Історія України - Світлична В.В. - Із листа Богдана Хмельницького до князя Трансільванії Юрія Ракоці (22 березня 1656 р.)

Світліший князю Трансільванії, вельможний наш пане і друже.

З того часу, як між нами склались щирі зносини, ще ніколи не мали сумніву в постійності дружби вашої Милості і бачили докази того, і впевнились в тому, що хто нам дружбу свою обіцяв, той буде її підтримувати, щоб залишитися з нами в щирих і прихильних зносинах. Послів ми не вислали до вашої милості тому, що чекаємо, коли повернуться наші посланці, яких ми вислали до Запорожжя і в інші місця, а тому всі наші справи до їх повернення відклали, і як вони повернуться і ми вислухаємо їх про виконання ними доручення, зараз же вишлемо послів для важливих нарад... Вони запевнять вашу милість у нашій дружбі і прихильності...

Із листа Богдана Хмельницького до шведського короля Карла Густава (16 листопада 1656 р.)

Найясніший королю Швеції, наш вельмишановний пане і друже. Для того, щоб приязнь могла зміцнюватись і перетворитись у тривалі зв'язки, немає засобу кращого, ніж той, щоб з обох сторін визначала її безсумнівна вірність і непорушна сталість. Хоч в останні роки з боку найяснішої Христини ми мали в різних її листах багато прикладів прихильності, але як би ваша найясніша величність не розвивала її дбайливо далі, прихильність могла легко ослабнути і піти в забуття, стерта дуже довгим мовчанням... Проте сповіщаємо цим, що як від початку ми підняли зброю проти поляків на захист віри й вольності, так і тепер не перестаємо боротися проти кожного, хто хотів би сісти нам на шию, і сподіваємося, що сам Всевишній бог помститься за насильство і знущання над нами... Бажаємо насамперед, щоб ваша найясніша величність знала, що ми з'єднані і пов'язані з вашою найяснішою величністю не іншим зв'язком, ніж тим, яким ми зобов'язані обом найсвітлішим воєводам Молдавії і найсвітлішому князеві Трансільванії.

З літопису Григорія Грабянки

Гетьманство Мазепи

Після того, як Самойловича взяли під арешт, 25 червня на гетьманування настановили Івана Мазепу. Мазепа, взявши владу, невдовзі послав за Дніпро за гетьманичем Григорієм, який в цей час перебував там і успішно воював татар. Без всякого спротиву взяли його, потім відвезли у Сивськ і там відрубали на пласі голову. А його брата Якова, генерала смоленського, що був зятем Швайковського, заслали в Сибір. Все це було справою рук підступного Мазепи.

Року 1689. Рано навесні Василь Васильович Голицин та гетьман Мазепа і бояри Шейн, Долгорукий, Змійов, Шереметов та Шепельов уже вдруге ходили з російським військом у Крим. Вирушили так рано, що уже в квітні місяці добралися всіма основними силами і обозом до Самари і, відпочивши там таки добре та привівши в порядок обоз, з божою допомогою до святої трійці підійшли під Перекоп. В час походу татари не раз нападали на табір, проте кожного разу великоруське та малоруське військо давали їм відсіч і відбивало. Одного разу навальним нальотом вони таки пробилися в табір, Сумському та Охтирському полкам заподіяли відчутної шкоди в людях та возах, проте сердюки гетьмана, що саме нагодилися на цей час, боєм вигнали татар з обозу. Потім татари побачили, що таку велику силу їм не сила утримати, повтікали у Крим і почали хитрувати. Коли наші війська зі своїми окопами почали під Перекоп підступати, тоді татари запросили миру, пообіцяли великому боярину викуп і обдурили його. Вони насипали в бурдюк замість червінців ремінців, а зверху прикрили їх справжніми грішми і дали Голицину. Тоді військо, що добралося до Криму з такими труднощами і з охотою добуло славу та здобич, змушене було неохоче відступати, на чім світ лаючи гетьмана. Гетьман змушений був виїхати до війська і вимовляти свою невинність та лагідними словами угомонити воїнів. Опісля Мазепу та полковників покликали в Москву, там царі Іван та Петро Олексійовичі щедро обдарували їх і тримали гостями від дня святого пророка Іллі до Покрови святої Богородиці. А в цей час там за зраду скарали бояр, а Голицина заслали в Сибір.

Року 1690. Козацьке військо ходило під Очаків, де попалило посади та чимало лиха накоїло татарам. Відтоді у нове місто Самару почали ходити на сторожу полками поперемінне. Кожен полк сторожував чверть року.

Року 1692. Орди Кримські та Білгородські взимку взяли в полон людей навкіл Домонтова та, прочувши, що козацьке військо на чолі з гетьманом стоїть напоготові, повернули назад. За ними аж за Дніпро погнався осаул Гамалія з немалим кінним загоном та так і не догнав. Однак градське військо та компанея пішли під Очаків, спалили посад, взяли ясир і повернули назад.

Того ж року Мазепин канцелярист Петрик утік на Запорожжя, а звідти в Крим. Навесні взяв підняв орду і запорожців, прийшов на Полтавщину, почав її пустошити і міста скоряти під свою руку. Та варто було Мазепі зібрати малоруські полки і виступити проти орди та Петрика, вони відразу ж покинули Малоросію і втекли в Крим.

Про Палія

Після того, як польський король зі згоди та з відома пали і цісаря замирився з російським монархом і коли поклали вони силами усіх християнських монархів воювати турка і татар, тоді багато хто із малоросійських та залорожських звитяжців зібрав собі охочих козаків і, ставши ватагами, тобто полковниками, з власної волі подався на бусурман, став на захист християн та їхніх кордонів. Вони нишпорили степами по обох берегах Дніпра, кормилися м'ясом дичини, переховувалися і піджидали татарські загони, які гнали ясир з Польщі та Росії у Крим та в Білоградщину. Нападали на них, розбивали, забирали коней і зброю, а християн - жінок і чоловіків - відпускали у свої землі і супроводжували в дорозі додому...

З-посеред тих вільноохочих запорозьких ватагів або охочих полковників виділявся Семен Палій, що був родом з Борзни. Він одружився на Задніпров'ї у Фастові і, тримаючи при собі військо вільноохочих, не тільки не допускав, щоб татари Польщу та Росію воювали і опустошали, але й сам ходив і свої загони посилав на села татарські... і руйнував їх. Коли ж супроти нього виходили татари, то він мужньо і щасливо ось уже на протязі кільканадцяти років побивав їх, побивав з великою користю для корони польської та для всього християнства. Втихомиривши Задніпров'я і пообсаджувавши численні міста своїми залогами, він жив як удільний пан. Його вільноохоче військо стояло постоєм на Поліссі аж до кордону з Литвою і збирало на його користь десятину з пасік, з продукту та з усякого прибутку по всьому Задніпров'ю, навіть аж біля Дністра та Случі. Супроти нього не раз ходили походами Кримські та Білгородські татари, ведучи із собою як підмогу яничар. Вони підходили навіть до Фастова (де була резиденція Палія), хотіли тут його взяти. Проте він так їх побивав і проганяв, що навіть одного разу що-найголовнішого султана живцем взяв. Потім татари вирішили замиритися з ним і почали обдаровувати багатими дарунками. А ляхи, забувши оті тяжкі спустошення, що їх накоїли татари, забувши тих, завдяки чиєму військовому промислу і чиєю мужністю вони звільнилися від тієї напасті і деякий час в тиші та супокої жили, забулися про все те, і, заздрячи своєму визволителю, підступом напали на нього, взяли і в темницю у місто Майборок відіслали. Просидівши там доволі довго, він сів прямо в кайданах на коня, якого зумисне підвели йому, і втік до свого війська. Тоді коронний гетьман послав з кварцяним військом, з німецькою та польською піхотою рейментара. Усім загоном при артилерії та гранатах вони підступили до Фастова. Та Палій не вислав своє військо зустрічати ворога, а сховав його в лісах, сам замкнувся у Фастові. Коли ж поляки пішли на місто, тоді те військо, що було сховане, вдарило на них з поля, а сам Палій з міста напав на шляхетські окопи і так всипав ляхам, що вони заледве в таборі утрималися. Не зволікаючи, вони замирилися з Палієм і понесли ганьбу у свою землю. Опісля Палій завжди відчував ворожість польського панства, та, маючи приязнь царської величності та польського короля, жив не тужив, владарював над усім Задніпров 'ям аж до Дністра та Случі, владарював, немов гетьман, проте гетьманом не був. Був тільки полковником, щонайпершим серед полковників і щонайвідважнішим у всіх битвах.