Отже, сталося так, що на Великій козацькій Раді (1637), яка проходила на річці Росаві, гетьманом гукнули Саву Кононовича. Пікантність ситуації, що виникла після цього, полягала в тому, що Кононович не лише не крився зі своїми польськими уподобаннями, а й був росіянином (московітом) за національністю. Тобто, для значної більшості українських козаків одразу ж ставало ясно, що такий чоловік захищати інтересів козацтва перед польським урядом не буде. Хоч за традиціями, що існували в козацькому середовищі, національність не мала ваги. Головне: служить людина козацькій справі, Україні, вірі православній, чи не служить?
І от це "головне" й лягло від самого початку в основу ситуації, яку можна назвати трагічною. Одні козаки твердили, що Сава Кононович узагалі не заслуговує на довіру — продався, мовляв, полякам. Другі саме за це й підтримували Кононовича: оскільки він відданий польському королеві, то ніякого повстання не буде. Як бачимо, розмежування козацтва тепер ішло передусім за ставленням до ідеї нового повстання. А саме до нього готувався в цей час гетьман нереєстрового козацтва Павлюк, в оточенні якого перебував і недавно відлучений від булави Василь Томиленко.
Томиленкові, Павлюку та й усім іншим козакам, було ясно: поки реєстровиків очолює Кононович, жодне повстання успіху не матиме. Бо той кине козаків реєстру проти повстанців, і повториться ситуація, що мала місце під час придушення повстання Івана Сулими. Понадто, що Кононович уже вів переговори з поляками і готував свої полки до участі у війні.
Щоб випередити Кононовича й не дати йому можливості зібрати достатньо сил, Павлюк і Томиленко привели свій загін до міста Крилова, стали там табором і ладналися до переговорів з гетьманом реєстру, водночас сподіваючись переманити частину реєстровиків на свій бік. Але Кононович розташував свою ставку досить далеко - в Переяславі, і жодних переговорів собі не зичив.
Аби якось "приохотити" його до цього, Павлюк послав до Переяслава загін під командою полковника Карпа Скидана. Навряд чи Павлюк важив на штурм Переяслава. Покладався, найімовірніше, на те, що людям Скидана пощастить переагітувати хоч якусь частину реєстрових козаків. Але сталося так, як того, напевне, не чекав ніхто. Вдершись до міста посеред ночі, Скидан - чи не без допомоги котрогось із реєстровиків - зумів полонити гетьмана і привезти його до Крилова.
Там і відбувся суд над непевним Савою Кононовичем. Його вивели на майдан і, зачитавши вирок, розстріляли. Як зрадника, що продався полякам; як гетьмана, що не обстоював інтереси козаків.
Отак безславно й досить швидкоплинно минуло це гетьманування. Та не поспішаймо перегортати сторінки. Спершу поміркуймо над підґрунтям події, що мала місце в Крилові.
І в історії з Сулимою, і в трагедії, що зайшла поміж Кононовичем та Павлюком (останній, як побачимо згодом, не надовго пережив гетьмана, якого стратив), ми вже завважили: дедалі частіше козаки воюють з козаками. При цьому ті, хто обстоює ідею єдності з поляками, вважають зрадниками тих, хто виступає проти Польщі. А повстанці страчують тих, хто не палає бажанням взяти участь у повстанні.
Проте справа тут не в зрадництві, а більше в позиції. Згадаймо: в сучасній незалежній Україні для сотень тисяч, якщо не мільйонів, людей і досить дивною здається сама думка про те, що Україна може існувати в рангу самостійної держави, не підлягаючи при цьому Росії. Вони так звикли, їх так виховано. Будь-яке розмежування з Росією набуває перед ними рис трагедії.
Так ось, подібний до описаного план думок панував і серед сотень тисяч, якщо не мільйонів, українців ХVІ-ХVII століть. Значна частина козацтва, особливо заможного, старшинського, просто не уявляла собі, як це Україна може існувати без Польщі, поза межами "єдиної і неподільної". Звичайно, ці люди бачили, що польська адміністрація визискує українське селянство; не минали їхнього ока й утиски гонорової польської шляхти; краяло, треба думати, душу приниження православної віри... Але зняти руку на короля! Зважитись на остаточний розрив з імперією! Такого вони собі й до голови не покладали. І мали в кишені давній, але для тодішніх часів завжди свіжий аргумент: "Варто посваритися з Польщею - турки й татари поглинуть і нас, і Польщу".
Такої позиції додержувався - і чесно не крився з цим - також Сава Кононович, гетьман реєстрового козацтва, яке тому й звалося реєстровим, що перебувало на службі в польського короля та на утриманні польського уряду.
Михайло Татаринов, полковник, командир експедиційного козацького корпусу.
Ілляш Караїмович, гетьман реєстрового козацтва.
Яків Остряниця, гетьман нереєстрового козацтва, командувач повстанської армії.
Дмитро Гуня, кошовий отаман, гетьман повстанського війська.
Карпо Скидан, полковник нереєстрових козаків, командир повстанських загонів.
Павло Носковський, полковник, головнокомандувач козацького війська в Австрійській імперії.
КАРПО ПІВТОРАКОЖУХА, полковий осавул, гетьман повстанської армії.
Максим Гулак, гетьман повстанської армії.
Іван Барабаш, наказний гетьман реєстрового козацтва.