Козацькі вожді України - Сушинський Богдан - КАРПО ПІВТОРАКОЖУХА, полковий осавул, гетьман повстанської армії.

Хоч придушення повстання під проводом гетьмана Остряниці вивершилось лютими тортурами, стратами багатьох козацьких офіцерів та наругою над їхніми родинами, потяг до боротьби за волю і віру в Україні не поменшав. До козаків, що не склали зброї, - їх було чимало - приєдналися й ті повстанці, які не хотіли чи боялися повертатись до своїх панів, кому вже й нікуди було вертатися, бо домівки їм поруйнували та попалили поляки. Та для того, щоб об'єднати всіх невдоволених і зібрати нове військо, потрібен був гетьман.

Невеличкими групами та загонами пробивалися козаки крізь польські застави і сходились до урочища поблизу Богодухова (нині Харківської обл.), край берега Мерли, притоки Ворскли, що впадає в Дніпро. Тут, на бурхливій тривалій Раді, й проголосили (1638 р.) гетьманом колишнього полкового осавула (тобто, умовно кажучи, заступника командира полку) Карпа Півторакожуха, який відзначився мужністю й командирською тямовитістю в минулому повстанні. Перше завдання, що постало перед новообраним гетьманом, це - зібрати нове військо і розпочати бойові дії проти поляків. План простий: започаткувати нове повстання, а далі народ підтримає і... хай Бог помагає. Проте польська розвідка вже знала про Раду на березі Мерли і про появу нового гетьмана. Перекривши всі дороги, поляки не допустили до цих місць козаків, що сформували загони на Дніпрі та Десні. Це були перші сутички, а далі, ясна річ, не забарилися й інші.

Розуміючи, що довго йому в тутешніх краях не перебути, досвідчений повстанець Карпо Півторакожуха пробивається зі своїм поки що невеличким військом крізь польські застави і зникає на землях, що були під контролем Запоріжжя. Логічно було б припустити, що далі гетьман вирушить на Січ. Але Півторакожуха цього не робить. По-перше, на Січі мають свого гетьмана. По-друге, там, як здогадувався гетьман повстанців, мабуть, ще не цілком оговтались після недавньої поразки повстання і поки що не зичать собі нової війни з королівськими військами. Одне слово, Півторакожуха мав підстави не приєднуватись до січовиків. Куди ж йому податися? Гетьман повстанців обрав досить оригінальну тактику. Свою похідну ставку він розташував на кордоні між володіннями Січі і Кримського ханства. При цьому гетьмана січовиків він запевнив у тому, що захищатиме кордони козацьких земель, а кримських мурз - у тому, що єдина його мета - протистояти військам польського короля. Знаючи про існування цієї ставки, чимало городових нереєстрових козаків почали сходитися сюди. Прибувало також безліч селян, що втікали від польських поміщиків. Польському урядові, ясна річ, таке подобатись не могло. Він послав у ці місця великий загін кінноти, щоб протистояти дедалі більшому війську Півторакожуха. Проте гетьман багато разів відбивав напади поляків, а коли не міг, - зникав у татарських степах. Гнатися за ним поляки не наважувались, бо варто було їм ступити на землі ханства, як це означало б оголошення війни. І тоді вже козаки діяли б разом з ордою. Ні король, ні сейм Польщі такого розвитку подій не бажали.

Ще одна цікава деталь. Нападаючи на польські роз'їзди, що наглядали за прикордонними землями, вояки гетьмана Півторакожуха захоплювали в полон офіцерів-шляхтичів і віддавали їх татарам, а вже ті мали за них добрий викуп. А татари давали за це козакам овець та велику рогату худобу, що йшла на харчі.

Невідомо, скільки б тривали такі прикордонні маневри гетьмана, якби не подія, що сколихнула все Кримське ханство. Територія ханства, як відомо, сягала Приазов'я й Кубані і доходила до земель, підвладних калмицьким мурзам. Хтозна, чого тим мурзам забаглося, але калмицька орда несподівано напала на кримську, і розпочалася війна. Відчуваючи, що самим їм з калмиками не впоратися, кримські татари звернулися по допомогу до гетьмана Півторакожуха. Гетьман поміркував, почухав потилицю... Що не кажіть, а калмики - не поляки. З іншого ж боку - як його не допомогти кримчакам, коли вони стільки допомагали йому самому? Понадто, що хан обіцяв збройно та продовольчо забезпечувати його військо, та ще й непогано платити.

Поєднання тактики козацької піхоти з татарською кіннотою завжди давало надзвичайний ефект. Ним згодом скористався і Богдан Хмельницький. Зробила згадана тактика своє також у війні татар з калмиками. В кількох битвах калмики зазнали нищівних поразок і мусили відійти до привол-зьких степів. Та лихо спіткало гетьмана. Коли військо поверталося назад, він тяжко занедужав і дорогою вмер.

Традиційної в таких випадках версії щодо отруєння цього разу не виникало. Як і щодо поранення.

Як твердить козацька хроніка, сталося це посеред голого степу, тож козаки не мали з чого навіть змайструвати труни. Поховали вони свого ватажка в бочці з-під святого козацького питва - горілки. Але я думаю ось про що: в наш час, коли українців і кримських татар доля звела в одній державі, постать гетьмана Карпа Півторакожуха вимальовується в досить цікавих контурах. Він постає перед українцями й татарами як лицар, який однаково прислужився обом народам і слава та бойові подвиги якого певним чином поєднують наші - українців і татар - історії і наші долі. Тож було б тільки справедливо, якби десь на кордоні між Кримом і Херсонщиною з'явився пам'ятник гетьманові Карпу Півто-ракожуху. Незважаючи на те, що дехто з дослідників вважає що це постать не стільки з історії, скільки з легенди.

Проте подібні легенди, зазвичай, мають реальне підґрунтя і е невід'ємними частками національної історії.