Козацькі вожді України - Сушинський Богдан - Войтих Чановицький. Гетьман запорізького козацтва.

Цьому, на жаль, дуже маловідомому, гетьманові українські козаки довіряли булаву двічі: в 1578 та в 1586 роках. Але в обох випадках він гетьманував недовго. Тож чи варто дивуватися, що з популярністю в козацькому літописі йому не пощастило. Хоча в обох випадках він ставав гетьманом у дуже напружені для козацтва часи.

1578 рік. Щойно закінчився похід до Молдови. У Львові, на міській площі, керівника його, гетьмана Підкову скарано на горло. Ця страта, на яку, як засвідчують польські джерела, король зважився лише під тиском турецької сторони (Підкову страчували в присутності турецьких послів), викликала величезне обурення козацтва. Власне, саме після неї козаки почали сприймати Польщу та польську армію за ворогів. Король Стефан Баторій загалом досить толерантно ставився до козацького руху, оскільки був певен, що це та військова сила, яка завжди може знадобитися для захисту Польщі від турків, татар та інших войовничих сусідів. Проте не зичив собі й загострення взаємин між Польщею і Туреччиною через постійні сутички між козаками й кримськими татарами, а також турецькими гарнізонами в Північному Причорномор'ї. За цих обставин і став український гетьман Іван Підкова, що був також господарем Молдови, жертвою політичного компромісу, а точніше - зради.

Після Підкови булаву козаків, що повернулися з молдавського походу, прийняв Шах, який вже до того був гетьманом запорожців. Але Шах залишався на Поділлі. Що ж до Лук'яна Чорнинського, то він порядкував на Січі. Незважаючи на всі погрози поляків та на те, що загони київського воєводи князя

Костянтина Костянтиновича Острозького підступили мало не під самі Дніпровські пороги, оскільки мали наказ короля виловлювати всіх, хто втікає на Січ або хоче пробитися з Січі на волость, запорожці під проводом Чорнинського зробили рейд на Перекоп. Рейд видався досить успішним, що ще більше розлютило і хана, і правителя Туреччини.

У квітні 1579 року Л. Чорнинський одержав спеціальний Універсал короля, в якому той запевняв гетьмана, що новий претендент на молдавський престол Петро Лакуста, що називає себе сином іншого претендента — Олександра, який видавав себе свого часу за брата Івана Підкови, є звичайним самозванцем. І застерігав козаків проти нового походу в Молдову, оскільки це призведе до війни з Туреччиною. Водночас Стефан Баторій прозоро натякав, що козаки вільно можуть ходити по славу і здобич до Московії. Короля можна зрозуміти: на той час відносини Польщі з Росією стали вже надто суперницькими. І козаки незабаром справді почали навідуватись на землі Московії. Але це не завадило їм рушити й до Молдови, щоб усе ж таки здобути трон для Лакусти. Похід, щоправда, виявивсь не дуже вдалим. На троні вже сидів інший претендент: святе місце, як відомо, вільним не буває.

Судячи з того, що в 1579 році до С. Баторія прибув особистий посланець кримського хана зі скаргою на постійні напади козаків на татарські улуси, Лук'ян Чорнинський часу не гайнував. Походи проти кримчаків ставали все дошкульнішими. Як у цей час розгорталися події на самій Січі - невідомо. Але хроністи кажуть, що 1580 року, коли запорожці напали на Московію і спалили місто Стародуб, командував ними вже гетьман Ян Оришевський (Оришовський).

Проте в ролі гетьмана Лук'ян Чорнинський виникає ще раз - 1586 року, одразу по тому, як скінчилось гетьманування Яна Оришевського. Тут знов-таки діяльність пана Лук'яна реконструювати можна лише за аналізом тогочасних подій. Одна з них відома: 1588 року мало не півтори тисячі козаків висадилися між Козловим і Перекопом і перейшли сімнадцятьма татарськими поселеннями, чинячи помсту за напад кримчаків на Україну. Та й увесь час другого гетьманування Чорнинського позначений антитатарською боротьбою. Дійшло до того, що турецький султан Амурат аж розлютився на безсилість кримського хана Іслам Ті рея. Невже ж, запитував він, мені самому охороняти твої улуси від нападу якихось там степових розбишак?! Це ж бо як? Свого війська не маєш? Чи воювати не вмієш?!

Гнів цей був настільки невдаваним і великим, що султан погрозився ханові впрост: "Ще раз дізнаюся, що козаки вільно гуляють твоїми улусами, вижену геть із Криму!". Та козаки про цю погрозу не знали, тож довго чекати на себе не примушували. Ходили на улуси не раз і не два, і не дізнатися про це в Стамбулі просто не могли.

Оскільки султан не збирався відступатися від своєї погрози, він таки був би вигнав хана з Криму або навіть посадив на палю. Але ханові пощастило: він вчасно вмер. Втім, не виключено, що померти йому допомогли ті ж таки всюдисущі таємні гінці султана.

В березні 1586 року, під час свого другого гетьманування, Лук'ян Чорнинський зробив спробу підняти велике селянське повстання. Зібравши загін козаків та знедолених через шляхту селян, гетьман повів його на Уманщину. Тут повстанці не шкодували маєтків найжорстокіших шляхтичів, наганяючи на них жах та намагаючись привернути цим виступом увагу польської адміністрації до утисків, яких зазнавало українське селянство. Проте ні особливої уваги до себе повстання не привернуло, ні ширшої підтримки населення не здобуло.

Цей випадок ще раз підтвердив давню "бунтівну" істину: повстання може мати успіх тільки тоді, коли настане відповідний час, коли воно вибродить у народних масах.

Ніякої ясності щодо того, як склалася подальша доля Лук'яна Чорнинського дослідники не мають. На мій погляд, саме цей антипольський виступ примусив його скласти гетьманські повноваження, бо перше, до чого вдавалися польський уряд та військове командування, щоб погамувати непослух, це вимагали, щоб гетьман і старшина, що йшла разом з ним, усувались від урядування козаками. Тільки це давало полякам хоч якусь гарантію того, що найближчим часом збройні виступи не повторяться. Втім, як ми знаємо, гарантії ці далеко не завжди можна було віднести до надійних. Що ж до Чорнинського, то будемо сподіватись, що, навіть позбувшись булави, слави козацької він не потьмарив.

Войтих Чановицький. Гетьман запорізького козацтва.

На підставі досліджень М. Грушевського можна сказати, що Войтих Чановицький став на чолі низового козацтва десь навесні 1590 року. Відомостей про нього як полководця маємо дуже мало, але з подій, свідком і учасником яких він був протягом кількох місяців гетьманування, маємо змогу створити певне уявлення про політичну ситуацію, що складалася навколо тодішньої Запорізької Січі та козацтва.

Король Сигізмунд III вирішив, що нарешті треба по-справжньому взятися до козацьких справ. Виступаючи з цього приводу на засіданні сейму, що відбувся 1590 року, він запропонував досить рішучу й серйозну програму дій. Зокрема, він пропонував не розганяти й винищувати козаків, як того жадалося декому з сенаторів, а навпаки, перетворити значну частину їх на королівське військо. А для цього зміцнити козацький реєстр, за яким обмежити кількісний склад до шести тисяч шабель. Учасником даної реорганізації мав стати і Чановицький.

Відтепер реєстровики повинні були підлягати безпосередньо коронному гетьманові Польщі, тобто головнокомандувачеві, якому надається право призначати старшого над козаками. Треба також, наполягав король, суворо заборонити продаж посполитим і позареєстровим козакам пороху, свинцю, зброї. Козацькими офіцерами повинні ставати козаки, що мають нерухоме майно. Тобто, командувати повинен той, хто потерпав би за свої сім'ї та маєтність, а отже слухався б наказів короля. Тактика ця була психологічно вірною: набуваючи своєї власності, козак вчиться шанувати чужу.

Згідно з іншим указом короля, в урочищі Кременчуку, поблизу Дніпра, планувалося збудувати фортецю з польським гарнізоном, яка б не давала козакам нападати на татарські улуси.

Але всі ці заходи не спроможні були стримати козаків. Напади на татарські поселення тривали, оскільки не припиняла нападів і орда. Нападам ординців і протистояли козаки на чолі з Чановицьким. Інакше кажучи, король писав укази, а Дике поле продовжувало жити своїм буремним життям, керуючись своїми внутрішніми законами.

Співставлення дат показує, що саме за гетьманування В. Чановицького серед запорожців перебував Криштоф Косинський.

Звідти, з Січі, він з невеличким загоном козаків, своїх прибічників, пішов на зимівлю до Білоцерківщини, щоб навесні знову повернутися на Січ. Та не повернувся - розпочав повстання. В січні 1592 року повстанці напали на маєток місцевого князя Курцевича-Булиги, що й започаткувало події, про які вже мовилось.

Невідомо, наскільки В. Чановицький підтримував рух повстанців, але добре відомо, що, незважаючи на вимоги короля і коронного гетьмана, запорожці проти повстанців Косинського не виступили. А це, погодьтеся, вже позиція.

Не існує також достеменних відомостей щодо того, чи брав участь сам В. Чановицький у повстанні. Припускаю, що не брав, оскільки участь такої постаті не залишилася б непоміченою. Втім, поки повстанці воювали з поляками на територіях українських воєводств, запорожці - принаймні значна частина їх - стояли на варті степових кордонів нашої землі. І цілком можливо, що їх у цій справі очолював гетьман Войтих Чановицький.