Історія України - Пасічник М.С. - Князювання у Києві Володимира Святославича.

Саме в цей час у соціально-економічній та політичній структурі Русі відбулися важливі зміни, що були наслідком еволюції усіх ланок суспільного життя, в тому числі його ідеологічної та релігійної сфер. Серед них слід виділити запровадження християнства як державної релігії і виникнення розвинутої церковної організації, яка поступово стала складовою частиною державного апарату експлуатації народних мас.

Прийняття давньоруською верхівкою християнства як державної релігії було результатом внутрішнього розвитку східнослов'янського суспільства, проте сам факт його запровадження був тісно пов'язаний із взаєминами між Давньоруською державою і Візантією. Як зазначалося вище, запровадження християнства створювало загрозу релігійно-ідеологічній та політичній залежності Русі від греків. Тому перед Володимиром постало складне завдання — звести до мінімуму можливі негативні зовнішньополітичні наслідки християнізації. В перші роки князювання він, пам'ятаючи труднощі своїх попередників у вирішенні цього питання, прагнув зміцнити позиції язичників, але проведені ним релігійні реформи не дали бажаного результату. В зв'язку з цим в середині 80-х рр. київський князь та його оточення розпочали боротьбу за запровадження християнства візантійського зразка. Як і раніше, важливим засобом впливу Русі на політику візантійського уряду щодо східних слов'ян залишалася зацікавленість Константинополя в розвитку торгівлі з Києвом і особливо в допомозі давньоруських військових контингентів, бо в цей час імператорський двір перебував у скрутному становищі внаслідок чвар претендентів на трон і постійних нападів сусідів. Але, як показав хід русько-візантійських стосунків часів Ольги, лише цих засобів тиску на візантійський уряд було недостатньо. Тому, коли імператор Василій II відмовився виконувати попередню домовленість з Володимиром про те, що за скерування великого військового контингенту мав дати дозвіл на шлюб руського князя зі своєю сестрою Анною та санкціонувати християнізацію Русі, східнослов'янська рать здійснила похід у грецькі володіння в Криму. Завоювання русами цього важливого стратегічного пункту змусило імператора задовольнити вимоги Володимира.

Християнізація Русі, шлюб руського князя з представницею грецької династії сприяли зростанню міжнародного престижу Київської Русі. Авторитет київського князя став надзвичайно високим. Адже, згідно з канонами нової релігії, він одержав юридичний статус необмеженого правителя, на відміну від попередніх, язичницьких часів, коли державну владу, за ідеологічними уявленнями дохристиянської Русі, репрезентувала система "князь— дружина".

Важливим свідченням про прагнення київського князя звеличити свою владу стало карбування перших давньоруських монет — златників та срібляників; їх поява, як аргументовано довели дослідники-нумізмати, мала насамперед політичний характер. Монети були зроблені за візантійськими зразками, причому київський володар був зображений на них в усіх імператорських регаліях, з короною на голові. Велике значення мав напис "Володимир на столі" та зображення Христа, що свідчило про намір руського монарха підкреслити рівність князів й імператорів перед Богом, а також надати своїй владі сакрального характеру.

Прийняття східними слов'янами християнства з Візантії і створення ними православної церковної організації на чолі з митрополитом зумовили залежність давньоруської церкви від патріархії. Однак значення цієї залежності для політичного життя Давньоруської держави, безумовно, не слід перебільшувати. Передусім вище духовенство, що формувалося з греків, які прибували з Візантії, внаслідок певних особливостей свого становища в Давньоруській державі та залежності від її князів було зацікавлене у проведенні відносно самостійної від патріархії діяльності. Київський двір з перших днів існування державної християнської організації на Русі здійснив низку заходів, спрямованих на обмеження церковно-політичного впливу Візантії.

Автор "Повісті минулих літ" зазначав, що князь Володимир запросив до Києва з Херсонесу багатьох священиків, які разом з візантійськими ("царицыными" за літописом) ієреями хрестили давньоруське населення. Проте, розповідаючи про підтримку Володимиром духовенства, літописець згадував лише корсунських священиків, які одержали від князя головну церкву на Русі — церкву св. Богородиці та десяту частину державних прибутків. Безумовно, це свідчення давньоруської пам'ятки не є випадковим і показує особливу орієнтацію Володимира Святославича на духівництво міста, населення якого постійно страждало від імперської залежності від імперії.

Крім Візантії, Київська Русь у період правління Володимира Святославича підтримувала стосунки з Німеччиною, Римом, Польщею, Чехією, скандинавськими країнами, що свідчило про зміцнення її міжнародного авторитету, а князювання Володимира визначилося як кульмінаційний момент в історії Київської держави.

Подальший розвиток дипломатичних та церковно-політичних взаємин Русі з Візантією відбувався в період правління князя Ярослава Володимировича (1019—1054 рр.), коли боротьба Русі за піднесення свого міжнародного престижу досягла кульмінації. Навіть побудова київським князем світських і культових споруд у столиці та інших містах країни, розвиток культури східнослов'янського суспільства багато в чому пов'язані з бажанням київського двору підкреслити велич своєї держави, особливо порівняно з Візантією. Цю тенденцію чітко зрозумів німецький історик та географ Адам Бременський, який у другій половині XI ст. писав, що Київ — "суперник константинопольського скіпетра, яскрава окраса грецького світу".

У 40-х рр. XI ст. Ярослав доклав чимало зусиль для розвитку тісних контактів з митрополитом Русі, що пояснювалося конфліктами князя з кліром Десятинної церкви, який у 1015—1019 рр. підтримував його суперників, а також потребою оформити чіткіші стосунки між світською і духовною владами в умовах удосконалення церковної системи в країні.

Розвиток русько-візантійських політичних взаємин у другій чверті XI ст., як відомо, проходив у складних умовах. У 1043 р. між ними навіть виник воєнний конфлікт, що закінчився поразкою давньоруського флоту і дружини. Однак ця невдача не привела до погіршення сприятливих для Києва зв'язків з Константинополем. Адже мирна угода, укладена Руссю з Візантією в 1046 р., не містила однієї з важливих проблем взаємин двох держав — церковної. В зв'язку з цим Ярослав, який встановив тісні стосунки з вищим духовенством Русі, допоміг скликати з'їзд єпископів. На ньому главою руської церкви було обрано Іларіона, руського за походженням, близького до князя. З ім'ям нового митрополита пов'язано створення важливого політичного трактату — "Слова про Закон та Благодать", в якому в яскравій публіцистичній формі проголошувалася політична програма правлячих кіл Русі: незалежність від Візантії щодо прийняття християнства, наступність влади київських князів від ідеального християнського володаря Костянтина Великого, особливий статус Русі у середньовічному світі. Для підняття авторитету князів Володимира та Ярослава автор "Слова..." використовував щодо них титул "каган", протиставляючи його титулові "василевс".

Посилення антивізантійського угруповання в Києві, його політична програма викликали занепокоєння у Константинополі. Патріарх відмовився затверджувати рішення з'їзду руських єпископів, а дипломатична служба Візантії доклала значних зусиль для врегулювання стосунків з двором Ярослава Володимировича. У 1052 р. було підписано новий договір Русі з Візантією, за яким імператор Костянтин Мономах був вимушений погодитися на шлюб своєї дочки і сина Ярослава — Всеволода, а київський князь — відновити статус-кво в церковному устрої Русі. Матримоніальний шлюб представників візантійської та руської династій фактично зрівняв київського князя й імператора, у очах підданих і невипадково під кінець правління Ярослава Володимировича його називали "царем" (цезарем).

Таким чином, протягом IX—XI ст. Київська Русь вела на міжнародній арені тривалу боротьбу за зміцнення свого авторитету. Важливе значення щодо цього мало політико-ідеологічне суперництво з Візантією, монархи якої намагалися поширити свій політичний та релігійний вплив на сусідні країни, в тому числі на східнослов'янську державу. В ході активних контактів з імперією Давня Русь не тільки засвоїла прийоми, що панували в середньовічній міжнародній практиці, а й розвинула їх. Яскравим проявом цього стали ідейно-політичні взаємини Русі з Візантією під час запровадження і утвердження в східнослов'янському суспільстві християнської релігії і створення церковної організації як складової частини системи управління країною. В усіх великих містах розгорнулося будівництво православних храмів, засновувалися монастирі. Найбільший із них — Києво-Печерський — став важливим осередком не лише православ'я, а й культури, освіти.

За Ярослава значно поширилися міжнародні зв'язки Київської Русі. Вона підтримувала контакти з Візантією, Польщею, Угорщиною, Францією, Німеччиною, скандинавськими країнами.

У1054 р. Ярослав Мудрий помер. Київський стіл перейняв його старший син — Ізяслав. Формально він став главою держави, але фактично виконував цю роль разом зі своїми братами Святославом і Всеволодом, які сиділи, відповідно, на чернігівському та переяславському столах. Якийсь час Ярославичі спільно берегли мир і єдність Київської Русі. В 1072 р. тріумвіри зібралися у Виш-городі на раду, результатом якої стала "Правда Ярославичів" — загальноруський кодекс юридичних норм. Згодом поміж братами виникли суперечки — перше свідчення початку політичного дроблення держави. Ці суперечки ґрунтувалися на причинах соціально-економічного характеру. Розвиток феодалізму, чисельне збільшення й економічне зміцнення місцевої земельної знаті неминуче породжували відцентрові тенденції на Русі.

З 1078 по 1093 рр. Ярославичі по черзі займали київський стіл: Святослав у 1073—1076 рр., Ізяслав — у 1076—1078 рр., Всеволод — у 1078—1093 рр. А наприкінці XI — на початку XII ст. на політичну арену виступили онуки Ярослава Мудрого — Свято-полк Ізяславич (1093—1113 рр.) і Володимир Всеволодович Мономах (1113—1125 рр.). Щоб покласти край князівським чварам та організувати спільну боротьбу проти половців, вони в 1097 р. скликали в м. Любеч з'їзд князів, який підтвердив непорушність вотчинних володінь — "кождо держить отчину свою", а також підкреслив необхідність консолідації усіх давньоруських князівств для боротьби проти половців. Заклик любецького з'їзду — "почто губимь Рускую землю...?" — не припинив внутрішніх чвар, але відіграв позитивну роль в організації відсічі кочовим ордам. Перше десятиліття XII ст. позначене блискучими перемогами руських дружин над половцями, слава про які, за літописом, дійшла "ко всимь странамь далнимь, к Грекомь й Угромь й Ляхомь, й Чехомь, дондеже й до Рима пройде". Після поразок від степовиків кінця XI ст. Київська Русь знову зміцнила свої позиції на півдні, відновила Посульську та Пороську оборонні лінії. Половецькі кочовища, які наблизились до кордонів Русі, перебазувалися вглиб Степу.

В часи правління Володимира Мономаха внутрішнє становище Київської Русі значно стабілізувалося. В системі заходів Мономаха, спрямованих на нормалізацію соціальної ситуації, винятково важливе місце посідало його законодавство. На нараді у с. Берестове був розроблений славнозвісний "Устав" або доповнення до юридичного кодексу "Руська Правда", який значно обмежував безконтрольну діяльність адміністрації, що спричинювала зубожіння жителів міст і сіл. Зміцнилися й міжнародні позиції Київської Русі, особливо тісними стали зв'язки з Візантією.

Після смерті Мономаха київський стіл перейшов до його сина Мстислава (1125—1132 рр.). Його правління характеризувалося зміцненням авторитету великого князя, реальне старшинство якого визнавали всі давньоруські князі. Навіть полоцькі князі, завжди налаштовані до Києва опозиційно, змушені були підкоритися. В Новгороді сидів син Мстислава Всеволод.

На міжнародній арені Мстислав продовжував політику батька щодо забезпечення недоторканості державних кордонів і захисту загальноруських інтересів. Великий князь і його воєводи здійснили успішні походи проти неспокійних сусідів Русі — ПОЛОВЦІВ, ЛИТВИ, чуді. З Візантією, де імператором був зять Мстислава Іоанн II Комнін, налагодилися дружні союзницькі стосунки.

За роки князювання Мстислава, не ускладнені міжкнязівськими усобицями, економічний і культурний розвиток Русі відбувався спокійно і по висхідній.