Історія України - Пасічник М.С. - Піднесення національно-визвольного руху в Україні у другій половині XIX ст. Обґрунтування ідеї самостійності України.

Щоб уникнути революції, царський уряд Росії провів "визволення селян" зверху. 19 лютого 1861 р. цар Олександр II підписав маніфест про реформу. Одночасно з маніфестом було затверджено ряд положень і додаткових правил.

Законодавчі акти 19 лютого 1861 р. проголошували скасування кріпосного права, надаючи селянам і дворовим людям права "вільних сільських обивателів, як особисті, так і майнові". Селяни-кріпаки переставали бути власністю поміщиків. Вони могли вільно торгувати, відкривати промислові та ремісничі підприємства, торговельні заклади, записуватися в цехи, купувати і збувати рухоме й нерухоме майно, без дозволу поміщиків одружуватися, віддавати дітей у навчальні заклади. Поміщики за встановлені повинності — роботою або грішми — мусили надати в постійне користування селян "садибну осільність" і перший наділ польової землі та інших угідь. Селяни залишалися "тимчасово зобов'язаними" на невизначений час. Тільки з 1 січня 1883 р. вони в обов'язковому порядку мали викуповувати польові наділи.

Оскільки в переважній більшості повітів України земля була високої якості, тут встановлювали менші, ніж в інших районах Росії, норми селянського наділу (від 3 до 6,5 десятин на ревізьку душу в південних і від 3 до 4,5 десятин у лівобережних губерніях). Поміщикам надавали широкі можливості зменшувати площі селянських земель, виділяти їм неповні душові наділи. У селах Лівобережжя й Півдня було відрізано близько 1 млн десятин або 15 % загальної площі землекористування. Із загального числа 2,5 млн ревізьких душ колишніх поміщицьких селян в Україні 220 тис. (із сім'ями 440 тис. осіб) було обезземелено зовсім. Близько 100 тис. осіб отримали наділи до 1 десятини на ревізьку душу. Наділи, менші ніж на 5 десятин, тобто менші від прожиткового мінімуму, отримали 94 % ревізьких душ. До того ж, поміщики залишили собі найкращі землі, а селянам виділили найгірші, позбавили їх випасів, водопоїв, лук, лісів та інших угідь.

Інтересам поміщиків відповідала також викупна операція, яку проводив царський уряд. Загалом селяни мали внести викупних платежів приблизно в чотири рази більше від тогочасної ринкової вартості землі. В Україні за дореформеними цінами земля, яку отримали поміщицькі селяни, коштувала 128 млн крб, а селяни мали сплатити 503 млн крб.

Для державних селян, які становили половину всього селянства України (2,2 млн ревізьких душ), умови реформи були сприятливіші. Вони отримали земельні наділи майже вдвічі більші, ніж поміщицькі селяни, а викупні платежі вносили менші.

Хоч реформа 1861 р. була проведена в інтересах великих землевласників, вона пришвидшила процес формування в Україні індустріального суспільства. Збільшувалася кількість промислових підприємств. Якщо 1869 р. налічувалося 3712 фабрик і заводів, то в 1900 р. — 5301.

Безпосередній вплив на розвиток продуктивних сил країни мав транспорт, зокрема залізничний. Протягом 1866—1879 рр. в Україні прокладено понад 4,5 тис. верст залізничних колій.

Промисловий переворот на транспорті завершився в середині 70-х рр. Вантажообіг здійснювали в ці роки вже переважно механізованим транспортом, що значно підвищувало його значення у господарському житті. На кінець XIX ст. довжина залізниць в Україні становила 1/5 всієї залізничної мережі Росії. Нові залізниці прокладали, виходячи з інтересів колонізаторської політики царату. Київ, наприклад, не мав сполучення з Одесою.

Поряд із залізничним транспортом велику роль у зміцненні зв'язків між різними економічними районами відігравав водний. Головною водною артерією України був Дніпро. Важливе значення у сплавній торгівлі Дніпром мали його притоки. Чимало товарних вантажів перевозили Дністром і Південним Бугом.

Для подальшого розвитку України багато важило зростання морського торгового флоту. Азово-Чорноморський басейн був південними морськими воротами всієї країни. Збільшення товарообігу його портів сприяло розширенню та зміцненню всеросійського ринку.

Найбільшим портом на півдні України стала Одеса. Через Одеський порт особливо багато експортували пшениці. Недаремно У другій половині XIX ст. Одесу називали "пшеничним містом". Одеса набула великого значення як транзитний пункт у зовнішній торгівлі Росії.

Розвиток транспорту підвищив попит на паливо та метал. На базі використання багатих запасів корисних копалин півдня України створюються кам'яновугільна, залізорудна та металургійна галузі промисловості. Протягом 1861—1900 рр. видобуток кам'яного вугілля в Донбасі зріс з 10 до 672 млн пудів. У 1890 р. він становив 68 % загальноросійського видобутку. Вже з початку 70-х рр. Донбас за рівнем видобутку вугілля вийшов на перше місце в імперії.

Надзвичайно важливе значення для подальшого розвитку важкої промисловості України мала розробка багатющих покладів криворізької залізної руди, що почалася з 80-х рр. XIX ст. За ЗО років (з 1870 до 1900) видобуток руди зріс у 158 разів (з 1,3 до 210 мли пудів). Уже тоді Україна давала понад 57 % видобутку руди в Росії. У 80—90-х рр. на території Катеринославської і Херсонської губерній було збудовано 17 великих металургійних і десятки машинобудівних заводів. Наприкінці 90-х рр. виробництво чавуну в Україні становило 52 % загальноросійської виплавки. Певний вплив на розвиток промисловості мав іноземний капітал, частка якого помітно збільшилася з 80-х рр. XIX ст. Особливо великий потік бельгійських, французьких, англійських і американських капіталів ринув у гірничу промисловість України. 31888 по 1894 рр. тут було створено 22 іноземні компанії з основним капіталом 62,9 млн крб. Зарубіжні інвестори отримували в Україні високі прибутки, що майже повністю йшли за кордон.

Однак текстильна промисловість в Україні не змогла розвинутися через конкуренцію продукції російських фабрик, що користувалися протекцією царського уряду.

В пореформений період швидко збільшувалося індустріальне населення, зростали міста, були створені нові промислові центри. На 1897 р. міське населення України становило близько 13 % загальної кількості населення. Кількість дрібних міст з населенням до 10 тис. осіб скоротилася майже вдвічі. В них проживало тільки 11,8 % міського населення. Водночас подвоїлась кількість порівняно великих і середніх міст.

Індустріалізація та урбанізація мало торкнулися українців, які становили у 1897 р. 73 % загальної кількості населення і тільки ЗО % міського. Лише трохи більше 5 % українців жило в містах, тоді як відповідний показник для росіян, які жили в Україні, становив 38 %, для євреїв — 45 %. Мало українців було і серед інтелігенції: 16 % — юристів, 25 % — учителів, менше 10 % — письменників і митців. Росіяни у 1897 р. становили 12 %, переважно це були гірники, металурги та адміністративні службовці. Швидко зростала єврейська меншість, яка становила майже 8 % загальної кількості населення (у Російській імперії загалом — 4 %) і домінувала у торгівлі та банківській справі. Поляки, які, як і євреї, жили переважно в Правобережній Україні, становили близько 6,5 % населення.

Землеробство України все більше втягувалося в товарний обіг, поступово перетворюючись у капіталістичне. З 1863 по 1902 р. у ринковий обіг в Україні надійшло понад 25,6 млн десятин приватновласницької землі. Причому більшість її купували поміщи-ки-дворяни. Але значна частина земель переходила і до землевласників інших станів. За період з 1827 по 1905 р. поміщики українських губерній продали особам недворянського стану майже 6 млн десятин землі, що становило понад третину загальної площі дворянського землеволодіння.

Земля, яку втратили поміщики, переходила до рук купців, духівництва, міщан та селян. Більша частина поміщицьких земель була продана заможним селянам, які з 1877 по 1905 рр. придбали у дворян близько 4,5 млн десятин і збільшили своє землеволодіння у 4 рази.

Наприкінці XIX ст. значну частину сезонних робіт у господарствах поміщиків і заможних селян українських губерній, зокрема південних і правобережних, уже виконували за допомогою різних машин.

Південь України став головним районом виробництва товарного зерна, правобережні губернії спеціалізувалися на виробництві пшениці й цукру лівобережні — зерна, тютюну і частково цукру. Капіталізм поступово втягував у свою сферу тваринництво та всі інші галузі сільського господарства України.

Україна, незважаючи на колоніальну політику царату, щодо економічного розвитку займала в Російській імперії одне з перших місць. Вона випереджала інші райони за видобутком вугілля, виплавкою чавуну, виробництвом цукру. Україна належала до тих окраїн царської Росії, які в промисловому відношенні мало чим відрізнялися від центру імперії, хоч її економіка значною мірою мала однобокий характер.

Швидкий розвиток капіталізму в промисловості та сільському господарстві, суттєві зміни, що відбулися під його впливом у структурі суспільства, наявність численних пережитків кріпосництва — все це поглиблювало соціальні суперечності, було причиною незгасаючої боротьби в місті і на селі.

Внаслідок реформи 1861 р., проведеної в інтересах поміщиків, економічне становище основної маси селянства значно погіршилося. Протягом 60—90-х рр. середній селянський наділ в Україні

зменшився з 4,6 до 1,9 десятий, а багато селянських дворів володіло ділянками від 0,5 до 1,5 десятин. На Полтавщині й Чернігівщині було чимало сіл, де селянський наділ не перевищував 0,15—0,25 десятин.

Гострого характеру набрала боротьба трудового селянства протягом 70-х рр., яка, особливо в губерніях Правобережної України, була спрямована проти розверстування угідь, на відстоювання селянами своїх прав.

Антипоміщицький селянський рух ще більше посилився у 90-х рр. XIX ст. За неповними даними, лише протягом 1890— 1900 рр. в Україні відбулося понад 150 заворушень селян.

Надзвичайно важкими були умови життя та праці робітників, особливо виснажливою і небезпечною — робота в кам'яновугільних шахтах. Вона тривала у дві зміни, кожна — по 12 годин. На деяких підприємствах робочий день перевищував 15 годин. На фабриках і заводах все ширше застосовували жіночу і дитячу працю. Заробітна плата залишилася на низькому рівні. Шахтарі Донбасу здебільшого жили в землянках, робітники цукрових заводів — у тісних, вогких і брудних казармах, які кишіли паразитами. На підприємствах не було служб охорони праці, дуже часто траплялися нещасні випадки. За далеко не повними даними, протягом 1864—1899 рр. на промислових підприємствах України загинуло 3300 і скалічено понад 16 тис. робітників.

Важкі економічні та політичні умови життя спонукали робітників до боротьби проти фабрикантів і заводчиків. Спочатку, особливо в 60—70-ті рр., виступи набирали форми заворушень. Другою, вищою формою боротьби були страйки. Тільки протягом 1880—1894 рр. в Україні відбулося 97 страйків і 13 заворушень. Загальне число учасників страйків становило 29 тис. осіб.

Робітничий рух в Україні у пореформний час розвивався, набував нового досвіду, набирав усе організованішого та цілеспрямованішого характеру. Будучи спрямованим проти соціального гноблення трудового народу, він, однак, залишив поза увагою розв'язання національного питання.

Царат здійснював у найгрубіших формах політику національно-колоніального гноблення України, не визнавав існування українського народу, придушував його культуру. Так, один з ідеологів великодержавного шовінізму, редактор "Московских ведомостей"

Катков на сторінках своєї газети доводив, що Україна "ніколи не була окремою державою... Малоросійської мови ніколи не було і, незважаючи на всі зусилля українофілів, до цього часу не існує".

Ці погляди цілком поділяли царський уряд і його сановники. Так, міністр внутрішніх справ П. Валуєв у 1863 р. у листі до міністра народної освіти писав, що "ніякої окремої малоросійської мови не було і бути не може". В тому ж році було видано розпорядження царя, яким категорично заборонено видання українською мовою книг "навчальних і взагалі призначених для початкового читання народу". Дозволено друкування, та й то після суворої цензури, лише кількох творів красного письменства.

Наслідком цих дискримінаційних заходів царату було скорочення кількості друкованої продукції, яку видавали українською мовою в Росії: у 1864 р. — 12 книг і брошур, 1865 — 5, 1866 — жодної, у наступні три роки — по 2 книги, у 1870 р. — 5.

В Україні з 1863 р. по 1872 р. вийшла лише одна книга українською мовою. У скрутному становищі перебувала й періодична преса. Намагання діячів української культури організувати стабільне видання періодики на національній основі наштовхувалося на традиційний опір самодержавства.

Ще реакційнішим і ганебнішим був так званий Емський указ Олександра II, виданий у 1876 р. і спрямований проти української мови як найважливішого чинника національного розвитку народу. Цим указом суворо заборонили ввозити в межі імперії, без спеціального на те дозволу головного управління в справах друку, будь-які книги та брошури, видані за кордоном українською мовою. Не дозволяли також театральні вистави українською мовою, друкування текстів до музичних творів.

Правда, театральні вистави українською були дозволені у 1881 р., але водночас висловлено стільки застережень і обмежень, що від цього дозволу, по суті, нічого не змінилося.

Колонізаторська політика царського уряду яскраво виявилася і в його ставленні до народної освіти. Викладання в школах українською мовою було заборонено, що вело до суцільної неписьменності.

Важке економічне становище, політичне безправ'я, національне гноблення викликали посилення національно-визвольного руху в Україні. До нього долучилася переважно інтелігенція, національні почуття якої завдяки освіченості, природно, посилювалися. Багато наукових та культурно-освітніх діячів надавали важливого значення формуванню національної свідомості у своїх співвітчизників, пробудженню в народу почуття самоповаги.

Після скасування кріпацтва представники української інтелігенції почали виступати не поодинці, а згуртовано. Відсутність демократичних свобод у Росії змушувала їх об'єднуватися у напівлегальні або нелегальні суспільно-політичні організації — громади. Вони, зазвичай, не мали чітких програм і статутів, але провадили велику культурно-освітню діяльність серед широких народних мас, спрямовану проти антиукраїнської політики царату. Такі організації виникли в кінці 50-х на початку 60-х рр. XIX ст. у Києві, Харкові, Чернігові, Одесі та інших містах України. Громадівці організовували недільні школи, видавали популярні брошури українською мовою (лише за 8 місяців 1861 р. їх було розповсюджено більш як 12 тис. примірників), вивчали історію й етнографію України, складали українсько-російський словник.

Перша громада була створена в стінах Київського університету з таємного гуртка "хлопоманів" (так називали недоброзичливці тих, хто присвятив себе справі визволення українського народу). Ідеологом "хлопоманства" став Володимир Антонович (1830— 1908) — випускник історико-філологічного факультету Київського університету 1860 р., згодом професор, видатний дослідник історії України від найдавніших часів до кінця XVIII ст. Походив він з родини збіднілого польського шляхтича. Ще навчаючись в Одеській гімназії, а потім в університеті, В. Антонович захопився, з одного боку, гуманістичними творами французьких просвітителів XVIII ст. Монтеск'є, Руссо, Вольтера та інших, з іншого — поезіями Т. Шевченка, українськими козацькими літописами XVII ст. Стратегічною метою "хлопоманів" було ліквідувати царат, наслідки кріпацтва, встановити демократичну республіку на основі добровільного співжиття українців, росіян, поляків. Реалізацію задумів гуртківці почали з поширення освіти серед українських селян, піднесення їхньої національної та політичної свідомості. Регулярне відвідування хлопоманами сіл завершилося для деяких з них арештами. Гурток припинив існування.

Ідеї громаді в ці в знайшли відображення на сторінках громадсько-політичного і літературно-художнього щомісячника "Основа", що виходив у Петербурзі в 1861—1862 рр. за редакцією В. Білозерського. Це був єдиний легальний україномовний друкований орган у Росії. В ньому поряд із творами ліберального характеру друкували твори українських письменників демократичного напряму, зокрема неопубліковані за життя поезії Т. Шевченка, а також цінні історико-етнографічні матеріали.

Гнів консервативних сил Російської імперії та царського уряду викликала культурно-освітня й наукова діяльність інших громадівців, прозваних "українофілами" за їхню вірність і відданість інтересам рідного народу.

Власті звинувачували громади в українському сепаратизмі, а після горезвісного "валуєвського циркуляру" (липень 1863 р.) розпустили їх. Багатьох громадівців було заслано. Через десять років український національний рух, який знову очолив В. Антонович, відновився. На початку 70-х рр. XIX ст. його центром став Київ. Гурток київської інтелігенції, що іменувався "Стара громада", продовжував видавати літературу українською мовою.

Із найактивніших, найавторитетніших, найдосвідченіших діячів руху з'їзди громадівців Києва, Полтави, Одеси обрали Раду (В. Антонович, М. Драгоманов, О. Русов, П. Чубинський та ін.) — центральний керівний орган "федеративного об'єднання громад" усієї України. Це було тим більш необхідним у зв'язку з утворенням нових громадівських молодіжних гуртків, члени яких охоче йшли на контакти з революційно-народницькими організаціями, нерідко вели спільну з ними агітаційно-пропагандистську роботу. "Стара громада" також прагнула того, щоб її вплив поширювався й на молодогромадівців.

Київські громадівці з 1873 р. започаткували плідну роботу через Південно-Західний відділ Російського географічного товариства. Члени цієї наукової установи глибоко вивчали економіку, історію, географію, етнографію, фольклор України, підготували й надрукували низку фундаментальних видань з цих галузей науки, організували демографічні та соціально-економічні обстеження населення Києва і Південно-Західного краю (тобто Правобережної України), провели 1874 р. в Києві III Всеросійський археологічний з'їзд, у якому взяли участь вітчизняні та закордонні вчені.

Провідну роль у цій багатогранній діяльності, що вже стала виходити за межі ліберального культурництва, відіграли представники демократично налаштованої інтелігенції. У пошуках найреалістичнішого ідеалу соціальної та національної справедливості вони старанно студіювали соціалістичні вчення західноєвропейських мислителів.

Південно-Західний відділ Російського географічного товариства став серйозною науковою організацією в справах українознавства, розширивши можливості і напівлегальних громад. Інтелігенція, яка згуртувалася навколо відділу (М. Драгоманов, О. Кістяківський, М. Лисенко та ін), заснувала свій орган — газету "Киевский телеграф", мала і друкарню, видавала дешеві книжки, які продавали у місцевій книгарні. Наполеглива фольклорно-етногафічна діяльність великого колективу професіоналів та аматорів увінчалася семитомною працею "Трудьі етнографическо-статис-тической експедиции в Западно-Русский край", що вийшла за редакцією П. Чубинського. Він приїхав в Україну в 1869 р., відбувши адміністративне заслання (з 1863 р.) в Архангельській губернії, куди був висланий за участь у таємному товаристві, яке ставило своєю метою повалення російського самодержавства і створення суспільства на демократичних засадах. В одному з документів повідомляється, що П. Чубинського було покарано за розповсюдження відозви українською мовою, а також за влаштування походу студентів і селян на місце поховання Т. Шевченка. П. Чубинський написав вірш "Ще не вмерла Україна", який передає національне прагнення українського народу середини минулого століття. Цьому віршеві, якого поклав на музику композитор М. Вербицький, судилося довге життя. Він став національним гімном України.

Наукова, просвітницька, культурницька діяльність української інтелігенції непокоїла царських чиновників, їх турбував не тільки розвиток національних тенденцій, а й зростання громадсько-політичної та революційної активності суспільства під впливом Географічного товариства. У зв'язку з цим голова Археографічної комісії М. Юзефович повідомляв у Петербург, що "розбійницькі зграї, озброєні і в масках, які з'являються в краї, не що інше, як початий народжуваної у спокушених умах гайдамаччини". Він пропонував урядові вжити не часткових заходів, а загальних, радикальних, які б могли викоріняти причини подібних дій. М. Юзефович висунув ідею ліквідувати Київський відділ Російського географічного товариства, додавши, що поки М. Драгоманов і П. Чубинський будуть тут, "ніякі заходи не припинять руху, який виник з їхньої ініціативи".

У відповідь на доноси платних і безплатних агентів поліції в 1875 р. було створено спеціальну антиукраїнську Комісію. Вона працювала недовго і дійшла висновку, "що допустити окрему літературу на простонародному українському говорі, — це те саме, що покласти тривку підвалину для переконання в можливості відділення, хоч би й у далекій будучності, України від Росії". Вона вирішила розпустити київський відділ Географічного товариства, а його активних членів і співробітників репресувати. Результатом праці названої комісії став ганебний царський указ, який підписав 18 травня 1876 р. Олександр П.

З рішучим протестом проти антиукраїнської політики російського царату виступив з трибуни Всесвітнього літературного конгресу, що відбувся в Парижі 1878 р., М, Драгоманов. Він поінформував європейську і світову громадськість про чергову самодержавницьку акцію — заборону української мови. Славний син України написав і видрукував французькою мовою брошуру "Українська література, заборонена російським урядом", яка завдяки підтримці й допомозі керівників конгресу набула широкого розголосу. Це був черговий патріотичний вчинок М. Драгоманова у той скрутний для України час, коли її, позбавлену рідної мови, директивно перетворювали в адміністративно-територіальну одиницю Російської імперії, а підданий фронтальній русифікації і денаціоналізації український народ — у вірнопіддане космополітичне населення. Тому необхідною і цінною була непохитна національно свідома позиція та практична боротьба М. Драгоманова за вільний розвиток української культури.

Це викликало невдоволення офіційних можновладців. На вченого та громадсько-політичного діяча посипалися доноси за належність до "партії українофілів-сепаратистів", за участь у селянському вічі в Галичині і політичний виступ на ньому (насправді він там не виступав), за пропаганду соціалізму та ін. За політичну неблагонадійність царські власті у вересні 1875 р. звільнили

М. Драгоманова з посади доцента Київського університету. На початку 1876 р. він назавжди виїхав за кордон, мешкав у Австрії, Швейцарії, а останні роки життя провів у Болгарії — в Софії, куди був запрошений на кафедру загальної історії щойно організованого Софійського вищого училища (університету). У Женеві М. Драгоманов разом з С. Полонинським і М, Павликом видавав журнал "Громада" (1878—1882), який нелегально надходив в Україну.

Через кілька років після чергового царського погрому українські громади таємно відновили діяльність. Вона пожвавилася на початку 80-х рр. XIX ст. Це пожвавлення пов'язане з виходом у світ журналу "Киевская старина", який об'єднав навколо себе членів "Старої громади". 1897 р. громади почали об'єднуватися в єдину всеукраїнську організацію.

З посиленням радикальних ідей серед української інтелігенції на першому місці постало національне питання. Багато революціонерів в Україні, зокрема А. Желябов, Д. Лизогуб, В. Осинський, М. Кибальчич вважали, що в майбутньому у всесвітньому соціалістичному суспільстві мають зникнути національні відмінності. Через розходження у поглядах між соціалістами і українофілами відбувся розкол.

Першими марксистами в Україні були М. Зібер та С. Подолинський. У кінці 80-х — на початку 90-х рр. XIX ст. у Києві, Катеринославі, Одесі, Харкові, Полтаві, Херсоні та в інших містах виникли марксистські гуртки. В 1891 р. у Києві почала діяти Російська соціал-демократична група, яка проіснувала кілька років.

Українські марксисти слідом за російськими перебільшували значення соціальних проблем. Водночас вони не допускали й думки про національну незалежність України.

Першою українською політичною організацією, що стояла на засадах самостійності України, було "Братство тарасівців", яке нелегально виникло в Полтаві 1891 р. Його заснував невеликий гурт українських студентів, які на могилі Т. Шевченка поклялися поширювати серед українського народу безсмертні ідеї Кобзаря. Засновниками цієї організації були, І. Липа, М. Міхновський та ін. До неї входили письменники: М. Коцюбинський, Б. Грінченко, В. Самійленко, М. Вороний, М. Кононенко, В. Боровик, а також науковці Є. Тимченко, О. Черняхівський, В.Боржковський. Очолював братство І. Липа.

Свої політичні погляди "та расі в ці" виклали в політичній декларації "Конфесіон де фуа ("Вірую") молодих українців", опублікованій у львівському часописі "Правда" 1893 р. Провідні положення цього документа: визнання Російської імперії окупантом України, який знищив усі політичні й культурні надбання українського народу й далі поневолює його, вимога повної державно-політичної незалежності України, важливість політичного моменту в роботі серед народу, усвідомлення того, що справедливе розв'язання соціального питання можливе тільки за умови досягнення державної суверенності України. Політичне кредо тарасівців гостро протистояло соціалістичним настроям і гаслам, що панували тоді серед української молодої інтелігенції.

У кожній українській студентській громаді діяв осередок "Братства тарасівців". Усі вони намагалися втілити в життя програму братства. Його ідеї "тарасівці" поширювали у своїх літературних творах та статтях, які друкувала галицька українська преса, що потім нелегально надходила в Наддніпрянщину.

Та діяльність "Братства тарасівців" тривала недовго. У 1898 р. поліція викрила організацію і розгромила її. Частину "тарасівців" було арештовано і засуджено, а над іншими членами організації встановлено поліцейський нагляд. Однак репресії царського самодержавства не зламали волю патріотів. Майже всі вони залишилися вірними ідеям братства, пропагували їх в організаціях і партіях, членами яких стали згодом.