Історія України - Пасічник М.С. - Утворення Української Центральної Ради та проблеми державного будівництва.

Очевидно, з багатьох причин для керівників національно-визвольних змагань мав пройти певний час, щоб заповітні прагнення вилилися у вивірену реальну програму діяльності. Мрії про самостійність їх, звичайно, ніколи не полишали, проте лише конкретний розвиток подій мав підказати відповідні до ситуації настанови і лозунги.

Отже, за свідченням одного з визначних діячів українського національного руху Дмитра Дорошенка, як тільки до Києва дійшла звістка про повалення самодержавства, члени керівної ради "Товариства українських поступовців" прийняли рішення "заложити загальну організацію, яка... об'єднувала б усі українські національні організації й стала б на чолі руху. Ухвалено було назвати її Центральною Радою". Названу Дорошенком дату народження нової громадсько-політичної організації — 4 березня — не можна, мабуть, вважати абсолютно достовірною: її офіційне діловодство провадилося з 9 березня, коли обговорювалися питання про виготовлення печатки УЦР, а також про передачу їй будинку Педагогічного музею, створення агітаційної школи при відповідній комісії Ради тощо. Вів засідання обраний незадовго перед тим товаришем голови київський адвокат Ф. Крижанівський. Сам же голова — "батько" М. Грушевський — вперше виступив лише 15 березня. На посаду другого його заступника (товариша) було запрошено директора приватної гімназії, літератора В. Науменка. Заступниками голови стали також Д. Дорошенко та син видатного українського історика Д. Антонович.

Оцінюючи згодом цей ранішній період діяльності Ради, Грушевський вказував на очевидну організаційну ваду, а саме — формування ЇЇ спочатку "тільки з представників київських організацій". Іншими словами, протягом першого післяреволюційного місяця сфера її діяльності була реально обмежена одним містом.

Розширити соціальну і політичну базу руху, остаточно сформулювати та відшліфувати принципові пункти програми, інтегрувати в єдину національно-територіальну організацію неоднорідні політичні та соціальні сили й сформувати її представницький виборчий орган, з'ясувати взаємини з центральним урядом та його органами на місцях — ось ті невідкладні завдання, які дискутувалися в кулуарах Педагогічного музею, що став офіційною резиденцією Ради. Протягом усього березня ЇЇ керманичі напружено працювали над скликанням форуму, що його було названо "Український національний конгрес", якому судилося покласти початок наступному, другому етапу становлення Центральної Ради.

За пропозицією своїх лідерів делегати з'їзду, а це близько 1 тис. представників "від усяких організацій усієї Соборної України", ухвалили протягом 1917 р. документи, де визнали верховну владу Тимчасового уряду та майбутніх Всеросійських установчих зборів, скликання яких було заплановано на осінь поточного року. Були вирішені і найважливіші організаційні питання. Учасники зібрання обрали близько 300 осіб до Центральної Ради, в т. ч. 21 — до її Виконавчого комітету. Головою знову став М. Грушевський, його заступниками у Раді — В. Винниченко та С. Єфремов, у Виконкомі — Ф. Крижанівський та Д. Антонович. Скарбником Ради було обрано В. Коваля, секретарями — В. Бойка та С. Веселов-ського.

Таким чином, з'їзд оформив ідеологічні та організаційні засади руху, який намагався виступити в питаннях національно-державного будівництва як альтернативна політична сила щодо наявної в Україні фінансової та промислової буржуазії, з одного боку, а з іншого — до пролетарського руху, керованого більшовицькою партією. Об'єктивно цьому значною мірою сприяли і суттєві прогалини в політичних програмах опонентів Ради" які зосереджувалися практично лише на соціальних та економічних проблемах і приділяли цілком недостатню увагу власне національно-культурним питанням. По-друге, і на цьому слід наголосити, саме національний з'їзд поклав початок практичному втіленню в життя ідеї української демократичної республіки як складової частини Російської федеративної республіки.

Принциповим в цій формулі для діячів Центральної Ради було питання про класову природу державного утворення, що почало формуватися. Вважалось, що ця держава в 1917 р. не могла бути ні буржуазною, ні соціалістичною. Буржуазною в класичному розумінні вона лише мала стати, але для цього необхідно було послідовно пройти ряд етапів: довести до кінця аграрні перетворення, започатковані реформою 1861 р., розвинути достатньою мірою виробничі сили усіх районів України, реалізувати різноманітні плани культурного виховання народу, сформувати структури політичні, судові, громадського самоврядування тощо.

Соціалістичним же нове державне формування не могло бути внаслідок особливостей капіталістичної еволюції, оскільки для переходу на цей шлях суспільного розвитку, на думку його фундаторів, в цілому не було об'єктивних передумов. Керманичі українського національно-державного руху добре це розуміли і враховували в практичній роботі. Саме тому вони пішли шляхом здійснення перетворень "згори", намагаючись забезпечити при цьому максимально можливу на той чи інший момент підтримку "знизу". Ставку було зроблено на еволюційні, легальні, правові, ненасильницькі форми й методи досягнення цілей, на припинення лівого та правого екстремізму в своїх лавах, на глибокі компроміси практично з усіма політичними силами як на Україні, так і поза її межами.

Основною програмною засадою при цьому залишалася вимога широкої національно-територіальної автономії України у складі Російської федеративної республіки. Цю тезу було втілено в основних документах Центральної Ради та її універсалах, у численних публікаціях лідерів українських партій (від соціалістів-федералістів — колишніх "тупівців" до соціал-демократів і есерів). Голова Центральної Ради М. Гру шевський видав у Києві спеціальну брошуру "Якої ми хочемо автономії і федерації".

Принципово важливими при цьому є вихідні уявлення про автономію.

За переконанням М. Грушевського, "автономія має своє власне право, конституційне, чи то на основі договору з центральною властю, чи то з надання, але такого, якого вже не можна взяти назад односторонньою волею центральної влади".

З різних можливих варіантів автономного устрою (обмежена, територіальна — обласна, крайова, екстериторіальна — національно-культурна) найприйнятнішим для України М. Гру шевський вважав широку національно-територіальну автономію. Згідно із задумом, таке державне утворення само мало "вершити у себе вдома всякі свої справи — економічні, культурні, політичні, удержувати своє військо, розпоряджатися своїми дорогами, своїми доходами, землями й всякими натуральними багатствами, мати своє законодавство, адміністрацію і суд.

Тільки в деяких справах, спільних для всієї російської держави, вона має приймати постанови її загального представництва, в котрім братимуть участь представники України пропорціонально до її людности й людности всієї російської республіки".

Гарантом саме такого автономного устрою України могли бути лише децентралізація Російської імперії, перетворення колишніх провінцій на автономні держави, які склали б федерацію, а остання повинна обов'язково бути демократичною республікою .

По суті такою ж була й позиція провідних українських партій.

Ці теоретичні розрахунки були покладені в основу рішень Всеукраїнського Конгресу (6—8 квітня 1917 р.), який ухвалив:

1) згідно з історичними традиціями і сучасними реальними потребами українського народу, з'їзд визнає, що тільки національно-територіальна автономія України в стані забезпечити потреби нашого народу і всіх інших народів, що живуть на українській землі;

2) автономний устрій України, а також інших областей Росії, матиме цілковиту гарантію для себе в федеративному устроєві Росії, через що єдиною відповідною формою державного устрою для Росії з'їзд визнає федеративну демократичну республіку, а одним із найголовніших принципів української автономії — повну гарантію прав національних меншин, що живуть в Україні.

Подальші події підтвердили серйозність політичних намірів керівників Центральної Ради, які прагнули разом з тим трохи обмежити її демократичний характер. Перші ухвали в цьому напрямі були оформлені вже на пленарному засіданні 23 квітня. У "Наказі Українській Центральній Раді", зокрема, проголошувалося, що, виражаючи волю українського народу до створення автономної України у складі Російської федеративної демократичної республіки, Рада тим самим "переймає право ініціативи, об'єднання та керівництва" тих організацій, які мають в ній представництво. Такий висновок дозволив лідерам руху встановити регламент функціонування Центральної Ради. Пункт 7-й другої частини "Наказу" містив положення, яке важко сумістити, на нашу думку, з елементарними уявленнями про демократію: "Екстрені Загальні Збори вважаються дійсними при будь-якій чисельності присутніх". Вважаючи, очевидно, і це недостатнім, укладачі документу зуміли провести через Пленум Ради положення про її Комітет, яке передбачало механізм передачі реальної влади від загальних засідань Центральної Ради, що мали демократичний характер, її виконавчому органу, сформованому значною мірою шляхом позалаштункових угод. Так, 16 з 33 його членів визначав сам Комітет. Усі поточні справи розв'язувалися у його т. з. "комісіях". Членами комісій могли призначатись особи і не з Центральної Ради, які "тим самим ставали членами Ради та Комітету у відповідності з постановою з'їзду". Ці та інші положення документа дають можливість, на нашу думку, цілком певно стверджувати, що вже на згаданому засіданні були створені юридичні підстави для перетворення Центральної Ради з представницького на орган, покликаний лише постфактум схвалювати рішення та дії Виконавчого комітету. Реальна влада значною мірою зосереджувалася в руках осіб, уведених до його складу не демократичним, а адміністративним шляхом, в т. ч. за допомогою кооптації.

Національно-демократичний рух "знизу" тим часом продовжував набирати сили. Так, підсумки І Всеукраїнського військового з'їзду засвідчили, що Рада може реально впливати на перебіг подій у такому найбільшому національному регіоні, як Україна. Резолюції з'їзду набули великого резонансу в Росії загалом, а це, безперечно, сприяло зростанню політичного авторитету Ради. Робота з'їзду почалася в атмосфері піднесення, викликаного рішенням центрального уряду про створення першої національної української військової частини, якій згодом було присвоєно ім'я Богдана Хмельницького. Більш як 700 делегатів від 993 400 військовослужбовців-українців з ентузіазмом підтримали цей захід військового керівництва, а також висловилися за негайне проголошення петроградським урядом акту про визнання національно-територіальної автономії України та про призначення окремого міністра у її справах. Визнавши Центральну Раду єдиним органом, "компетентним вирішувати проблеми України", армійські делегати ухвалили ряд вельми радикальних за своїм характером резолюцій. Зокрема, були схвалені заклики до об'єднання "всіх українців в єдиній національній армії", якнайшвидшого укладання демократичного миру "без анексій та контрибуцій на основі самовизначення народів" тощо. З'їзд кваліфікував світову війну як справу "імперіалістичної політики пануючих класів", а також підтримав рішення "національного конгресу" з гуманітарних питань.

Третій етап розвитку українського національно-державного руху охоплює час приблизно з середини травня до початку червня 1917 р. і характеризується, на нашу думку, такими двома основними ознаками. По-перше, подальшим зміцненням його соціальних та політичних підвалин за рахунок залучення до нього різних верств населення через новостворені губернські, повітові та міські "українські ради" (Полтавщина, Чернігівщина, Слобожанщина, Волинь, Київ); конституюванням "українських" фракцій при тих, що вже діяли (Рада військових депутатів Київської військової округи та ін.); проведенням з'їздів селян (Полтава), духовенства (Київ), вчителів (Південно-Західної залізниці) з наступною кооптацією керівників їхніх представницьких органів до складу Центральної Ради; розширенням мережі наявних з дореволюційних часів національно-культурних організацій— "Просвіт". Різко розширилась видавнича діяльність. На середину травня вже виходило близько 17 найменувань часописів та журналів, найбільшими серед яких були "Нова Рада", "Народна Воля", "Робітнича газета", "Літературно-Науковий Вісник". Значно активізувалась діяльність українських громад, які функціонували в обох столицях, Омську, Гельсінгфорсі, Саратові, Кишиневі та інших великих і малих містах, а також за межами Росії, наприклад,

в США. Провадились масові кампанії зі збирання коштів у "Національний фонд", благодійні вечори, концерти, засідання наукових товариств та ін., до яких долучалось багато учасників.

По-друге, новий етап руху відрізняється від попередніх активними контактами з Тимчасовим урядом як на приватному, так і на офіційному рівнях. Це питання ще чекає на своїх дослідників. Сторони намагалися уникнути передчасного розголосу ходу та змісту переговорів з багатьох причин. Очевидним є лише те, що ні офіційна зустріч у другій половині травня під час перебування О. Керенського в Києві, ні переговори спеціальної делегації Центральної Ради з петроградським урядом не допомогли досягти угоди з питань, що обговорювалися. Цю обставину вміло використали лідери Центральної Ради для подальшого зміцнення свого впливу та авторитету. Не буде також перебільшенням твердження про те, що ситуація навколо питань самовизначення України загострювалася деякою мірою штучно. Так, на II Всеукраїнському селянському з'їзді, який відбувся у Києві в травні-червні, вперше пролунали заклики, що не відповідали публічно декларованому курсові на законність, порядок та ненасильницькі дії. Деякі делегати називали Петроград "смердючою калюжею", закликали розпочати негайну реалізацію своїх програмних вимог явочним порядком, не чекаючи скликання Всеросійських Установчих зборів. Лунали пропозиції розв'язувати нагальні питання "за допомогою шаблі". Задля справедливості слід зазначити, що рішучу відсіч "радикалам" дали українські есери та есдеки, які нагадали, що вирішувати питання слід лише у згоді з усіма народами, що живуть в Україні.

1 червня почався новий етап в політичній історії Центральної Ради. Того дня Тимчасовий уряд офіційно дав негативну відповідь на вимоги Ради, надіслані протягом квітня-травня. Водночас було підтверждено заборону на проведення II Військового з'їзду. Ситуація різко загострилася. Через день екстренна нарада членів Центральної Ради і делегатів селянського з'їзду прийняла рішення виступити зі зверненням ("Універсалом") до народу, закликати його "зорганізуватись" і "приступити до негайного закладання фундаменту автономного ладу на Україні". 7 та 10 червня ці вимоги підтримали відповідно Всеукраїнська конференція УПСР та скликаний Військовий з'їзд. По Україні прокотилася хвиля масових мітингів і маніфестацій на підтримку вимог Центральної Ради та її прихильників і з осудом дій Тимчасового уряду в українському питанні. Саме тоді й було оприлюднено текст І Універсалу.

Цей документ, названий "До українського народу на Україні й поза Україною сущого", проголосив суверенність українського народу "на своїй землі". Практичне втілення суверенітету покладалось на обраний загальним" рівним, таємним та прямим голосуванням Український сейм, обрати який планувалося після виборів до Всеросійських Установчих зборів, тобто восени поточного року. Найголовнішими завданнями, що стояли перед сеймом, оголошувалися: видання законів, які регулювали б усі сфери життя України і, насамперед, щодо конфіскації "у власність народу" поміщицьких, казенних, царських, монастирських земель. Пояснивши суть суперечностей Ради та уряду, Універсал наголосив на необхідності налагодити якнайтіснішого зв'язку між УЦР і тими організаціями на місцях, які підтримують її програму, та провести "українізації" органів місцевого самоврядування, а в районах зі змішаним населенням — формувати їх "у згоді" з неукраїнськими громадами. Принциповою новацією стала декларація про відмову передавати будь-які кошти, в тому числі й податки, до центральної казни, а також про запровадження спеціального одноразового податку "на рідну справу", тобто фактично на користь Центральної Ради.

Протягом усього червня тривала гарячкова праця над розв'язанням найважливіших організаційних питань або, точніше, питань "самоорганізації". Йшлося, зокрема, про подальше розширення Ради за рахунок уведення до її складу представників з'їздів робітничих, селянських і солдатських депутатів, а також від губерній, міст, українських колоній тощо. Таким чином, чисельність УЦР до кінця червня досягла 568 осіб. Однак найголовнішою подією поточного періоду стало формування першого складу крайового уряду — Генерального секретаріату. Спочатку до нього входило 9 представників УСДРП, УПСР та УПСФ. Це — В. Винни-ченко (голова), П. Христюк (генеральний писар), X. Барановський (генеральний секретар фінансів), С. Єфремов (генеральний секретар у міжнаціональних справах), М. Стасюк (генеральний секретар продовольчих справ), Б. Мартос (генеральний секретар земельних справ), С. Петлюра (генеральний секретар військових справ),

В. Садовський (генеральний секретар юстиції). 27 червня уряд був затверджений Центральною Радою як "найвищий орган українського народу, його найвищою владою". Через день у складі самої Ради виник ще один орган — т. зв. Мала Рада із 40 осіб, на яку було покладено вирішення найважливіших справ між пленумами "великої" Ради.

Тимчасовий уряд, таким чином, було поставлено перед вибором: санкціонувати органи законодавчої та виконавчої влади, що виникли без його відома і дозволу, або заборонити. Перше означало б визнання права України на автономію де-факто, що, в свою чергу, неминуче вело до розриву урядової коаліції есеро-меншовиць-кого блоку і кадетської партії, яка стояла непохитно на позиціях великодержавного шовінізму. Друге призвело б до необхідності придушити український національно-державний рух збройною силою, що в тогочасних умовах було абсолютно нездійсненним. У ході надзвичайно напружених переговорів принципової угоди було досягнуто. Делегація уряду у складі О. Керенського, І. Це-ретелі та М. Терещенка зобов'язалася забезпечити схвалення рішення про визнання Тимчасовим урядом Центральної Ради як "найвищого крайового органу управління на Україні з тим, однак, що усі питання національно-політичного та економічного устрою останньої будуть відкладені до скликання Всеросійських Установчих зборів". 2 липня був затверджений відповідний документ. Та Тимчасовий уряд другого складу припинив своє існування. Вже наступного дня було оприлюднено П Універсал Центральної Ради, що закріпив статус Генерального секретаріату як крайового органу влади петроградського уряду. Універсалом проголошувалося, шо Рада не допустить здійснення автономії України до Установчих зборів і фактично відмовляється від подальшої "українізації" армійських частин в тилу й на фронті.

Органічною ж вадою документів, що оформили укладений компроміс, за тогочасною думкою, була відсутність згоди як з питань встановлення адміністративних кордонів України, так і щодо меж компетенції нового уряду. Водночас не можна не бачити й того, що укладення угоди стало значним кроком на шляху до створення новітньої української державності. Керманичі найвищих органів, що формувалися, намагалися закріпити досягнуте, і спочатку це вдавалося. Так, 15 липня склад українського крайового уряду поповнився представниками "національних меншостей". Генеральний секретаріат складався вже з 12 осіб: керівниками відомств стали також В. Голубович (шляхів сполучення), О. За-рубін (пошт та телеграфів), М. Рафес (держконтролю); керівником генерального секретаріату міжнаціональних справ став О. Шуль-гин; керівник української громади в Петрограді П. Стебницький був призначенний на посаду статс-секретаря у справах України при Тимчасовому уряді і, згідно зі статусом, став членом останнього; дві посади — генеральних секретарів праці, промисловості та торгівлі — лишились вакантними. Генеральні секретарі репрезентували вже п'ять партій — УПСР, УСДРП, УПСФ, російських есерів та Бунд. До складу ж власне Центральної Ради формально увійшли представники практично всіх легальних на той час політичних партій — у т. ч. кадетської та РСДРЩб), — загалом понад 20. Слід підкреслити, що представники РСДРЩб) та кадети у повсякденній роботі крайового парламенту з різних причин участі не брали.

Водночас у відповідних комісіях Малої Ради йшла інтенсивна підготовка документу, який у майбутньому дістав назву "Статут вищого управління Україною". Він був нічим іншим, як прообразом конституції, оскільки визначав функції вищих органів державного управління краю, межі їхньої компетенції, порядок роботи й взаємини з центральними органами в Петрограді, процедури формування й розпуску Генерального секретаріату, правила внутрішнього розпорядку його роботи тощо.

Зазначимо, що дії Центральної Ради ускладнив той факт, що липневою угодою з Тимчасовим урядом вона зобов'язалася не допустити вирішення нагальних питань соціально-економічного устрою аж до Установчих зборів. Інакше кажучи, лідери УЦР відмовились від практичного втілення у життя тих сподівань, які поступово фокусувалися у центрі уваги тридцятимільйонного населення України.

Військові дії в смузі Південно-Західного та Румунського фронтів, які проходили територією українських губерній, тривали. Військові частини, що зазнавали поразок, відкочувались углиб, перекладаючи додатковий тягар на плечі цивільного населення.

В Україні, як і скрізь, наростала продовольча й паливна криза. Невпинно посилювалася інфляція, збільшувалися черги біля магазинів, зростало безробіття. Виходив із ладу залізничний транспорт. Об'єднання заводчиків та фабрикантів, що діяли в Україні, намагалися спровокувати відкрите невдоволення революцією у найширших колах населення, показати неспроможність уряду Керенського і есеро-меншовицької партійної коаліції, що підтримувала його, щоб пришвидшити їхній крах і привести до влади буржуазну диктатуру. Неспроможність уряду стабілізувати економічне становище, розв'язати робітниче й аграрне питання, врегулювати міжнаціональні взаємини і укласти мир призвела до повсюдного наростання всіх форм боротьби трудівників міста й села.

Сигнал тривоги пролунав вже 11 липня на Українському робітничому з'їзді. І хоча його керівникам — В. Винниченку, М. Поршу, Д. Антоновичу та іншим — вдалося врешті-решт домогтися схвалення резолюцій на підтримку програмних вимог Центральної Ради, делегати з'їзду відверто говорили про зниження її авторитету в робітничому середовищі, бо вона практично не захищає інтересів пролетарів. Відзначалося, що сильна робітнича політика можлива лише тоді, коли Центральна Рада буде організована на зразок Рад робітничих депутатів, тобто за виробничим принципом. Йшлося також і про те, що, незважаючи на антибільшовицькі настрої, селянин, якщо дати йому "землю і волю", "стане більшовиком". Щораз сильніша політизація українського села яскраво виявилась в дні роботи чергового з'їзду. В ході його делегати лівобережних районів кілька разів демонстративно покидали зал засідань на знак протесту проти політики партійного керівництва в аграрному питанні.

Ситуація всередині Центральної Ради на цей час загострилася настільки, що 6 серпня її лідер Гру шевський пішов у відставку з посади голови. 9 серпня, знайшовши формальні підстави, у відставку подав Генеральний секретаріат. Намагаючись, очевидно, радикалізувати діяльність крайового уряду в аграрному питанні, українські есери здійснили нечуваний для того часу демарш, заявивши про вихід своїх представників із його складу. Наступного дня пост керівника секретаріату покинув Винниченко і мандат на формування цього органу перейшов до губернатора окупованих Галичини та Буковини Д. Дорошенка. 14 серпня він подає на затвердження Малої Ради свої пропозиції про новий склад уряду, який проіснував, однак, менше двох діб. 17 серпня вдалося сформувати черговий склад секретаріату — цього разу на основі програми, яка передбачала тісний контакт з Тимчасовим урядом в галузі зовнішньої та внутрішньої політики, активізації діяльності зі зміцнення органів місцевого самоврядування в Україні. Того ж дня Дорошенко вніс список членів секретаріату на затвердження Ради, але зробив при цьому зовсім несподіваний політичний хід — подав у відставку, мотивуючи її відсутністю "контакту з Малою Радою". Мандат на прем'єрство знову переходить до Винниченка... Лише 3 вересня, а саме цю дату вказують документи, що є в нашому розпорядженні, Генеральний секретаріат спромігся нарешті розпочати практичну роботу.

Цей етап, що тривав, ймовірно, аж до кінця жовтня, характеризувався, по-перше, прагненням лідерів українського національного руху наповнити конкретним змістом діяльність створених протягом попереднього часу державних інституцій. Це яскраво видно на прикладі Генерального секретаріату, який провів більше ЗО засідань, розглянувши на них щонайменше 100 конкретних питань внутрішнього життя України. Обговорювалися такі проблеми, як взаємини з Тимчасовим урядом (8 вересня, 13 і 18 жовтня), вибори до Всеросійських та Українських Установчих зборів (21 вересня, 14 та 16 жовтня), організація Української Академії мистецтв (23 та 28 вересня, 3 та 10 жовтня), боротьба з контрреволюційними виступами та погромами (2, 9 та 18 жовтня), військові питання (21 та 23 вересня, 9 та 18 жовтня) й багато інших.

По-друге, даний етап відзначається і спробами розширення політичного впливу на аналогічні за характером та спрямованістю рухи інших "недержавних" народів, що жили на окраїнах колишньої імперії. Помітним кроком у цьому напрямі став "З'їзд народів", який відбувся у Києві 21—28 вересня. У його роботі взяли участь представники латиської, литовської, естонської, татарської, грузинської, молдавської та інших національних громад країни. З'їзд відбувався у незвичайній навіть для тих часів атмосфері одностайності. Про це свідчать не тільки виступи ораторів, але й прийняті рішення. Було схвалено резолюції, що закликали до федеративного устрою майбутньої Російської Республіки, до безумовного розмежування у ній законодавчої, виконавчої та судової влади, розв'язання найважливіших питань соціально-економічного розвитку тих чи інших районів з обов'язковим врахуванням місцевої специфіки, про недопущення державної централізації в будь-якому вигляді та з будь-якого приводу. З'їзд висловився і за забезпечення широкої участі громадян у політичному житті країни, за прийняття та розвиток принципів "персонально-екстериторіальної автономії" для тих народностей, представники яких не утворювали районів компактного проживання. Новаторською для того часу стала і пропозиція щодо мовної проблеми. Пропонувалось вживати російську мову для міжнаціонального спілкування, але без надання їй будь-яких привілеїв у шкільних, церковних та судових справах; усі інші мови визнавались рівними у правах з російською. Делегати висловились на користь перетворення "З'їзду народів" у постійний орган, а також визнали за необхідне сформувати Раду національностей при Тимчасовому уряді для обговорення питань міжнаціональних стосунків.

Головний же результат з'їзду полягав, як нам здається, в тому, що він сформулював реальну альтернативу суспільного розвитку такої багатонаціональної країни як Росія— нейтралістський чи федеративний демократичний устрій. Представники "малих народів" ясно і недвозначно висловились на користь останнього варіанту.

За прикладом Петроградської та Московської Рад робітничих і солдатських депутатів більшовицькі резолюції про владу почали приймати і в Україні. Більшовикам вдалося провести такі резолюції у 21 з 36 Рад пролетарських центрів України. Чисельність більшовицьких організацій тут, за нашими підрахунками, досягла 60 тис. осіб. При цьому члени РСДРП(б) вели за собою найбільші профспілкові об'єднання металургів та гірників (210 тис. осіб), очолювали 18 з 24-х центрів фабрично-заводських та рудникових комітетів, спиралися на червоногвардійські загони (20 тис. осіб.). Понад 20 тис. більшовиків налічувалося на Південно-Західному та Румунському фронтах.

Ці події відбувалися в умовах загальної кризи, що охопила економіку країни. Фактично не діяв залізничний транспорт, різко зменшилося постачання палива, закривалися найбільші промислові підприємства, удвічі підвищилися ціни на продукти харчування. Дуже зросла злочинність. Найяскравішим проявом загальнонаціональної кризи стала аграрна боротьба на селі, що в другій половині 1917 р. переросла у відкриті селянські повстання. Протягом липня-жовтня сталося 525 виступів, тобто в чотири рази більше, ніж у березні-червні. Посилився страйковий рух робітників та службовців промислових центрів. У вересні-жовтні, за нашими даними, відбулося не менш ніж 124 страйки, у них взяло участь більш як 250 тис. осіб. Врешті-решт, як зазначає відомий американський вчений С. Коен, "у розпалі революції знизу режим поміркованості, ліберальності, соціалістичний або будь-який інший, не мав шансів утриматись. Притиснутий тими ж соціальними та військовими проблемами, які повалили самодержавство, і перебуваючи протягом дев'яти місяців у полоні криз, Тимчасовий уряд став... їхньою жертвою".

27 жовтня Генеральний секретаріат виступив із відозвою "До всіх громадян України". Сповістивши про "криваві події, що загрожують погубити здобутки революції", він заявив, що рішуче боротиметься з усілякими спробами підтримувати на місцях Петроградське збройне повстання. Кардинальними, життєво важливими для нового періоду розвитку українського національно-державного руху, виявилися, таким чином, проблеми Петроградського збройного повстання та формування автономної української республіки і ставлення до нового уряду Росії; політичного курсу Ради в умовах, що склалися, і заходів для його реалізації.

Лідери Центральної Ради діяли досить спритно. По-перше, сфера компетенції Генерального секретаріату була значно розширена. Крім наявних відомств, було створено нові: праці, пошті телеграфів та ін. По-друге, юрисдикція Центральної Ради була поширена на всю Україну, тобто на Катеринославщину, Київщину, Поділля, Чернігівщину, Херсонщину, Харківщину, Волинь, Полтавщину, Таврію (без Криму). По-третє, на 12 листопада було призначено вибори до Українських Установчих зборів. По-четверте, "обласним" урядам, тобто Білорусії, Кубані, Дону, Сибіру та ін., було надіслано офіційне запрошення розпочати переговори з приводу конституювання державного федеративного утворення. Саме в цьому контексті ініціаторами переговорів було загалом визначено ставлення до уряду на чолі з В. Леніним. Рада народних комісарів визнавалася фактично урядом центральних районів Росії, але не загальнодержавним органом. Нарешті, вживались енергійні заходи для налагодження роботи військового апарату шляхом заміни старих його керівників довіреними особами крайового уряду України, а також для організації співробітництва останніх із ставкою Верховного головнокомандувача. Певні підсумки багатомісячної діяльності було підбито в III Універсалі, який побачив світ 7 листопада 1917 р. Документ проголосив утворення Української Народної Республіки в складі Російської Республіки. Встановлювалися кордони нового державного об'єднання, визначалися найголовніші політичні принципи його функціонування: забезпечення свободи слова, друку, совісті, зборів, спілок, страйків. Повідомлялось також про запровадження 8-го-динного робочого дня, "національно-персональної автономії для національних меншостей", про формування нової судової системи, про скасування кари на смерть та про амністію для всіх політичних в'язнів. У галузі земельних стосунків оголошувалося про скасування приватної власності на поміщицькі, удільні, монастирські, кабінетні, церковні та інші землі нетрудових господарств і про передачу їх "земельним комітетам, обраним народом".

Отже, початковий етап формування української державності завершився. Громадянська війна, що почалася, стрімко змінила і політичне становище в країні, й, природно, подальші плани фундаторів УНР. Доля республіки, її громадян віднині залежали від спроможності верховного керівництва вивести економіку з глибокої кризи, розподілити конфісковані землі серед селян, проводити активну зовнішню політику та укласти мир на фронтах, а також досягти угоди з цих та інших питань як із національними меншинами в Україні, так і з урядами районів колишньої Російської імперії. Подальші події показали, що розв'язати ці проблеми керівники Української Народної Республіки та її верховного законодавчого органу — Центральної Ради — не зуміли.