Історія України - Пасічник М.С. - Тоталітарний політичний режим в Україні.

Початок 1933 р. позначився арештами членів київської філії літературної організації "Західна Україна" (наприкінці січня — на початку лютого було заарештовано В. Атаманюка, М. Козоріса, А. Фертюка та ін.)" ЗО січня 1933 p. М. Козоріс у листі до правління Спілки у Харків дописав червоним олівцем: "Щойно мені сказали, що заарештовано Атаманюка, за що — не знаю". 4 лютого він пояснював (чи радше — намагався це зробити): "В останньому листі я згадав Вам про арешт Атаманюка, тоді я писав це на підставі слухів. Тепер підтверджую це як дійсний факт. Яка причина — це важко сказати. Та справа тут мене цікавить з боку видавництва... По відомостям, у нього запечатали його кімнату, там всі справи видавництва і, здається, що і рукописи та договори... На мою думку, Спілці треба написати відповідне відношення до ДПУ, і треба, щоб вони, порозумівшись у цій справі Атаманюка, видали матеріали видавництва".

Важко сказати, чи передбачав сам М. Козоріс, що його так швидко заарештують. Мабуть, таки відчував, що це неминуче. У листах кінця 1932 р.— початку 1933 р. він немов підбивав підсумок свого життя. Так, 20 грудня 1932 p. М. Козоріс писав до товаришів у Харків, характеризуючи члена Спілки "Західна Україна", згодом відомого літератора Л. Дмитерка: "Він парень толковий, має всі дані, щоб з його вийшли люди, якщо він спам'ятається і перестане "важнічати", бо знаєте, коли людина з 23-ох років починає "важнічати", то що лишиться на старість?!

Письменник, справжній, повинен бути скромний, безпретензійний. А його було б шкода — матеріал хороший, треба б зберегти Його від того, щоби заскоро постарівся. Юність сто раз цінніша за старість, це я Вам можу вже сказати".

На нашу думку, М. Козоріс як юрист за фахом мав краще за інших розуміти, що діється, з трагічних подій, що розгорталися тоді в Україні. Тим більше, що в його бурхливій біографії були і робота повітовим комісаром на Косівщині за ЗУНР (1919 р.), і завідування земельним та участь у юридичному відділі Галревкому (1920 р.), й два арешти, до того ж з діаметрально протилежних мотивів. "У 1914 р., — писав він у автобіографії 1927 р., — як російська армія окупувала Галичину, мене... заарештувала в Калуші російська військова влада, передала під полевий суд, який не засудив мене вправді, але як "опасного для русских войск й ма-зепинца" рішив вислати, і мене... в березні 1915 р. вислано в Наринський край. В Наринському краю проживав... до 1917 р.". Вдруге М. Козоріса заарештував на початку червня 1918 р. вінницький гетьманський староста. Тоді він відбував ув'язнення у вінницькій і проскурівській тюрмах та жмеринському концентраційному таборі. Причина арешту — "опасный для украинского государства".

На початку лютого 1933 р. М. Козоріса було заарештовано втретє й востаннє. Принаймні, у листі від 25 лютого 1933 р. до П. Гірняка й М. Ірчана у Харків член Спілки А. Фертюк, що обіймав посаду керівника та головного редактора Київського обласного радіомовлення, досить прозоро натякав; "Матеріали, що я їх узяв від Вас для передачі В. Атаманюку або Козорісу, не передав, бо ні того, ні другого я вже було не застав". Наступною була черга самого А. Фертюка... Згодом український літератор Я. Савченко (1890—1937), характеризуючи процес "творчого піднесення радянської літератури в Києві", зазначав, зокрема, що різні "Козоріси, Атаманюки, — всі оті контрреволюціонери і дворушники, — намагалися збочити розвиток радянської літератури, зробити її знаряддям куркульсько-націоналістичної пропаганди. Комуністична партія розгромила буржуазно-націоналістичні гнізда".

Намагаючись хоч якось зарадити лихові, один із керівників Спілки "Західна Україна" І. Ткачук опублікував у її літературному органі пасквіль. У ньому він звинувачував київську філію,

нібито остання завжди "домагалася якихось ширших прав для себе, якоїсь "автономії", саботуючи роботу "ЗУ" і водночас займаючись іншою роботою, як виявляється тепер, шкідницькою, контрреволюційною". Принагідно зазначимо, що ситуація, яка складалася на той час у суспільно-політичному та економічному житті країни, зокрема щораз сильніші репресії, аж ніяк не сприяла літературній творчості. На зміну літературному плюралізмові з його розмаїттям течій і напрямків, літературних організацій та їхніх друкованих органів Йшов "казьонний" оптимізм "соціалістичного реалізму". У згаданій публікації І. Ткачук, назвавши вже заарештованого В. Атаманюка "куркульсько-петлюрівським прихвоснем", зробив, зокрема, на його адресу характерний закид: "У своїй... творчості В. Атаманюк "скиглить", "оплакує" поневолену Західну Україну, "жаліє" "уярмлених братів" "під'яремної України" та сипле прокляття "кровожадним катам-окупантам". Про класову боротьбу західноукраїнського пролетаріату і трудящих мас... не згадує".

Цікаво, як же відповідав на подібні "звинувачення" сам Василь Атаманюк? В одному з останніх своїх листів (від 22 січня 1933 р.) він писав про долю власної поетичної збірки: "Галицькі ночі" міськліт затримав і надіслав до Харкова свої зауваги, через які він хоче зарізати книгу. Як мені удалось довідатись, то головною причиною є мотто в одному оповіданні ("На кордоні"):

Ой, на двох боках кордону Двох братів журба прибила...

Київський міськліт не дозволяє зразу двом братам журитися тим, що кордон порізав їх землю. Коли один брат журиться, то другий має витинати гопака і приспівувати "Інтернаціонал". Ніяких почуттів нашому братові, крім патріотичних, не дозволяється... Між іншим, Київський міськліт завше хворіє на манію вишукування контрреволюції, головним чином в тих творах, що проходять перегляд у Харкові. Тут хочуть бути лівішими за ліву ногу".

Спроби керівництва Спілки "Західна Україна" врятуватися, віддавши на поталу київську філію, не дали бажаних наслідків. ДПУ "взяло слід" й діяло за власним планом. Арешти поступово перекинулися й на західноукраїнських літераторів, що мешкали у Харкові (було заарештовано В. Бобинського, В. Гжицького, М. Ірчана та ін.). 9 травня 1934 р. львівський часопис "Діло" сповіщав: "Прийшли до нас звістки, що галичанина Василя Бобинського, відомого поета, що кілька літ тому виїхав до Харкова, комуністична влада засудила на "ізоляцію", як контрреволюціонера. Бобинський видавав у Львові радянофільський журнал "Вікна", а у Харкові викладав в Інституті Народньої Освіти. Своїми поглядами він все був комуніст".

Ось як згадував ці арешти в Харкові член Спілки "Західна Україна" В. Гжицький — один із небагатьох, кому пощастило, пройшовши сталінські табори, в другій половині 50-х рр. повернутися в літературу. Він жив у будинку письменників "Слово", де разом з ним мешкало 66 літераторів з родинами. "Одного зимового дня, — писав В. Гжицький у мемуарах (1969 р.),— точніше сьомого грудня 1933 року, я мусив покинути це помешкання... назавжди. І дивно, того ж дня покинув своє помешкання з тої ж причини... Остап Вишня. І ми знову стали сусідами, і в одному будинку, але вже не бачили один одного. Так тривало чотири місяці, все ще в Харкові...".

Постановою судової "трійки" при ДПУ УРСР від 23 лютого 1934 р. В. Гжицького за сумнозвісною 58-ю статтею Карного кодексу було засуджено на 10 років таборів. Там, у таборах, знову перетнулися життєві шляхи його, В. Бобинського і О. Вишні. З В. Бобинським "ми... в 1934 році опинилися в Дмитрові, в редакції однієї газети, "Перековка", в дуже мізерному амплуа, — пригадував В. Гжицький. — Редагували ми неграмотні дописи численних кореспонденті в-лагерників, правили коректуру, ось і вся наша робота. В тій редакції я покинув Бобинського в 1934 році. Восени цього року я був переведений на Північ". Про причини цього переведення можна дізнатися з табірного щоденника О. Вишні, де 11 серпня 1934 р. (отже, В. Гжицький трохи помилився у часі свого переведення) занотовано: "Зустріч з Гжицьким... Виявилось, Гжицький в Дмитлазі подав докладну записку про те, щоб видавати там газету українською мовою, обстоював це, агітував і т. д. Ну, й зрозуміло — Ухтпечлаг! А Ухтпечлаг вважається для всіх лагерів за пугало, за лагерь штрафний і т. д. Ах, який наївний Гжицький!".

А своєрідним прологом "великого терору" з повною підставою можна назвати "чистку" партійних рядів, розпочату в 1933 р. У республіці саме цього року вона проходила у Київській, Донецькій, Одеській, Вінницькій областях, а наступного, 1934 р., — у Харківській, Дніпропетровській, Чернігівській областях і в Молдавській АРСР. Прийом у партію тимчасово припинили. За даними, які П. Постишев навів на листопадовому (1933 р.) Пленумі ЦК і ЦКК КП(б)У, зі 120 тис. членів і кандидатів у члени партії, які пройшли чистку, на 15 жовтня "вичистили" 27 500 "класово ворожих, нестійких, таких, що розклалися, елементів".

За даними К. Сухомлина, в Донецькій, Київській, Вінницькій, Одеській областях "чистку" пройшли 267 907 осіб, вигнали з партії 51 713 осіб, або 19,3 %. Було дано і пояснення, за що виганяли з партії: 23,1 % — за "пасивне перебування в партії", 21 % — "за порушення партійної і державної дисципліни", потім ідуть "ворожі і класово чужі елементи — 18 %".

Всього по КП(б)У, як зазначав у доповіді на XII з'їзді К. Сухо-млин, за два з половиною роки було притягнуто до відповідальності 104 458 осіб, з них вигнали з партії 39 017 осіб. Серед притягнутих до партвідповідальності 17 150 осіб кваліфікувались як "праві опортуністи, троцькісти, "ліваки", примиренці, націоналісти і націонал-ухильники". 6323 осіб саме таких вигнали з партії. "Хід чистки, — зазначав К. В.Сухомлин,— виявив, що класовий ворог і його агентура — праві опортуністи, троцькісти, націоналісти — намагались знизити значення і ефективність чистки, намагались організувати саботаж чистки, змови мовчання і т. д.".

Хвиля репресивних заходів, що почали застосовуватися до членів партії, в 1934 р. була посилена деформацією карного та карно-процесуального законодавства. Рішенням ЦВК СРСР від 10 липня 1934 р. замість ОДІТУ створювався загальносоюзний наркомат внутрішніх справ (НКВС), а постановою від 5 листопада 1934 р. при наркомі внутрішніх справ було створено Особливу нараду. Це був по суті антиконституційний позасудовий орган, що діяв в системі органів держбезпеки і практично не був нічим пов'язаний у розв'язанні питань про підстави та межі застосування карної репресії. Особлива нарада, а також інші позасудові органи ("двійки", "трійки") стали знаряддям масового знищення людей у добу сталінщини. У 1935 р. прокурором СРСР було призначено А. Вишинського. Він скасував прокурорський нагляд за законністю у діяльності органів державної безпеки у справах про державні злочини.

1 грудня 1934 р. у Ленінграді було вбито С. Кірова. Того ж дня за пропозицією Сталіна приймається постанова ЦВК СРСР "Про порядок ведення справ про підготовку або здійснення терористичних актів". Згідно з постановою, термін розслідування зменшувався до 10 днів, розгляд справ у суді проводився без участі адвоката і прокурора, оскарження вироку та клопотання про помилування не дозволялося, а вирок виконувався негайно після винесення. 9 грудня Г. Петровський підписав постанову ВУЦВК "Про внесення змін до кримінально-процесуального кодексу УРСР", де були враховані вищезгадані положення, що стали основою беззаконня на наступні роки.

Зрозуміло, що всі ці арешти й процеси викликали безліч болючих запитань на Західній Україні й негативно впливали на ставлення значної частини галицької інтелігенції до Радянської влади. Водночас замість реальної інформації про становище в Радянському Союзі та в УРСР за кордон, зокрема до Галичини, надходила дозована й відповідним чином препарована інформація, що нагадувала тонесеньку цівку, яка витікає з піщаного годинника. Саме тоді в нашій країні відбувався процес відвертої й безпардонної фальсифікації реальності. Монополізованими засобами масової інформації зовнішній світ подавався радянській людині в надзвичайно спотвореному, майже сюрреалістичному висвітленні. Водночас Сталіну та його поплічникам надзвичайно хотілося, щоб поза межами СРСР створеною ними адміністративно-командною системою всі захоплювалися, щоб їй аплодували.

У штучно створеному інформаційному вакуумі блискавично поширювалися всілякі чутки, вигадки, ідеологічні міфи. Розповсюдженню їх сприяла й польська окупаційна влада, що систематично посилювала наступ на українське друковане слово в Галичині. Так, покинувши редакцію журналу "Вікна" влітку 1932 р. (восени того ж року часопис було ліквідовано польськими властями), до 1935 р. жив без роботи у свого тестя на Гуцульщині в с. Березів-Нижній Я. Галан. Один із його найближчих друзів, В. Шаян, що мешкав у тому ж селі, в жовтні 1982 р. писав до керівників Спілки "Західна Україна" в Харків: "Якщо Ви в силі уявити собі жахливу, глуху березівську відірваність — ніякогісінького радянського журналу чи книжки, ніякої преси, кромі найпоганіших шмат, часті ревізії й стала їх загроза (забирають тоді найневинніші манускрипти, зовсім їх не читаючи) — тоді відпишете мені напевно".

Зрозуміло, що в такій ситуації пропагандистський часопис "СССР на стройке" (нинішній "Советский Союз"), який вряди-годи, як і інша легальна й нелегальна література, потрапляв до Березова завдяки турботам старшого брата Я. Галана — Івана (1898— 1937), своєю парадною ураінформацією формував у них хибне уявлення про перебіг реальних процесів у Радянському Союзі. До речі, його дванадцятий номер за 1933 р. цілковито було присвячено будівництву сумнозвісного Біломорсько-Балтійського каналу.

Цей брак правдивих вістей про становище в СРСР значною мірою пояснює такі рядки з листа Я. Галана (18 лютого 1934 р.) до його дружини, що студіювала медицину в Харкові: "Хоч яке життя не тяжке, та які ми щасливі, що довелося жити нам в такій великій епосі змагань за новий світ — світ соціалізму. З подивом і пошаною дивлюся на вождя радянського (і не лише радянського) пролетаріату Сталіна, що його прізвище побіч імен Маркса і Леніна глибоко вріжеться в пам'ять майбутніх тисячів... Вудь горда суть, що ти, як малюсінька дівчинка, працюєш під його могутнім керівництвом, під керівництвом авангарда радянського пролетаріату".

Отже, відсутність реальної інформації про життя в Радянській Україні сприяла поширенню у Галичині всіляких чуток, особливо про долю репресованих галицьких інтелігентів. Характерно, що 1956 р. П. Козланюк пригадував, як "в 1940 році у Львові були вісті, що В. Бобинський звільнений з таборів і живе з сім'єю десь у селі Московської області". Насправді ж відомого західноукраїнського поета було розстріляно ще 2 січня 1938 р. Сумна доля спіткала і його родину.

У грудні 1934 р. у першій "кіровській хвилі", серед 28 представників української інтелігенції на підставі вироку виїзної сесії військової колегії Верховного суду СРСР під головуванням В. Уль-ріха, що проходила 13—15 грудня 1934 р. у Києві, було, зокрема, розстріляно західноукраїнських літераторів І. Крушельницького та Р. Сказинського. Водночас репресіям було піддано й інших членів численної родини Крушельницьких — письменника й громадського діяча, колишнього міністра освіти ЗУНР, а згодом видавця радянофільського часопису "Нові Шляхи" Антона Крушельницького та його другого сина — Тараса, що у 1932 р. та 1934 р. переїхали до УРСР.

Трагедія родини Крушельницьких набула широкого розголосу серед української еміграції: в січні 1935 р. відомий український поет О. Олесь (1878—1944) написав у Празі драму "Земля обітована". В ній ідеться про трагедію сім'ї Західноукраїнського літератора Шумицького (читай — Крушельницького), який виїхав до УРСР з глибоким переконанням, що "правда і майбутнє не тут" на Заході, а там, на Сході, звідки завжди сходило і сходить сонце". Цей драматичний твір мав і особистий підтекст для його автора, який, перебуваючи в еміграції, одним з перших закордонних українських літераторів визнав Радянську владу. Так, 1922 р. представництво УРСР в Берліні повідомляло, що "на еміграцію... зробило певне вражіння наближення до нас Олеся...". Протягом 20-х рр. його твори видавалися чималими тиражами в УРСР. Отже, драмою "Земля обітована" О. Олесь підводив і для себе риску під власними колишніми радянофільськими симпатіями, сподіваннями на українізацію.

Відгукуючись на репресії щодо родини Крушельницьких, львівське "Діло" зауважувало: "...На всій українській землі ніхто в те не повірить, щоби Антін Крушельницький зі синами... могли мати яке-небудь відношення до атентату на Кірова. Вони ж були певно аж занадто лояльними громадянами УРСР".

Серед західноукраїнських письменників, що їх було репресовано 1934 р., опинився й голова Спілки "Західна Україна" М. Ірчан. Йому, як і більшості заарештованих галицьких літераторів, інкримінувалася належність до так званої. Української військової організації (УВО). У 1934 р. кореспондент американської газети "Українські Щоденні Вісті" В. Самітний (В. Рибак), який побував тоді в Радянській Україні, писав у одній із своїх кореспонденцій, нібито органи ДПУ "дослідили", що "Ірчан, як і більшість членів тої "революційної спілки" (тобто Спілки "Західна Україна". —Лет.), був зв'язаний з підпільною контрреволюційною організацією, що працювала за вказівками штабу німецького фашизму... Ірчан мав грати провідну роль в тій контрреволюційній організації. З його викриттям цій роботі прийшов кінець. Ірчана арештовано і засуджено".

Після самогубства М. Скрипника лише із системи Наркомосу республіки, дотримуючись тогочасної термінології, було "вичищено" 2 тис. "шкідницьких", "контрреволюційних", "шпигунських" елементів. Серед них було чимало галичан, що приїхали в Радянську Україну з-за Збруча, щоб узяти участь в індустріалізації, у проведенні політики "українізації". Звернемо увагу на ті прізвища, що їх, як уособлення розкладницької роботи "шпигунів-диверсантів", наводив новий нарком освіти УРСР В. Затонський. "Всім відомо,— проголошував він,— яке кубло звили собі різні Бадани, Ерстенкжи, Вітики та інші шпигуни й контрреволюціонери в апараті Наркомосу України". Зазначимо, що Олександр Іванович Бадан (Яворенко) та Микола Васильович Брстенюк, уродженці Західної України, працювали в особистому секретаріаті наркома освіти України М. Скрипника: перший — вченим секретарем (1927—1930 рр.), другий — помічником вченого секретаря і водночас особистим секретарем наркома (1927— 1933 рр.)* Через них та за їхніми підписами проходило величезне за обсягом листування НКО УРСР із діячами мистецтва, освіти, науки, кооператорами Східної Галичини. Крім того, за дорученням М. Скрипника вони займалися й такою делікатною справою, як листування з політичними в'язнями в Польщі, що досить часто зверталися з проханнями надіслати літературу, надати допомогу тощо.

Так, навесні 1929 р. до наркома освіти України звернувся політичний в'язень К. Тацій, який відбував 8-річне покарання за приналежність до КПЗУ в польській в'язниці Равіч. "Тюрма — це наш університет, — відзначалося в листі. — Тут виховуються характери, вироблюється свідомість, набираються товариші теоретичних знань, бо практику кожний мав — виписану на своїй шкурі дефензивськими резіновими киями. По тюрмах виховуються члени молодих компартій — Західної України та Білорусії. Матеріал увесь — робітники і селяне, які потрібують ґрунтовної обробки". Автор листа, що виконував обов'язки в'язничного бібліотекаря, звертався до наркома освіти (не називаючи його прізвища) з проханням надіслати книжки. "Щоби цей тюремний університет справді виконав своє завдання — зроблення з нас, робітників і селян, кадрів революції, для того треба книжок",— писав К. Тацій (його псевдо — Буй-Тур).

11 травня 1929 р. у листі до К. Тація вчений секретар НКО УРСР повідомляв: "Дорогий Товаришу І. У відповідь на Вашого листа, який Ви писали на ім'я одного товариша й де прохали про надсилку Вам книжок, з його доручення повідомляю вас, що листа він одержав і надсилає Вам бажані книжки. Моя адреса: Олександру Бадану, вул. Артема, № 29, Наркомосвіта, м. Харків". (Як старанно обминають і О. Бадан, і К. Тацій прізвище М. Скрипника!).

18 травня 1929 р. розпочалися арешти в справі "Спілки Визволення України"" Зараз важко з'ясувати, чи вже тоді ДПУ УРСР за вказівкою "згори" розпочало "підкоп" під М. Скрипника, але є дані про те, що в серпні того ж року під час чергової "чистки" О. Бадана вигнали з лав КП(б)У. Вже після самогубства М. Скрипника й загибелі О. Бадана під час "боротьби з націоналізмом" 1933—1934 рр. досить широко цитувався виступ наркома освіти України на засіданні перевірочної комісії осередку КП(б)У НКО УРСР (протокол № 3 від 2 серпня 1929 р.) на захист Бадана. "...Скрипник спростовує всі ті заяви, наклепи, які були на минулому засіданні перевірочної комісії, коли на Бадана подавали окремі члени партії цілий ряд заяв і компрометуючі матеріали,— відзначалося в протоколі.— тов. Скрипник зазначив, що Бадана, як члена партії, перевірено десять раз, з них чотири рази було перевірено відповідними органами, а шість раз цілим рядом шляхів перевіряв сам тов. Скрипник, і ці перевірки доказали, що робота Бадана за кордоном безумовно була революційною, партійною і дуже корисною як для революції, так і для партії".

Втім, навіть тоді не дійшло до сподіваної розв'язки — звільнення Бадана чи арешту за "націоналізм". М. Скрипник чинив спротив. О. Бадан змушений був піти зі своєї посади, але до 1933 р. працював професором у одному з харківських ВНЗ.

"Чистка" 1933—1934 рр. охопила й науково-дослідні установи республіки. "Органи ДПУ викрили і звільнили Всеукраїнську асоціацію марксистсько-ленінських науково-дослідних інститутів (ВУАМЛІН) від цілої групи контрреволюціонерів", — зазначалося в одній з тогочасних публікацій. Серед "найважливіших шпигунів" переважали галичани. Наведемо лише декілька прізвищ з характеристиками, що від них ще й сьогодні стає моторошно. Отже:

"Лозинський М. М. — був науковим працівником Інституту радбудівництва і права ВУАМЛІН, в 1918—1919 році був членом галицького буржуазно-поміщицького уряду — товариш міністра закордонних справ. Член УВО, шпигун. Під час перебування на

Радянській Україні (з 1927 р.) входив у керівні органи контрреволюційної організації УВО. У ВУАМЛ ІНі вів шкідницьку контрреволюційну роботу.

Демчук П. І. — був керівником кафедри в Інституті радянського будівництва та права. Членом австрійської компартії був з 1920 р., членом КП(б)У був з 1929 року. В минулому — командир сотні галицької армії. Член УВО. З 1925 року переїхав на Радянську Україну і вів контрреволюційну роботу, шпигун.

Романишин В. І. — був науковим працівником Інституту радянського будівництва та права. Колишній офіцер австрійської і галицької армії. Член УВО. На Радянську Україну прибув в 1925 році. Шпигун, організатор контрреволюційних повстанських гнізд.

Чехович М. Т. — був науковим працівником Інституту радянського будівництва і права, член УВО. Колишній офіцер австрійської і галицької армії. Шпигун. Вів контрреволюційну шкідницьку роботу в ВУАМЛІНі.

Вітик С. І. — був членом КП(б)У з 1925 р. Був дійсним членом Інституту історії ВУАМЛІНу. Кол. член австрійського парламенту, віце-президент буржуазно-поміщицької Західно-Української народної республіки, був міністром по галицьких справах при петлюрівському уряді. Член УВО. Шпигун. Вів шкідницьку контрреволюційну роботу на культурному фронті.

Чичкевич М. В, — був членом КЩ(б)У. Був науковим працівником ВУАМЛІНу. Член УВО. Колишній офіцер австрійської і галицької армії. Вів шкідницьку контрреволюційну роботу в ВУАМЛІНі.

Онишкевич В. К. — був зав. кафедри чужоземних мов ВУАМЛІН. Член УВО. Був заст. нач. штабу бригади укр. галицької армії, секретарем міністерства закордонних справ буржуазно-поміщицької Західно-Української народної республіки. На Радянську Україну прибув в 1925 р. Входив до керівництва постанською роботою УВО. Шпигун. Вів шпигунську контрреволюційну роботу в ВУАМЛІНі".

Звичайно, цей список можна було б продовжувати... Ці й безліч інших інтелігентів — вихідців з України "недержавної", що віддавали свої знання та працю для відродження державної України та майбутнього возз'єднання всіх українських земель, загинули внаслідок сталінських репресій. Л. Кагановичу належить вислів: "Ми знімаємо людей шарами". Одним з таких "шарів" і була західноукраїнська еміграція (або вихідці з Галичини) в УРСР.

Наступна хвиля "походу на галичан" пов'язана з "великим терором" 1987—1938 рр. Саме тоді Компартію Польщі та її складові частини — КПЗУ та Компартію Західної Білорусії — було звинувачено в проникненні ворожої агентури до керівництва партійних органів. Більшість партійного активу КПП, КПЗУ та КПЗБ було піддано репресіям. Згубний вплив цих злочинних дій навіть важко собі уявити.

Історія Компартії Західної України ще чекає на своє об'єктивне висвітлення. Це справді героїчна і водночас страдницька історія. Історія боротьби не лише проти польських окупантів і українського націоналістичного табору. Це разом з тим драматичне зіткнення ідеалів і жахливої реальності. Суперечності, що ятрили сумління багатьох комуністів-підпільників, образно відтворено в романі "Сестри Річинські" львівської письменниці І. Вільде (1907—1982). Один із героїв твору, підпільник Б. За вадка, у розмові з інструктором ЦК КПЗУ, "товаришем Зеленим", каже: "Зрозумійте, дорогий товаришу, що тисячі-тисяч нас роками б'ються в тенетах поміж двома крайностями. З одного боку — щаслива, не подибувана досі в історії ера людства, мало що не райське життя на землі, ідилічні малюнки святково одітих в українські народні строї хлопців і дівчат з невід'ємною бандурою, фото нових височенних будов, великанської, казкових розмірів техніки, графічні порівняння видобутку чавуну, вугілля, машинобудування за царської Росії і тепер, небувалих висот розквіт культури народу, ліквідація безробіття, безземелля, неграмотності, фантастичний ентузіазм праці, безприкладна відданість вождю і партії. З другого боку — розповіді утікачів, неймовірні вісті про терор, арешти людей, документи про голод на землі шпихліра Європи, система шпіонажу і підозрінь, психоз шкідництва і провокації, хвороблива недовіра".

Вершиною несправедливості щодо КПЗУ стала постанова Виконкому Комінтерну 1938 р. про розпуск КПП, а разом з нею й КПЗУ та КПЗБ. Вона мала фатальні наслідки для революційно-демократичних сил Польщі, особливо в період боротьби трудівників цієї країни проти гітлерівської навали та під час окупації 1939—1944 рр. Сумними були ці наслідки й для Західної України, причому як для періоду боротьби трудівників краю проти фашистських загарбників, так і на етапі становлення й зміцнення

Радянської влади. Адже з політичного життя регіону в переломний, надзвичайно відповідальний момент було усунуто організацію, члени якої глибоко розуміли ситуацію і впливали на частину трудового населення.

Таким чином, західноукраїнські комуністи, що йшли в авангарді боротьби за возз'єднання, опинилися на маргінесі суспільно-політичного життя, а значна їх частина була ще до того фізично знищена на терені СРСР або потрапила до таборів ГУЛАГу" Крім того, політична недовіра до КПЗУ, галицької інтелігенції після возз'єднання Західної й Радянської України значною мірою переносилася й на місцеве населення взагалі.

Література

Голод 1932—1933 років на Україні: очима істориків* мовою документів. — 1991.

Голубничий В. Причини голоду 1932—1933 // Вперед. — Мюнхен, 1958. — № 10.

Гонтар О. Деякі питання міжнаціональних відносин на Україні в 20-ті роки // УІЖ. — 1991. — № 7.

Данилейко В., Касьянов Г., Кульчицький С. Сталінізм на Україні: 20—30 роки. — К., 1991.

Кульчицький С. Ціна "великого перелому". — К., 1991.

Кульчицький С. 1933: Трагедія голоду. — К., 1989.

Курс лекцій з історії України та її державності. — Л., 1997.

Лавріненко Ю. Розстріляне відродження: Антологія 1917— 1933: Поезія. Проза. Драма. Есей. — К., 2002.

Мейс Д. Політичні причини голодомору в Україні (1982— 1933 рр.) // УІЖ. — 1995. — № 1.

Ряппо Я, Система народної освіти України. — X., 1924.

Скрипник М, Вибрані твори. — К., 1991.

Стрельський Г., ТрубайчукА, Михайло Грушевський, його сподвижники й опоненти. — К., 1996.

Сувениров О, Всеармейская трагедия // Военно-исторический журнал. — 1989. — № 3.

Табачник Д., Розпальний В. Розстріляний округ // Київ. — 1989. — № 2.

Шаповал Ю. Україна XX століття: особи та події в контексті важкої історії. — К., 2001.