Історія України: відповіді на екзаменаційні білети - Лазарович M.B. - 84. Соціально-економічні та політичні процеси в Західній Україні після Другої світової війни. Боротьба ОУН і УПА проти тоталітарного режиму

Новий прихід радянської влади в Західній Україні зустріли насторожено. Ще до її появи сотні тисяч людей з болем і розпукою залишали рідний край і виїздили на Захід, розуміючи, що більшовизм несе нові страждання українському народові.

І справді, вже з 1944 р. в усіх місцевостях Західної України партійні, радянські та каральні органи продовжили розпочаті у 1939—1941 рр. "соціалістичні перетворення", розгорнувши своєрідну радянізацію -2", яка також супроводжувалася великомасштабним терором. Вони поспішали якнайшвидше зрівняти в усіх аспектах західних українців зі східними, насамперед розтоптати високу національну свідомість галичан. Розпочалася форсована ліквідація приватної власності, передусім на землю, примусове залучення селян до колгоспів, поспішна індустріалізація краю.

Зважаючи на те, що раніше Східна Галичина, Волинь, Північна Буковина, Бессарабія і Закарпаття були аграрними окраїнами різних держав, за 5—10 років ці землі, згідно з партійними постановами, мали зрівнятися за промисловим відношенням зі східними областями УРСР. Уже в 1950 р. промислове виробництво Західної України становило 10 % загальноукраїнського проти 3 % у 1940 р. Проте індустріалізацію краю здійснювали бездумно, без урахування доцільності й наявності сировини, не кажучи вже про абсолютну байдужість до проблем охорони навколишнього середовища.

Швидкими темпами зростала чисельність промислових робітників. Нестача кваліфікованих кадрів примусила уряд відкривати школи, ВНЗ, дослідні інститути, філіали АІІ України. Можновладці вважали, що їх марксистсько-ленінська система освіти швидко, як у східних областях, русифікує місцевий пролетаріат і створить вірнопіддану інтелігенцію. Дедалі частіше представників останньої приймали в лави компартії. Однак остаточно їй такі не повірили. Ніколи в західних областях не було місцевого першого секретаря обкому компартії, одиниці з місцевих вихідців очолювали райкоми. Створення атмосфери недовіри відштовхувало значну частину місцевого населення від комуністичної влади.

Служаки НКВС скрізь вишукували "недобитків українських буржуазних націоналістів". Міста і села краю вкрила щільна агентурно-інформаційна мережа держбезпеки. Основну масу агентури використовували для дискредитації національно-визвольного руху шляхом створення органами внутрішніх справ і державної безпеки спецбоївок, які переодягалися у форму УПА. Вони не лише виявляли і знищували справжніх учасників визвольного руху або тих, хто їм співчував, а й мали яскраво виражений бандитський характер. Значною мірою спецбоївки складалися з колишніх вояків, які потрапили в полон, були психічно зламані й завербовані енкаведистами.

Черговою антиукраїнською акцією комуністичного режиму стала розправа над греко-католицькою церквою. Сталін та його оточення розробили і реалізували сценарій незаконного т.зв. Львівського синоду 1946 р., який проголосував за анулювання Берестейської унії 1596 р., вихід греко-католицької церкви з-під юрисдикції Риму і приєднання її до Московської православної патріархії. Дещо пізніше аналогічна подія відбулася і в Закарпатті. Тисячі священиків-українців, які відмовилися стати підданими московського патріарха, були арештовані, замордовані в тюрмах або відправлені в концентраційні табори.

Отже, заліковуючи рани війни, українці західних областей разом із тим змушені були знову вести національно визвольну війну проти тоталітарного більшовицького режиму. Ризикуючи життям, проти нього виступали юнаки й дівчата під девізом: "Здобути волю Україні, або загинути за неї? У загонах УПА діяли десятки тисяч патріотів. Уже в 1944 р. проти них було кинуто бл. 200 тис. солдат внутрішніх військ, вояків партизанських і винищувальних частин.

Зважаючи на багаторазову кількісну перевагу військ НКВС та марність сподівань на війну західних країн із СРСР, керівництво УПА вдалося до зміни тактики, відмовившись від дій великими з'єднаннями та перейшовши до маневрування малими, рухливішими загонами — сотнями, а згодом відділами по 10—15 вояків. Чимало партизанських загонів було розформовано і вони злилися з оунівським підпіллям.

Розуміючи, що УПА користується підтримкою значної частини місцевого населення, власті активізували репресивні заходи. "Бандитськими" оголошувалися цілі села, як Антонівці на Тернопільщині, мешканців яких вивозили до концтаборів або просто висилали у східні області. Усього в 1944—1953 рр, було депортовано 600—800 тис. осіб. Крім того, ц0 селах, містах, на підприємствах, в установах, ВНЗ під тиском влади запроваджувалася система "сексотства", коли людей змушували доносити на своїх знайомих, друзів і навіть рідних. Все це спряло ліквідації оунівського підпілля і, зрештою, УПА. Після загибелі у 1950 р. Р. Шухевича організовані дії УПА фактично припинилися, хоч окремі загони боролися до сер. 50-х років, зосередивши свої сили на пропагандистській роботі та саботажі.

Розгалужену мережу боївок та інформаторів мала й "оунівська служба безпеки", яка, зі свого боку, також здійснювала терористичні акти проти партійних і радянських працівників та їх сімей, а також проти військовослужбовців і просто проти громадян, котрі виявляли готовність співпрацювати з органами влади. За офіційними даними радянської преси, протягом 1944—1952 рр. українські повстанці знищили 30 тис. осіб.

З ослабленням партизанської боротьби ОУН і УПА комуністичному режимові з допомогою брутального й безжалісного примусу вдалося впровадити в західноукраїнських областях колективізацію сільського господарства.

Цей факт, як і численні військово-чекістські операції та постійні депортації у віддалені регіони СРСР прихильного до повстанців та підпільників населення, призводив до зникнення масової бази визвольного руху. Після того як 23 травня 1964 р. було схоплено головнокомандувача УПА В. Кука, спостерігалися лише поодинокі акції згасаючого повстанського руху. Останній бій вояків УПА проти комуністичного режиму стався 14 квітня 1960 р. поблизу хутора Лози Підгаєцького району Тернопільщини.

Трагічні часи пережили українці, які проживали на землях, що відійшли після Другої світової війни до Польщі — Лемківщині, Надсянні, Підлящ іі, Холмщині. Нав'язавши польському народові І прокомуністичний режим, Й. Сталін віддав ці землі, не питаючи місцевих жителів, Польщі. Уже з 1944 р. почалося примусове переселення українців звідти на схід. У 1945—1946 pp. мало не півмільйона людей втратили землю, майно і під військовим конвоєм були насильно перевезені в СРСР.

Щоб припинити геноцид, особливо з боку поляків, які в той час знищили понад 10 тис. українців, котрі відмовлялися покидати рідні землі, кількатисячний загін УПА-Захід став на захист мирного населення. Спроби польських регулярних військ ліквідувати повстанський рух, який цілком підтримував населення, провалилися. Українські партизани розгромили карателів. Тоді три комуністичних режими — радянський, польський і чехословацький уклали договір про спільні дії проти ОУН і УПА. З допомогою органів держбезпеки уряд Польщі розробив у 1947 р. горезвісну операцію "Вісла". Спираючись на загони НКВС, 30-тисячне польське військо стерло з лиця землі всі оселі Лемківщини. 150 тис. українців було переселено в західні воєводства Польщі, на колишні німецькі землі. Щоб остаточно сполонізунати лемків, їх розміщали по 2—3 сім'ї в одному селі. Частини УПА-Захід були розбиті в нерівних боях. Лише окремим загонам удалося перейти на Захід або на територію УРСР.