ЇЇ вузькому значенні в Середньому Подніпров'ї: в басейнах Десни (на північному сході), Росі та Тясмину (на півдні), Сейму і Сули (на сході), Горині (на заході). Це землі, де сиділи колись поляни, сіверяни і древляни, які склали основу ранньодержавного утворення "Русь". Провідна роль у ньому належала полянам. Літописець вважав за необхідне особливо підкреслити це: "Поляне, яко ньхне зовомая Русь". Характерно, що саме в цьому регіоні збереглося найбільше гідронімів і топонімів, пов'язаних з назвою "Русь" — Рось, Росава, Роставиця, Ростовець. Коли на Русі виникло кілька міст з назвою Переяслав, найперше з них називалося Переяслав Руський.

Навряд чи можна сумніватися в тому, що літописці пізнішого часу у своїх свідченнях про Давньоруську державу сполучали з нею ту давню Русь, яка поклала їй початок. Вочевидь і Костянтин Багрянородний, говорячи про "Внутрішню Русь", мав на увазі Середньодніпровський регіон. Не мають рації ні О. Прицак, який шукає Русь на далекій північно-східній околиці слов'янського світу, в межиріччі Волги, Каторослі й Трубежу, ні Д. Мочинський, що розміщує її на півночі, між Новгородом і Старою Ладогою. Арабський автор XII ст. Ідрісі цілком чітко означив північноруський район терміном "Зовнішня Русь", що відповідає й свідченню Костянтина Багрянородного.

Б. Рибаков вважає, що союз слов'янських племен Середнього Подніпров'я перейняв ім'я одного з племен — народу "рос" або "рус", відомого в VI ст. далеко за межами слов'янського світу. Сталося це наприкінці VIII — на початку IX ст., і не випадково Русь — як країна і як народ — неодноразово згадується тогочасними арабськими та візантійськими авторами.

Про першочергову належність терміна "Русь" до українських земель свідчать також топоніми й гідроніми. В Середньому Подніпров'ї — це назви річок Рось, Росава, Роставиця й деяких урочищ. Можливо, цей термін походить від сарматського rhos (світло), яке через співзвучну назву племені роксоланів поширилось на українські землі. Правда, є й "північна" версія походження терміна "Русь". Зокрема, норманісти виводили його від фінської назви шведів "гіюїзі" і відповідно саму країну Русь розміщували на території новгородських словен. При цьому вони посилалися на свідчення зарубіжних авторів, зокрема Ібн Русте (друга половина IX — початок X ст.) і Гардізі, які писали, що Русь лежала на далекому острові довжиною в три дні дороги. На підставі цього окремі історики ототожнювали місцезнаходження Русі з островом на р. Полістє під Старою Русою. Але останні аерофотознімки й археологічні знахідки показали, що в давнину Дніпро нижче від сучасного Канева розділявся на два рукави, які утворювали острів довжиною майже 130 км. Таку відстань можна було подолати саме за три дні, про що й писали давні автори. Отже, це і є той регіон, вище від якого були поширені "руські" топоніми та гідроніми й де давні автори вбачали країну Русь. Тобто і цей приклад свідчить на користь південного варіанту походження терміна "Русь".

Незалежно від походження у період східнослов'янської політичної й етнокультурної консолідації назва "Русь" ототожнювалася з назвою "слов'яни". "А словеньскый язык и руский одно єсть", — зауважував літописець. Показовими в цьому плані е літописні визначення "Руские грады", "ми от рода Руского", "Русин" та ін. Таким чином, уже в IX—X ст. колишні міжплемінні союзи східнослов'янських племен — поляни, древляни, сіверяни, кривичі, волиняни, дреговичі, уличі, дуліби, словени та інші — злилися у велику етнічну спільноту — народність, яка одержала назву "рода руского", "Руси".

До початку XIX ст. робилися спроби віднайти історичну прабатьківщину слов'ян, зокрема українців, в Азії. Гіпотези азійського походження, особливо поширені серед західноєвропейських вчених, мали за мету підкреслити: слов'яни чужі європейським народам. Походження українців пов'язувалося із сармато-аланськими, скіфськими, тюркськими, кавказькими племенами. Зокрема, топонім "Русь", як і інші, вважався таким, що мав іранське походження.

Із поширенням так званої норманської теорії, згідно з якою варяги відіграли вирішальну роль не лише у соціально-політичному (утворення Давньоруської держави), а й етнічному процесі — формуванні східних слов'ян, набувають поширення ідеї скандинавського походження топоніма "Русь", який дав назву етнічній спільноті стародавніх східних слов'ян, перетворившись в етнонім. Але більшість сучасних дослідників вважає цей термін етимологічно пов'язаним з гідронімами прабатьківщини східних слов'ян, землі літописних полян — Россю, Росавою та ін.

Однак не можна заперечувати й те, що протягом тривалого процесу формування української народності до її складу входили іншоетнічні компоненти. Широко відомі факти перебування вікінгів та інших скандинавів у південноруських містах; у причорноморських степах кочували тюркські племена (чорні клобуки та ін.) — васали київських князів. Деякі з неслов'янських груп були асимільовані ще під час формування давньоруської народності. Значні відмінності в культурі українців різних історико-етнографічних районів — також певною мірою наслідок давніх міжетнічних і етногенетичних процесів. Про це свідчить, зокрема, термінологія культурно-побутової сфери українців і взагалі східних слов'ян" що рясніє назвами тюркського, іранського, скандинавського походження.

Важливим джерелом вивчення етногенетичних процесів є дані антропології. Відоме положення про те, що "чистих", не змішаних у расовому відношенні народів взагалі не існує, цілком стосується й українців. Антропологічні дослідження показали, що не тільки немає єдиного українського расового типу (як і, скажімо, російського або німецького), а й наявні досить значні відмінності у межах відповідних регіонів. За даними багаторічних досліджень В. Дяченка, як стверджує професор В. Наулко, з цього погляду Україна поділяється принаймні на п'ять областей: центральноукраїнську; валдайську, або деснянську; ільмено-дніпровську; нижньодніпровсько-прутську; карпатську. При цьому між ними протягом віків мали місце інтенсивні взаємини.

Деякі автори робили спроби вивести походження українців безпосередньо від племен часів первіснообщинного ладу. Зокрема, археолог Я. Пастернак вбачав етногенетичні витоки українців у наддніпрянських племенах трипільської культури; далі, мовляв, вони еволюціонували у неврів — одне зі скіфських племен, потім в "антську культуру полів поховань" і, нарешті, — у "княжі часи", тобто Київську Русь.

На думку В. Наулка, концепції безперервного розвитку народів від первісних часів є безпідставними, оскільки історія людства — це процес постійного виникнення, розвитку і зникнення етнічних спільнот. Не залишаються незмінними як самі етнічні спільноти, так і їхні ознаки: територія розселення, особливості господарської діяльності, мови, культури.

В інших концепціях хоча й визнавалося, що слов'янська спільнота формувалася на території Східної Європи, а не за її межами, превалювала теза, згідно з якою українці, на відміну від інших слов'ян, вийшли з "праукраїнського субстрату-основи" — семи "українських племен" (полян, древлян, сіверян, волинян, тиверців, білих хорватів та уличів, які згадуються у "Повісті минулих літ"). На думку деяких дослідників, ці етнічні спільноти теж були безпосередньо пов'язані з первісними племенами Наддніпрянщини. Одним з аргументів на користь таких зв'язків є те, що серед сучасних народів збереглися давні звичаї та обряди, стверджував М. Грушевський. На його думку, прямими предками українців було найдавніше населення на території сучасної України починаючи з неолітичних часів. Таким чином, факт існування давньоруської народності заперечувався, а розклад загальнослов'янської спільноти відразу ж приводив до утворення трьох етнічно відособлених східнослов'янських народів. Через те історію українського народу М. С. Грушевський починав від IV ст., ототожнюючи південні східнослов'янські племена антів з українцями. Як наслідок, антропологічні, психофізичні, мовні та інші особливості українського народу зумовлювалися саме цією найдавнішою диференціацією.

Згідно з концепціями, поширеними у радянській історіографії, формування української народності як етнічної спільноти відбувалося на основі частини слов'янського населення, яке входило до складу Давньоруської держави (IX—XII ст.). Цей процес був тривалим і проходив у кілька етапів. Дальший розвиток феодальних відносин призвів до роздробленості цієї держави, внаслідок чого вже у другій половині XII—XIII ст. утворюються нові економічні, політичні та культурні центри, виникають певні передумови формування східнослов'янських народів — українців та білорусів.

Одночасно з політичним відбувався й етнічний розвиток Русі. Почав складатися територіальний центр русів, під вплив якого згодом підпадають навколишні регіони. Таким центром стала Київська земля з її могутнім етнічним й економічним потенціалом. Тут швидше, ніж у навколишніх землях, розвивалися феодальні відносини, в IX—X ст. з'явилися перші індивідуальні земельні володіння дружинної знаті, розбудовувалися міста й посилювався їхній вплив на сільські округи.

Особливістю Київської землі було те, що вона в період формування не належала якомусь конкретному князеві, а вважалася спадковим володінням великокнязівської родини. Хто володів Київською землею, той мав управляти і всією Київською Руссю. Крім великого князя, важливу роль у житті регіону й всієї держави відігравала київська знать. Саме вона найбільше ратувала й боролася за підкорення та господарське освоєння територій сусідніх племен.

Після міграції уличів на початку X ст. у межиріччі Південного Бугу й Дністра влада київських князів поширилась на землі в басейні Тясмина та нижніх течіях Сули й Псла. Щоправда, пізніше залежність цих територій від київських властей стала формальною, фактично вони перебували під контролем кочівників. До 1086 р. південні кордони Київської землі проходили по р. Стугні, а пізніше — по р. Росі. Місцеве населення, що складалося з нащадків літописних уличів, а також прийшлих з-за Дону алано-болгар, опинилося у сфері впливу більш розвиненішого населення Київської землі. Чи не найшвидше влада київських князів утвердилася на просторах древлян. Однією з причин цього стала відносна слабкість місцевих правителів і відсталість краю у переході до ранньофеодального суспільства. За всіх соціально-політичних колізій територія древлян залишалася невід'ємною частиною територіального центру русів-українців. Дреговицька Турівщина з часом стала уділом київських князів, а решта утворила Полоцьку землю. На заході територіальна експансія київських можновладців натрапила на сильний опір феодальної знаті волинян, яка швидко збагачувалася й зуміла досить відчутно зміцнити своє становище. За князювання Володимира Святославича київська знать активізувала господарське освоєння земель сіверян і одночасно почала захищати їх від нападів кочівників. Проте перетворення Чернігова й Переяслава на центри навколишніх округ послабило вплив Києва у віддаленому Лівобережжі.

Зростання ролі Київської землі в Середньому Подніпров'ї відбилося у відповідних топонімах та гідронімах. У басейні Тетерева на той час одна з річок стала називатися Киянка, Десни — Либідь, а поблизу Чернігова з'явилося с. Києнки. УХ — першій третині XII ст. Київська земля вже є етнополітичним центром Середнього Подніпров'я з нечітко визначеними кордонами, крім південних, що свідчило про незавершеність процесу формування територіально-політичного об'єднання. Київська земля одночасно стає й політичним центром всієї Давньоруської держави.

Певна відособленість Київської землі серед навколишніх регіонів у IX—XI ст. виявилась у поширенні на неї назв "Русь" або "Руська земля". Залежно від політичної ситуації ними називали територію навколо Києва або разом з частиною Переяславщини й Чернігівщини. Наприклад, київський князь Святополк у 1015 р., як писав літописець, зібрав проти свого брата Ярослава "бещисла вой, русь (вої'в з руських племен навколо Києва. — лет.) і печенігів". Посівши Київський престол, Ярослав, у свою чергу, об'єднав проти Святополка "русь, і варяги, і словени". В такому самому значенні термін "русь" вживався й в інших випадках. "Руссю" іноземці називали й усю Київську державу.

Одночасно з територіальними змінювалися й назви населення. Поступово зникає поділ місцевої людності на літописні племена й з'являються етноніми, похідні від назв найбільших міст. З 944 р. літописець щодо населення Київської землі почав вживати назву "кияни" замість "поляни". Це вже свідчило про складання відносної етнічної спільноти жителів Київської землі та її відмінність від навколишніх етносів. Однак з різних причин така назва не прижилася. За населенням Середнього Подніпров'я IX—XI ст. остаточно утверджується етнонім "русь", який мав тут глибоке етнополітичне коріння й увійшов у свідомість як слов'янських, так і неслов'янських народів.

У період розвитку давньоруської народності формувались найважливіші особливості культури, спільні для східних слов'ян, зберігалися їхня загальна самоназва (руські), свідомість спільності походження і найближчої етнічної спорідненості. Однак давньоруська народність, як усяка етнічна спільність ранньофеодального періоду, не була однорідною. Вона становила складну сукупність локальних традицій матеріальної та духовної культури, які відіграли у майбутньому певну диференціювальну роль.

Етнічний центр українського народу сформувався на багатонаціональній основі. Крім русів, у цьому процесі брали участь і північні слов'яни, переселені з метою укріплення південних рубежів країни, а також поляки й тюркські народи. У різні часи Русь не лише воювала з кочівниками, а й торгувала, мала з ними мирні відносини. Коли з 60-х рр. XI ст. половці почали тіснити печенігів, то частина з них відійшла за Дунай, а решта — під захист київського князя. Те саме зробили й інші тюркські племена, зокрема торки, берендеї, ковуї. З дозволу київського князя вони зайняли малозаселені землі Поросся та Південної Переяславщини й зобов'язалися не пропускати на Київ інших кочівників. Руси називали ці тюркські племена за кольором їхніх шапок чорними клобуками, а зайняті ними землі за назвою укріпленого центру торків Торчеська — Торчеською волостю. Під впливом русів чорні клобуки почали переходити до напівкочового способу життя, запозичували в них елементи землеробства й ремесла, вбрання, мови тощо. За межами Київської землі, вниз по Дніпру аж до Руського моря, стояли нечисленні неукріплені села зі змішаним складом населення. Вони були осередками русько-української культури серед тюркомовного кочового світу.

Особливістю ранньої етнічної історії українців було те, що вона розвивалась у південно-західних районах Давньоруської держави (території Київського, Переяславського, Чернігово-Сіверського, Волинського і Галицького князівств). Приблизно у XII—XIII ст. стали вирізнятися первісні ознаки української народності, що стосувалися території, мови, культури, господарської діяльності, побуту та звичаїв. У цей період Давньоруська держава розпалась на окремі феодальні князівства, і одночасно стала набирати силу Північно-Західна Русь — Ростово-Владимиро-Суздальське, згодом Московське князівство, яке відіграло вирішальну роль у формуванні російської (великоросійської) народності.

Одним з основних показників існування народності є власна мова. Більшість дослідників вважали, що в період Київської Русі сформувалася єдина для всього населення країни давньоруська мова. Однак деякі з них дотримувалися іншої думки. Зокрема, академік А. Кримський відстоював існування української мови принаймні з XI ст. Він писав на початку XX ст., що "жива мова Півдня XI ст. стоїть посеред східного слов'янства цілком уже відокремлено. Мова Наддніпрянщини та Червоної Русі XI ст. — це цілком рельєфна, яскраво індивідуальна лінгвістична одиниця* У ній дуже легко взнати прямого предка сьогочасної української мови...". Такі висновки видатного сходознавця підтверджує практика етнополітичного формування Київської землі. Територіальна, етнічна й політична консолідація середньоподніпровських племен в єдину історичну спільність супроводжувалась аналогічними процесами і в мовному середовищі. Живий розмовний говір народу, що очолював консолідаційні процеси, став мовною основою давніх русів. Українська мова формувалася на лінгвістичній базі говірки полян-русів, яка спочатку синтезувала особливості мов ближчих, а потім і віддалених племен. Подібне відбувалося й в інших регіонах Київської держави. Лінгвістичний аналіз новгородських берестяних грамот XI—XII ст. дав окремим вченим можливість зробити висновок про відокремленість давньоновгородського діалекту від інших східнослов'янських діалектів.

У XII ст. на зміну назві "Русь" стосовно українських земель приходить назва "Україна", з появою якої український етнос виступає на політичній арені як окремо сформована історична спільнота. Вперше термін "Україна" згадується в "Іпатіївському літописі" під 1187 р. Але якщо врахувати, що на письмі назви територій вживалися вже після того, як вкорінилися в повсякденному житті, то можна вважати, що вони були поширені й раніше. Розповідаючи про смерть у 1187 р. прославленого боротьбою з половцями переяславського князя Володимира Глібовича, літописець писав: "Й плакашася по нем всі переяславци.., о нем же Украйна много постона". До останнього часу слово "Україна" тут трактувалося вченими як окраїна Київської Русі, якою і було Переяславське князівство. Але літописець називає окремо Переяслав і Україну, тобто ті землі, що найбільше страждали від нападів кочівників. Саме ними й були Переяславська, Чернігівська та Київська землі. Про вживання цього терміна щодо різних українських регіонів свідчать й інші згадки. Під 1189 р. у літописі записано про приїзд князя Ростислава "ко Украйне Галичькой", під якою мали на увазі Галичину, Покуття й Подністров'я. "Україною" називали літописці й "Червенські міста" Галицько-Волинського князівства у 1213 р. У XII—XIII ст. назва "Україна" охоплювала територію від Середнього Подніпров'я на сході до Забужжя включно на заході. Нею позначали не окраїнні території, а "край", "землю", "країну". Саме такий зміст вкладали пізніше в термін "Україна" самі українці й власті Великого князівства Литовського. Але поряд з назвою "Україна" ще тривалий час продовжували вживати у вузькому та широкому значенні назви "Русь" і "Руська земля". Живучість і утвердження кожної з них залежали від багатьох факторів, і насамперед від внутрішнього та зовнішньополітичного становища українських земель.