Історія України - Пасічник М.С. - Українське національне відродження.

У тісному зв'язку з економічними та соціально-політичними процесами розвивалось духовне життя України, що стало важливою складовою частиною національно-визвольного руху.

Особливістю національно-визвольного руху в Україні першої половини XIX ст. було його посилення на основі дворянських культурних традицій. Саме прогресивна частина дворянства в даний історичний період відігравала активну роль у формуванні національної свідомості. Друга особливість полягала в тому, що конституювання української нації відбувалося у складі багатонаціональних держав за відсутності власної державності та в умовах політичного, національного і соціального гноблення народних мас з боку феодально-кріпосницької Росії і Австро-Угорської імперії. Внаслідок цього на українських землях боротьба за національний розвиток та зміцнення національної культури зливалась з боротьбою проти соціального гніту й феодального ладу.

Водночас певний вплив на політичний світогляд передових представників інтелігенції України справляли ідеї польського і російського визвольних рухів (зокрема декабристів, союзу польського народу) щодо шляхів розв'язання національних проблем та майбутнього державного ладу.

Для більшості народів, що переживали процес формування нації в умовах відсутності політичного суверенітету, важливу роль у справі збереження й розвитку національної свідомості відігравали фольклор, література, історична наука. У вітчизняній історії представники інтелектуального середовища шукали відповідь на злободенні політичні питання, прагнули визначити перспективу, знайти пояснення подіям сьогодення і майбутнього.

Центрами освіти і науки в Україні були університети. Перші з них виникли у Харкові (1805) та Києві (1834). Харківський університет, заснований з ініціативи В. Каразіна, спочатку мав чотири факультети. У рік відкриття університету в ньому навчалося 65 студентів, у 1855 р. — 492. Київський університет, відкритий у 1834 р., спочатку мав один факультет — філософський, що складався з історико-філологічного та фізико-математичного відділів; у 1835 р. почав працювати юридичний, а в 1841 р. — медичний факультет. У 1834 р. в університеті навчалися 62 студенти, а в 1855 р. — 808.

За дореформний час 56 вихованців Харківського університету стали професорами і працювали як у Харківському, так і в Київському, Московському, Казанському університетах. Найвідомітими були математик М. Остроградський, славіст І. Срезневський, філолог О. Потебня, історик М. Костомаров.

У першій половині XIX ст. в Україні було видано низку важливих праць з різних галузей знань, зокрема, 4 томи опису губерній Правобережжя, Лівобережжя, тритомні "Записки о Полтавской губернии" М. Арандаренка, тритомне "Статистическое описание Киевской губернии", яке підготував Д. Шуравський.

Значний крок вперед у першій половині XIX ст. зробила в Україні історична наука. Була проведена велика робота зі збирання, систематизації і публікації історичних джерел — актового, архівного матеріалу, літописів, пам'яток народної творчості. Багато історичних джерел, зокрема архівних матеріалів, зібрали й опублікували співробітники Київського тимчасового комітету для розгляду давніх актів, відкритого у Києві в 1843 р.

В історіографії кінця XVIII — початку XIX ст. в Україні особливе місце займає "Історія Русів", яку опублікував О. Бодянський у 1846 р.

Багато архівних матеріалів про запорозьке козацтво і Новоросійський край зібрав А. Скальковський. Найбільш значною є "История Новой Сечи или последнего коша Запорожского" (1841 р.).

Значний внесок у розвиток історичної думки в Україні зробив М. Максимович. Він виступив проти норманської теорії походження Русі, став першим істориком Коліївщини — великого народного повстання на Правобережжі у 1768 р.

У 20—30-х рр. XIX ст. у Львівському університеті тривали дослідження в галузі краєзнавства і гуманітарних наук. І. Могильницький написав першу в Галичині граматику української мови. Передмова до неї — це важлива наукова праця "Відомість о руськім язиці" (1829 р.), яка містила змістовний нарис історії України, визначала українську мову однією із самостійних східнослов'янських мов. Над граматикою української мови працював також професор Львівського університету І. Лаврінський. Він уклав 6-томний українсько-польсько-німецький словник, на якому позначився вплив народної мови, переклав польською мовою "Повість временних літ".

З 1784 р. діяла бібліотека Львівського університету, у якій налічувалось близько 50 тис. томів літератури з різних галузей знань. Окрім неї, у місті діяло ще кілька менших бібліотек, а також були відкриті гімназії та приватні школи.

Російський царат, Габсбургська монархія, російські, німецькі, польські, угорські шовіністи ігнорували українську мову, не дозволяли користуватися нею ні в школі, ні в державних установах. Але так само, як не могли домогтися денаціоналізації і знищення українського народу, не зупинили розвиток його мови. Українська інтелігенція, письменники, громадські і культурні діячі відстоювали право українського народу на свою національну мову, піклувалися про її розвиток і вивчення.

У 1818 р. в Петербурзі була опублікована перша граматика української мови, яку склав російський філолог О.П. Павловський. Відомі вчені І. Срезневський і М. Максимович у своїх працях по-науковому спростували безпідставні твердження російських і польських великодержавників про те, що українська — не окрема, а діалект російської або польської.

Прогресивні вчені й письменники (П.П. Білецький-Носенко, М. Маркевич, О. Афанасьєв-Чужбинський, П. Куліш, Я. Голо-вацький) порушували проблеми української лексикографії: збирали матеріали і готували до друку словники української мови.

1848 р. у Львові відбувся з'їзд інтелігенції ("Собор руських учених"), на якому Яків Головацький прочитав науковий реферат про окремішність української мови; там же обговорено низку наукових і літературних проблем, у тому числі питання народної мови у школі. Тоді ж у Львівському університеті відкрили кафедру української мови та літератури. П. Куліш у виданні "Кобзаря" Т. Шевченка 1860 р. та в інших книгах застосовував розроблений ним український правопис (кулішівку). Цей правопис ґрунтувався на фонетичному принципі, що був покладений в основу пізнішого українського правопису.

Вирішальну роль у завершенні процесу становлення української національної мови відіграли твори основоположників нової української літератури: І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, П. Гулака-Артемовського, Є. Гребінки, М. Шашкевича і особливо великого українського поета Т. Шевченка.

Зачинателем нової української літератури, її класиком став І. Котляревський, автор "Енеїди" (1798).

З кінця 30-х рр. починають привертати до себе увагу поезії Т. Шевченка. Видання "Кобзаря", а потім "Гайдамаків" стали важливими подіями в українській літературі. З виходом на літературну ниву Шевченка українське відродження стало безсумнівним, а література і мова не потребували вагоміших доказів свого права на існування.

Український живопис у першій половині XIX ст. розвивався у загальному руслі розвою європейського мистецтва.

Картина розвитку мистецтва першої половини XIX ст. не була однозначною. Тоді панував класицизм, але паралельно з ним (чи в його надрах) розвивався романтизм, закладалися підвалини реалізму як стилю. Демократично налаштовані художники саме в реалізмі вбачали справжній розвиток мистецтва.

Петербурзька Академія мистецтв як провідний навчальний осередок давала високу фахову підготовку своїм вихованцям, але як офіційний заклад обмежувала творчу діяльність своїми естетичними канонами класицизму. З 30—40-х рр. класицизм стяв консервативним напрямом у мистецтві. В середині XIX ст. П. Федотов і Т. Шевченко заклали основу критичного, реалістичного мистецтва.

В Україні у скульптурі й архітектурі переважав класицизм, що прийшов на зміну стилю бароко* Серед скульпторів того часу одним з найвидатніших був І. Мартос, українець, який з 1814 р. працював у Петербурзькій Академії мистецтв професором і ректором. Найкращими його творами є пам'ятник Мініну і Пожарському на Красній площі у Москві, пам'ятник Рішелье в Одесі, пам'ятник-надгробок фельдмаршалові П. Рум'янцеву-Задунайському в Києво-Печерській лаврі.

Високим рівнем розвитку вирізнялася музично-пісенна творчість. Широко побутували народні пісні календарного циклу, колядки, веснянки, гаївки, колискові, весільні та інші. З народу вийшли талановиті співці-кобзарі, лірники (Андрій Шут, Остап Вересай).

Осередками розвитку музичної культури були духовні навчальні заклади, гімназії, приватні пансіони, університети, в яких багато уваги приділяли вивченню нотної грамоти і теорії музики. У багатьох містах і селах існували хори, оркестри грали в міських парках і театрах.

Піаніст, композитор і педагог Й. Витвицький написав у Києві музичний твір "Україна" (1836 р.) — варіації на тему народної пісні "Зібралися всі бурлаки". Композитор А. Єдлічка, чех за національністю, плідно працював як професійний музикант і педагог на Полтавщині. Відомим оперним співаком і композитором був С. Гулак-Артемовський — автор першої української опери "Запорожець за Дунаєм". Активізувалося музичне життя в Галичині. У Львові виступали польський композитор і диригент Ю. Бльснер, піаніст і композитор Я. Медерич-Галлюс, відомий скрипаль і композитор К. Ліпінський. Значний слід у музичному житті міста залишив син В. Моцарта Франц-Ксавер Моцарт, який створив тут Музичне товариство (1826 р.). 1838 р. у Львові було організовано Товариство сприяння музиці.

Значну роль у становленні української професійної музики на західноукраїнських землях відіграло пожвавлення культурних зв'язків з Наддніпрянською Україною. Серед українського населення міста велику популярність здобула, зокрема, творчість класика української хорової музики Д. Бортнянського. Його твори з кінця 20-х рр. XIX ст. виконували численні аматорські хорові колективи Львова. Першими українськими композиторами-професіоналами у Львові в середині XIX ст. стали М. Вербицький та І. Лаврівський.

Сприятливі умови для розвитку театрального мистецтва складалися на Полтавщині, де завдяки І. Котляревському та М. Щеп-кіну започаткував свою історію професійний український театр. Великі зрушення у його розвитку відбулися з постановкою у 1819 р. "Наталки Полтавки" і "Москаля-чарівника" І. Котляревського. Національна драматургія, крім згаданих п'єс, заявила про себе творами Г. Квітки-Основ'яненка, Я. Кухаренка, Т. Шевченка.

Розвиток національного театру особливо активізувався в ЗО— 40-ві рр. У зміцненні його реалістичних і демократичних принципів важливу роль відіграв Т. Шевченко. Його драма "Назар Сто-доля" (1843 р.) — одна з перших в українській драматургії, сюжет якої побудований не на побутово-любовному, а на соціальному конфлікті.

З кінця XVIII ст. пожвавилося театральне життя на західноукраїнських землях. Значною подією тут став вихід у світ збірки пісень О. Лозинського "Українське весілля" (1835 р.). Матеріал збірки театралізував і поставив аматорський театр Львівської духовної семінарії. Вистава пройшла з успіхом.

Поштовхом до подальшого розвитку українського театру в Східній Галичині послужили п'єси І. Котляревського "Наталка Полтавка" й "Москаль-чарівник", що з'явилися там у 1844 р, і швидко здобули популярність. У Коломиї виник аматорський гурток І. Озар-кевича (червень 1848 р.). Згодом на базі цього гуртка утворилася театральна трупа, в репертуарі якої були відомі п'єси І. Котляревського та Г. Квітки-Основ'яненка. Аматорські вистави театральних гуртків відбулися у Перемишлі й Тернополі, де ставили перші п'єси галицьких драматургів С. Петрушевича, М. Устияновича. Театральний рух, пов'язаний з іменем О. Духновича, розвивався і на Закарпатті.

Таким чином, у культурному процесі першої половини XIX ст. на Україні чітко прослідковуються національні тенденції. У суспільній свідомості з'явилася нова риса: усвідомлення себе в історичному розвитку як нації. Самосвідомість українців як окремої етнічної спільноти з'явилася передусім у діяльності інтелігенції. Тогочасна інтелігенція бажала віднайти втрачений зв'язок з народною масою і знайшла його у вислідах народного побуту. Але далі прийшло чергове завдання: зайнятися долею творця цих цінностей — народну. Поштовхом до цього був і безпосередній контакт з народом, який мала інтелігенція, і демократичні ідеї, що напливали з Заходу. Пристосовуючи своє поняття народності до західноєвропейських теорій, тогочасні діячі мусили поширити своє зацікавлення з літературно-мистецького поля на соціальне і політичне.

Закордонний похід російської армії в Європу (1813—1815) дав можливість солдатам і офіцерам побачити інше життя, позбавлене того примітивного рабства, яке у формах кріпацтва міцно тримало в обіймах величезну імперію на сході Європи. До Росії багато з них вернулися присоромленими за свої власні російські порядки.

На початку 20-х рр. XIX ст. Європа знову палала у вогні повстань і революцій. В Іспанії, Італії, Португалії було проголошено конституції, що обмежували королівську владу. У 1821—1822 рр. вибухнуло повстання за незалежність в Греції. Російське суспільство в цей час теж було охоплене ліберальними і навіть радикальними настроями. Як наслідок цих тенденцій було поширення в Росії масонських лож і таємних політичних товариств, із яких виросла змова і знамените грудневе повстання 1825 р.

Академік М. Нечкіна на основі багаторічного дослідження декабристського руху справедливо зазначала, що в ньому широко була представлена Україна. Це родові гнізда Муравйових-Апостолів (Полтавська губ.), Давидових і Поджіо (Київська губ.); з Полтавською губернією пов'язані також Якубович, Шимков, Андрієвич-Краснокутський, Лисовський; з Чернігівською — Моз-галевський; із Слобожанщиною — брати Борисови. Подільська губернія представлена Юшневським, Вигодовським; Люблінський жив у Новограді-Волинському, Іванов — у Житомирі.

Таким чином, на українській землі народилися і служили багато хто з декабристів. Причому, описок М. Нечкіної не є вичерпним, його слід доповнити прізвищами С. Волконського, Я. Драгоманова, О. Корниловича, О. Усовського, О. Фурмана, братів Капністів та інших, що народилися або мали маєтки на Україні.

Ще у 1816 р. невелика група самовідданих армійських офіцерів заснувала в Петербурзі перше таємне товариство "Союз порятунку''. Основоположником "Союзу" був офіцер генерального штабу М. Муравйов, а членами — брати Сергій та Матвій Мурав-йови-Апостоли, онуки гетьмана Данила Апостола, князь С. Трубецькой, П. Пестель та інші. "Союз" мав за мету обмежити царський абсолютизм конституцією та ліквідувати кріпацтво. У1818 р. "Союз" розпався, однак замість нього у Москві було утворено нове товариство — "Союз благоденства". Він мав свою управу (філію) в Тульчині, яку очолив П. Пестель. Але ця організація проіснувала недовго, до 1821 р.

У 1822 р. сформувалося Південне товариство під керівництвом П. Пестеля. Його центр був у Тульчині. Незабаром, крім Тульчинської управи, засновано ще дві: Кам'янську та Васильківську. Серед членів Південного товариства були переважно місцеві офіцери: брати — Сергій, Матвій та Іполіт Муравйови-Апостоли, М. Вєстужев-Рюмін та інші.

У Петербурзі майже одночасно виникло Північне товариство, до якого входили офіцери М. Муравйов, М. Тургенєв, С. Трубецькой, Є. Оболенський. Південне та Північне товариства підтримували між собою зв'язки, спільно обговорювали тактику, хоч були між ними й значні розходження: Південне товариство було радикальнішим, ніж Північне, що обмежувалося в своїх планах поваленням абсолютизму та встановленням конституційної монархії, але серед членів його була досить значна група республіканців.

Члени Південного і Північного товариств розробляли і обговорювали конституційні проекти, в яких змальовувався майбутній державний устрій. Найважливішими програмними документами були: в Південному товаристві — "Руська правда" П. Пестеля, в Північному товаристві — "Конституція" М. Муравйова. "Руська правда" передбачала насамперед ліквідацію станів, перетворення всіх людей у державі на громадян, рівних перед законом. Проголошувався принцип недоторканості приватної власності й особистої свободи як перше і найважливіше право кожного громадянина; зазначалося про рішуче знищення кріпацтва. Пестель мав намір наділити селян землею, частково конфіскувавши поміщицькі землі. Намічалися заходи з розвитку промисловості й торгівлі.

Після здійснення військового перевороту і ліквідації самодержавства Пестель передбачав створення Тимчасового революційного уряду з диктаторськими повноваженнями, який мав провести революційні перетворення згідно з положеннями "Руської правди".

З аналізу "Руської правди" випливає, що національне питання Пестеля не цікавило. Він вирішував проблеми "земельного простору" чи кордонів російської держави. Національне питання, на його думку, мало підпорядковуватись політичній концепції створення держави. Це означало, що сили малих народів, які оточують велику державу, мають насамперед примножувати її власну силу.

В "Руській правді" висловлювалися сподівання, що всі народи, які населяють Росію, "совершенно обрусеют". Можливість федеративного устрою Пестель відкидав. "Росія є державою єдиною і неподільною", — писав він. "Правом народності" могла скористатися, за Постелем, лише Польща, але в союзі з Росією.

Ще менше уваги національному аспектові приділив М. Муравйов. Майбутня Росія, згідно з варіантом конституції 1822 р., уявлялася Муравйову "федерацією". Українські землі мали ввійти до складу 4-х "держав": Дніпровської (столиця — Смоленськ), Бузької (Київ), Чорноморської (Одеса) і Української (Харків). Ця "федеративна" система не передбачала автономії областей, одиниці федерації виділені штучно й механічно, радше за територіально-господарською, ніж за національною ознакою.

Марксистська історіографія майже не звертала уваги на централістську авторитарну позицію керівництва декабристського руху в національному питанні. Вона більше критикувала їх класову обмеженість і непослідовність у вирішенні аграрного питання і за це оцінювала їх як "дворянських революціонерів". Однак політичні, національні й соціально-правові концепції декабристів важко помістити в прокрустове ложе "дворянської революційності". Вони вимагають нових оцінок. Як було сказано вище, П. Пестель виступав за те, щоб протяом восьми-десяти років після перевороту в Росії буде діяти "Тимчасовий уряд" (фактично диктатура, "залізна рука"). Це аж ніяк не можна назвати демократизмом. Така ж його позиція і в національному питанні. Однак Пестель — демократ у аграрній програмі, в теоретичних викладках про майбутнє суспільне життя. Як бачимо, ця постать суперечлива, як увесь декабристський рух. В програмних і тактичних планах декабристів химерно перепліталися елементи консерватизму, лібералізму та радикалізму. Причому переважав радикалізм.

М. Гру шевський і С. Єфремов висловлювали думку про існування окремих течій в декабристському русі — великоросійської (аристократичної) і української (різночинної і демократичної), представленої насамперед Товариством об'єднаних слов'ян.

Це товариство було засноване у Новограді-Волинському в 1823 р. братами Борисовими, вихідцями з бідних дворян (вони служили підпоручниками у 8-й артилерійській бригаді). Товариство ставило своїм завданням ліквідацію кріпацтва. Ідеї товариства були сформульовані в основному програмному документі — "Правилах об'єднаних слов'ян" та в "Клятві". Ідеальним шляхом до визволення слов'янських народів від кріпосництва і самодержавства вважалося об'єднання їх у федерацію, до якої увійшли б Росія, Польща, Боснія, Моравія, Валахія, Трансільванія, Сербія, Молдавія, Далмація, Угорщина. Отже, до федерації мали увійти не тільки слов'янські, а й інші народи.

Кожний народ — член федерації — матиме свою демократичну конституцію, свій уряд і самостійно вирішуватиме питання свого внутрішнього життя. А спільні питання федерації вирішує Конгрес, він вироблятиме загальні закони.

Федеративна республіка, на думку авторів програми, повинна була стати могутньою державою Центральної і Східної Європи. Вона б простягалася від Чорного, Адріатичного, до Білого моря та Льодовитого океану. Ця держава, на їхню думку, повинна була мати справедливий, вільний від кріпосництва, деспотизму й феодальних привілеїв лад, забезпечувала загальне благо для народу, свободу слова, друку, освіти.

Як бачимо, план Товариства об'єднаних слов'ян цілком відрізнявся від великодержавного панславізму, був йому протилежний.

А що було найближчою метою учасників цього товариства? Петро Борисов на слідстві заявляв, що перш ніж об'єднати слов'янські народи, "зробити їх вільними", необхідно домогтися щастя і свободи для своїх співвітчизників. Саме в боротьбі за звільнення від кріпосництва народів російської імперії, знищення у ній тиранії бачили вони своє найближче завдання.

Якщо порівняти цей проект з проектами П. Пестеля чи М. Му-равйова, то він набагато демократичніший. Хоча слід зауважити, що й це товариство у своїх програмах не ставило українського національного питання, його фундатори не визначали українців як окрему націю, і в майбутню федерацію поряд з іншими мала ввійти тільки Росія як унітарна держава.

У 1825 р. у Чернихові під Житомиром відбувся з'їзд членів товариства, на якому П. Борисова офіційно було обрано президентом, П. Громницького — заступником, А. Іванова — секретарем товариства. Його склад поповнився багатьма новими офіцерами: І. Горбачевським, О. Пестовим, О. Тютчевим, В. Соловйовим, Я. Андрієвичем та іншими. Всього було понад 50 членів товариства. Це переважно були дрібномаєткові дворяни, молодші офіцери. Вони стояли ближче до солдатських мас, ніж члени Північного і Південного товариств, які здебільшого походили з аристократичних кіл.

За свідченням П. Борисова, Товариство об'єднаних слов'ян прагнуло здійснити "без великих потрясінь державний переворот". Є свідчення, що члени Товариства зверталися з пропагандою до селян, готуючи гайдамаччину на Волині, Поділлі, Київщині. Вказуючи на прагнення до народної революції, Горбачевський в "Записках" формулює і обґрунтування, яким керувалися Його друзі з таємного товариства: "Народ не може звільнитися без власних зусиль".

На практиці слов'яни не зуміли досягти реальних результатів в підготовці до народної революції. Але сам факт визнання ними такої революції служить підтвердженням їхнього радикалізму.

У1825 р. Товариство об'єднаних слов'ян злилося з Південним товариством і стало його 4-ю управою.

Смерть Олександра І у грудні 1825 р. застала змовників зненацька. Подолавши розгубленість, керівники Північного товариства зібрали під своїм командуванням до 3 тис. солдатів і спробували здійснити переворот. Однак він провалився, а його організаторів було заарештовано. В Україні повстав Чернігівський полк, але теж був розбитий вірними цареві військами.

Причин невдачі повстання декабристів було багато, головна ж полягала у тому, що вони були революційними дилетантами. Цей революційний дилетантизм на фоні політичної інертності мас і призвів до поразки.

Декабристи представляли радикальну течію суспільно-політичного руху 20-х рр. XIX ст.; їхня заслуга полягала в тому, що вони виробили політичну програму, яка ставила завданням ліквідацію феодально-абсолютистського ладу, їхні лозунги боротьби з кріпосним правом і самодержавством мали великий історичний зміст і залишалися на довгі роки дійовими й актуальними у визвольному русі.

У 40-х рр. XIX ст. Київ з його молодим університетом став осередком культурного життя. Тут, на перехресті різних культурних впливів, прокидалася українська національна думка і тяжіла до ідеї слов'янської взаємності. Саме в Києві у січні 1846 р. склалося українське таємне товариство — Кирило-Мефодіївське братство, яке виробило першу політичну програму для українства. Це товариство згуртувало в собі цвіт української думки, людей, що мали величезний вплив на подальший розвиток українського відродження.

Організаторами Кирило-Мефодіївського товариства стали: М. Костомаров — син поміщика і кріпачки, учитель однієї з Київських гімназій, а з серпня 1846 р. професор російської історії Київського університету; М. Гулак - - виходець з небагатої дворянської сім'ї, після закінчення юридичного факультету Дерптського університету в 1843 р. — чиновник канцелярії Київського, Подільського і Волинського генерал-губернатора; В. Білозерський — походив з дворян, з 1846 р., після навчання у Київському університеті — учитель Полтавського кадетського корпусу. Крім цих засновників товариства, до нього незабаром увійшли: письменник П. Куліш; студенти Київського університету О. Маркевич, О. Навроцький, І. Посяде, Г. Андрузький, О. Тулуб, учитель Полтавського кадетського корпусу Д. Пильчиков, полтавський поміщик М. Савич. У квітні 1846 р., після знайомства Костомарова з Шевченком, до товариства вступив і поет. Для його учасників це мало важливе значення. Шевченко вже був відомий як поет, художник і борець проти національного і кріпосницького гноблення.

Історик Г. Сергієнко нараховує 12 безпосередніх учасників і 93 особи, які стояли близько до товариства. Цю цифру підтверджують спогади Пильчикова, який писав, що "в товаристві було вже мало не сотня братчиків". Напевно, що до кирило-мефодіївців він зараховував і тих людей, які частково були їхніми однодумцями, підтримували з ними особисте знайомство або листування. У цілому склад товариства можна охарактеризувати як різночинний (дрібномаєткові або безмаєткові дворяни, міщани, селяни).

Члени товариства виробили програмні документи — "Статут слов'янського товариства св. Кирила і Мефодія" та "Книгу буття українського народу".

Основні погляди братчиків на історію людського суспільства, в тому числі на минуле і сучасне України, викладено в "Книзі буття українського народу", у якій засуджується поділ суспільства на панів і кріпаків ("рабів"), проповідується рівність громадян, містяться заклики до ліквідації кріпацтва, негативно оцінюється самодержавна влада взагалі й російський царизм зокрема, відстоюється республіканський лад. "Книга буття" написана в дусі романтизму та ідеалізму того часу, пройнята шануванням християнських цінностей справедливості, рівності, свободи і братерства.

У програмних документах товариства знайшла відображення ідея возз'єднання всіх українських земель. Згідно з виробленим проектом, Україна як складова частина майбутньої слов'янської федерації повинна була мати 2 штати: східний (Лівобережжя) і західний (Правобережжя), до якого б приєдналась українська Східна Галичина. По суті, це був перший висунутий суспільно-політичним рухом України XIX ст. проект возз'єднання східних і західноукраїнських земель.

Взагалі, національне питання, як вважає історик К. Кондратюк, привернуло найбільшу увагу товариства і ставилося в широкий контекст панславізму: "всі слов'янські народи... повинні утворити слов'янську федерацію з демократичними інститутами, аналогічними тим, що є у Сполучених Штатах". Столицею федерації мав стати Київ. Інакше кажучи, таємна політична організація у програмі заявляла про те, що своєю метою ставить утворення слов'янської демократичної федерації на чолі з Україною.

У виникненні такої ідеї серед членів товариства не слід шукати обґрунтування якоїсь зверхності чи винятковості української нації. Пригнічене становище України в складі царської Росії природно об'єднувало суспільно-політичний рух на українських землях з боротьбою південних і західних слов'ян за національне визволення. З цього приводу М. Драгоманов зазначав, що "український панславізм був не зовсім те, що московський, бо позаду його була козаччина, а не московське царство, а під ним підбита Україна, а не "сверкающая стальной щетиной" імперія".

Учасники Кирило-Мефодіївського братства вірили і надіялися на те, що "встане Україна з своєї домовини і закличе братів-слов'ян; почувши її заклик, повстануть всі слов'яни, і стане Україна самостійною республікою у слов'янському союзі".

Таке месіанське бачення майбутнього України-федерації хоч і спиралося на надмірно ідеалізовану картину її минулого, але виключало ідею її повної незалежності. Переважна більшість членів товариства, за винятком Шевченка і ще кількох, сумнівалися у здатності своїх "м'яких" і "поетичних" співвітчизників існувати незалежно. "Про окрему самобутність Малоросії, — писав В. Білозерський, — ніхто зі слов'яністів не мріяв: бажали лише звільнення селян, освіти, любові до своєї мови і процвітання літератури. У цьому вони вбачали самобутність кожного народу". Причиною цього, на думку Білозерського, є географічне розташування України: вона буде між кількома вогнями і може зазнати "гіршої долі, ніж її зазнала Польща". Від себе додамо, що розвиток федеративних ідей на той час стимулювався ще й слабкістю українського національно-визвольного руху, роз'єднаністю українського народу двома державами — Росією і Австрією.

Хоча кирило-мефодіївці й надавали тоді Україні надто велику роль у визволенні слов'янських народів, ставили її в центр майбутнього слов'янського союзу, вважаючи її своєрідною месією для слов'ян, але вони не протиставляли українців іншим слов'янським народам. Передбачуване об'єднання слов'янських народів планувалося провести добровільно, з правом збереження для його учасників своєї самостійності, автономії. Кожна слов'янська держава створюється на основі рівності громадян, із збереженням мови, релігії, народного правління. Автори програмних документів вважали, що верховним законодавчим органом всеслов'янського об'єднання стане слов'янський собор, у якому будуть представлені всі народи, які входять в нього. Виконавча влада буде належати президентові.

Кожна із республік повинна мати свій обраний народом, верховний законодавчий орган — сейм, місцеві органи влади також передбачались виборними. У всіх частинах федерації (у яку б мали увійти Україна, Росія, Польща, Чехія, Сербія і Болгарія) передбачались однакові основні закони й права, мали бути ліквідовані стани, привілеї, смертна кара, забезпечена свобода віросповідання, запроваджене обов'язкове навчання народу.

Щодо тактики, методів здійснення поставлених цілей, то, як видно з програмних документів, кирило-мефодїївці вважали найдоцільнішим діяти засобами мирної пропаганди й мирних перетворень. Проте щодо шляхів здійснення програмних положень серед кирило-мефодіївців були розбіжності: Костомаров, Білозерський, Куліш та інші вважали можливим втілити свої ідеї в життя мирними методами, поширенням освіти, мирної пропаганди ідей товариства в дусі християнської моралі. "Пани повинні звільнити своїх невольників і зробитися їм братами", — писав Костомаров.

На відміну від них Шевченко і Гулак представляли думку меншості, згідно з якою лише шляхом революції можна здійснити бажані зміни. Втім, ці розбіжності не слід перебільшувати, бо всіх їх об'єднувало прагнення покращити долю України. Це був час, коли радикали часто схилялися в бік лібералізму, а ліберали — в бік радикалізму. Здебільшого вони були не противниками, а союзниками. Так, Т. Шевченко неминучу загибель "старого світу" пов'язував не тільки із запеклими битвами, а й з розвитком людства шляхом прогресу й наукових знань. На певну роздвоєність у постаті Шевченка — гуманіста і співця народного повстання — вказував і Драгоманов.

Кирило-мефодіївці, крім розробки програмних документів, намагалися поширювати свої ідеї через розповсюдження прокламацій ("До братів-українців", "До братів-великоросіян і поляків"), творів Т. Шевченка, через лекції в навчальних закладах. Активно діяли вони також в напрямі налагодження зв'язків з прихильниками національного відродження слов'янських народів.

Проте широкої діяльності товариство розгорнути не змогло, оскільки проіснувало недовго — з січня 1846 по березень 1847 р.

У березні 1847 р. почалися арешти. Жандарми заарештували в Петербурзі Гулака. Слідом за ним було доставлено до Петербурга заарештованих Костомарова, Шевченка, Навроцького, Андрузького, Посяду, Куліша і Білозерського, згодом — Савича і Маркевича. Пильчиков і Тулуб за браком доказів до відповідальності не притягалися. Комісія на чолі з шефом жандармів О. Орловим та управителем III відділу Дубельтом близько двох з половиною місяців вела слідство у справі товариства. І хоча не було жодного сумніву щодо антиурядового характеру цієї організації, російські чиновники не схильні були поспішати з відвертим визнанням факту існування національно-визвольних ідей в Україні. О. Орлов всіляко намагався підкреслити слабкість, нестійкість і нечисленність товариства.

Царизм найжорстокіше покарав Т. Шевченка. Його і П. Куліша було визнано такими, які не належали до Кирило-Мефодіївського товариства, але були "винні за своїми власними окремими діями". Т. Шевченка віддали в солдати, йому було заборонено писати і малювати. Показово, що III відділ враховував суспільний резонанс і популярність поезій Т. Шевченка. У підсумковій доповіді начальника відділу О. Орлова Миколі І від 26 травня 1847 р. зазначалося: "...Шевченко набув між друзями своїми славу знаменитого малоросійського письменника, а тому вірші його ще шкідливіші і небезпечніші. З улюбленими віршами в Малоросії могли виникати і згодом укорінятися думки про уявне раювання часів гетьманщини, про щастя повернути ці часи і про можливість існування української окремої держави". Це був один із перших репресивних актів проти української літератури, яка піднялась до того, щоб ставити соціальні, національні й політичні питання.

Жорстокої кари зазнав М. Гулак — як людина, що мужньо трималася під час слідства. Його на три роки ув'язнено в Шліссельбурзьку фортецю, а потім відправлено на заслання в Перм. М. Костомаров рік відбував ув'язнення в Петропавлівській фортеці, після чого був висланий до Саратова. В. Білозерського заслано до Петрозаводська. П. Куліш після чотирьох місяців ув'язнення відбував покарання в Тулі.

По всій Росії посилилися утиски проти друкованого слова. Твори Т. Шевченка були заборонені.

Хоча товариство було розгромлене в зародку, його ідеї задушити не вдалося. Боротьба за звільнення покріпаченого селянства стала гаслом української літератури: можна сміливо сказати, що перш ніж кріпацтво було скасоване самим урядом, йому вже був нанесений смертельний моральний удар в літературі.

Кирило-Мефодіївське товариство зробило першу спробу інтелігенції перейти від культурницького до політичного етапу визвольного руху, його ідеї і програма надовго визначили головні напрями українського національного відродження.