Козацькі вожді України - Сушинський Богдан - Тиміш Хмельницький, полковник, командир корпусу визвольної армії.

Тимошеві Хмельницькому (1632-1653), старшому синові гетьмана, випало прожити коротке, - лише двадцять один рік, — але вельми буремне лицарське життя. Йому було п'ятнадцять, коли батько взяв його з собою на Січ, де він почав виконувати обов'язки джури (ад'ютанта). В березні 1648 року він був у складі посольства до Криму на чолі з Б. Хмельницьким, яке мало на меті домовитись з ханом про підтримку повстання і спільну боротьбу проти поляків. Іслам-Гірей погодився надати Хмельницькому військову допомогу. І заручником її в Бахчисараї залишився Тиміш.

Слід сказати, що це був доволі драматичний момент і для вождя повстанців, і для Тимоша: будь-яка неузгодженість чи суперечка між гетьманом і ханом, будь-яке невдоволення татарського війська, - і заручника могли стратити. Проте іншого виходу Богдан Хмельницький не бачив, а син його, юний козак, зустрів таке рішення мужньо. Що ж до хана, то він, як відомо, свої зобов'язання виконав: послав на допомогу козакам загін із 4 тисяч шабель під командою перекопського мурзи Тугай-бея.

В Криму Тимошеві довелося перебути кілька місяців. Готуючись до військової і політичної діяльності, цей вольовий юнак не прогайнував їх марно: вивчав татарську мову, придивлявся до звичаїв, багато фехтував, опановуючи бойові прийоми татарських вершників.

Напередодні битви під Пилявцями, Тиміш прибув до ставки батька з кількома тисячами татар, якими командував Карабчі-мурза, і які, судячи з усього, були передовим загоном війська Тугай-бея чи й самого хана. Загін особливо значного поповнення собою не становив, але прибуття його Хмельницький використав знаменито. Він наказав козакам повбиратись у вивернуті кожухи, на що залюбки погодився полк Кривоноса, і з вигуками "Алла! Алла!" йти в атаку разом з татарами. Це мало не до смерті перелякало поляків, які психологічно не терпіли татар, і яким здалося, що прибула ціла орда. Разом з цим полком ускочив до польського табору й Тиміш Хмельницький, що вже почувався добре навченим воїном.

Увесь подальший час Тиміш лишався в ставці гетьмана, який уважно придивлявся до поводження сина, Його змужніння, мріючи про те, що згодом він теж стане володарем гетьманскої булави.

В липні 1650 року до Хмельницького прибув один із польових командирів татарського війська Байзаклин-баша, який привіз послання свого повелителя. Хан наполегливо просив Хмельницького допомогти у війні проти Московії. Формально гетьман нібито відмовив ханові у такій допомозі, але відомо, що він створив окремий корпус і під командуванням Дем'яна Лисовця і Тимоша Хмельницького перекинув у донські степи, на річку Міус.

Поява цього войовничо налаштованого українського війська дуже занепокоїла донських козаків. А занепокоїло тому, що поруч із козацьким корпусом ішов великий загін кримських татар. То чи не на донську вольницю вони зібралися нападати? З'ясувавши, що військо готується до походу проти черкесів, донці заспокоїлися і, за свідченнями літописців, пригостили гетьманового сина та його козаків кількома бочками вина, рибою та іншими почастунками. Важко сказати, чому, - може, вино виявилося занадто міцним, може, ще чомусь, але походу проти черкесів не відбулося. Зате відбувся похід у Молдову.

Якогось ранку, згадавши, що синові минуло вісімнадцять, Богдан Хмельницький, як будь-який батько, замислився: чи не час напитувати синові нареченої? "В чому проблема, - скажете ви, - хіба мало гожих дівчат в Україні?" Ні, звичайно, гарних дівчат тут ніколи не бракувало. Але ж ішлося про сина гетьмана. Хмельницькому хотілося, щоб це була не просто дівчина, а донька котрогось із можновладців. Наприклад, господаря Молдови Василя Лупула, який уже - через старшу свою дочку - породичався з литовським гетьманом Янушем Радзивіллом. От тільки Лупул вважав, що його донька гідна європейського принца, а не сина якогось там козака-повстанця, якого не сьогодні-завтра король Польщі, можливо, посадить на палю. І сказав нашому гетьманові: "Пардон, Розанда не для твого сина". Для початку Хмельницький злегка полякав його, демонструючи силу і готовність розпочати війну. Лупул справді злякався, і пообіцяв прийняти старостів Тимошевих. Та на якомусь часі передумав: сподівався, що король Польщі допоможе йому позбутися таких "сватів". Й ось тоді, восени 1650 року Б. Хмельницький зібрав чималий корпус війська і подався в Молдову. Під орудою полководця виявилося понад 16 тисяч козаків і близько 20 тисяч татар.

Не будемо зараз розмірковувати над тим, наскільки виправданим було таке "сватання", навіть коли зважити, що за ним стояв виразний політичний інтерес. Нам важливіше звернути увагу на те, що під час цього походу Тиміш Хмельницький справді показав себе талановитим воєначальником. Він завдав військам господаря кілька поразок у лобовому бою, заволодів десятками містечок, зрештою, дійшов до тодішньої столиці Молдови Ясс і здобув її штурмом.

Аж тоді В. Лупул визнав, що припустився помилки в оцінці якостей свого майбутнього зятя, сплатив чималу суму відкупного - за порушення обіцянки гетьманові Хмельницькому, твердо пообіцяв оддати Розанду та ще й стати — і це найважливіше - союзником козаків. Але весілля попросив трохи відкласти. Хмельницькі теж з весіллям не квапились. Часи випали такі, що гідно справити його неможливо: походи, бої... А навесні 1652 року стало ясно, що Лупул і тепер свого слова не додержить: він налагодив тісні контакти зі своїм зятем Яном Радзивілом та польським королем, і готовий разом з ними виступити проти України.

В цій ситуації гетьман побачив, що час серйозніше "побалакати" з Лупулом. Він зібрав велике військо, одним із корпусів якого командував Тиміш, і вирушив до Молдови. Лупул сподівався такого і кинувся до короля: потрібна допомога. І вона прийшла: поблизу Кам'янця-Подільського козаків перестріли поляки — понад двадцять тисяч добірного війська на чолі з польним гетьманом М. Калиновським. Ця битва, що дістала назву Батозької (поблизу гори і села Батіг), виявилась трагічною для поляків. Частина кавалерії просто відмовилась од бою, оскільки всім було ясно, що козаків разом з татарами не здолати. Почалася перестрілка між нею і німецькими найманцями, які зберегли віру Калиновському. Скориставшись із цього, козаки скерували сили до великого обозу. Весь його спалили, охорону перебили. Це викликало паніку, яка ще більше прислужилася козакам і татарам: майже все польське військо полягло, переважна більшість командирів, а серед них і сам Калиновський, загинула. Шлях на Молдову був відкритий.

Розгром поляків і надзвичайно вдалий похід у Молдову набув згодом такого розголосу, що бандуристи почали оспівувати його в думах, одна з яких, що починається словами: "Як із Низу, із Дністра, тихий вітер повіває" дійшла до наших днів.

Відтак знову, вже вдруге, Лупул відчув, що недооцінив майбутнього зятя та його батька-гетьмана і попросив миру. Розанді довелося брати посаг і їхати до України. Весілля, як і годиться, було гучним. Ось тільки жити молодим довелося недовго.

Влітку 1653 року Ян-Казимир поклав собі повести проти Хмельницького справжню, велику війну. Маючи понад 60 тисяч війська, він підійшов до Кам'янця-Подільського. Туди прибуло також кілька тисяч ополченців "посполитого рушення". Оскільки основні події мали розгортатися поблизу Молдови, король не хотів, щоб у тилу в нього перебували війська Лутхула, союзника Хмельницького. Не без королівського сприяння правителі Семиграддя й Валахії повели свої війська на Ясси, і Лупул з рештками власного війська мусив утікати в Сучаву. Там він нібито замкнувсь у фортеці і плекав єдину надію, що на допомогу прийдуть українці. Вони прийшли. Невеличкий корпус привів Тиміш. Він розгромив кілька загонів семиградсько-валаського війська й пробився до Сучави. Але тут з'ясувалося, що в місті - практично жменька солдатів, а самого Лупула вже нема. Небагато було й козаків. До Сучави тим часом ішли війська угорців, валахів, нового правителя Молдови та ще й загін поляків.

Ця величезна армія взяла Сучаву в облогу й готувалась до штурму. Відчувши, що розв'язка може бути трагічною, гетьман Хмельницький поспішив на допомогу, але встиг дійти тільки до Жванця, поблизу Кам'янця-Подільського: шлях перепинив король Ян-Казимир, що привів сюди цілу армію.

Як же загинув Тиміш Хмельницький? Перш ніж опинитися в Сучавській фортеці, він, маючи понад 10 тисяч війська, в складі якого справжніх, загартованих козаків було небагато, - найзначнішу його частину становили татари, гуцули і повстанці з Прикарпаття, - здобув кілька переконливих перемог. Зокрема, розбивши в бою війська волоського князя Стефана Бурдуца, примусив його тікати в бік Валахії. Проте Тиміш на цьому не зупинився, він теж пішов у Валахію.

Але якщо в Молдові місцеве населення ставилося до нього як до союзника, то у Валахії його сприйняли як завойовника. Скрізь, куди він прибував, - населення бралось до зброї. Військо гетьманенка поступово тануло.

Скінчилось на тому, що валахи з угорцями об'єднались і завдали Тимошеві Хмельницькому поразки. Але такої, що, відступаючи, йому пощастило врятувати тільки козацьку кінноту. А вся карпатська піхота, як свідчать дослідники, полягла в бою. Це дало підставу декому з сучасників та літописців закидати молодому полководцеві, що він дбав лише про порятунок козацтва, й оддав на поталу ворогам піхотне ополчення.

Після цього всього Тимошеві зоставалося одне: відходити в бік Сучави, поблизу якої гуртувалися останні прибічники Лупула. Він прибув туди з дружиною господаря, тобто своєю тещею, та її сином. Потрапивши в облогу, молодий Хмельницький одразу побачив величезну нерівність сил і послав гінців до батька. Та перш ніж вони від'їхали, Тимоша поранило.

Якщо вірити Просперу Меріме та його попередникам, з цим пораненням пов'язана цікава любовна інтрига. Фабула її така.

Серед шляхтичів-добровольців, що прибули до Молдови за наказом короля, був і князь Дмитро Вишневецький - з того самого роду, що і відомий уже нам Ярема Вишневецький. Свого часу Дмитро теж сватався до Розанди, але чи то сама дівчина відмовила йому, чи, може, господар Молдови зміркував, що рід князя не такий уже й вельможний, щоб родичатися з ним... Одне слово, лицар прибув під Сучаву, щоб слушної нагоди викликати Тимоша на дуель чи хоча б взяти участь у розгромі його війська. Якби цей шляхтич справді послав виклик на дуель, молодий Хмельницький, може, і погодився б: за тих часів лицарські двобої перед очима ворогуючих військ дивиною не були. Проте князь повівся підступніше. Хтось із колишніх полонених, яких Тиміш свого часу необачно пустив на волю, упізнав полковника, коли той з'явився на валу, і вказав на нього Вишневецькому. Князь негайно наказав зарядити гармату й особисто навів її на суперника. Можна собі уявити, з якою насолодою він це робив.

На жаль, артилеристом він показав себе досить вправним. Ядро влучило в лафет гармати, край якої стояв Хмельницький. Як переказували згодом уцілілі козаки, рани - в голову і ноги - були неважкими, але викликали якісь ускладнення. Тиміш тяжко занедужав і за кілька днів помер.

За цих обставин - Лупул переховувався у Кам'янці - теща зробила досить мудро: скільки могла, приховувала од козаків смерть отамана, і ті й далі боронили фортецю. Коли ж критися вже було не можна, дружина господаря, подякувавши козакам за мужність, разом з полковником Федоренком, який узяв командування на себе, почала переговори. Мусимо визнати, що командуючий військами облоги Стефан Бурдуц повівся досить ґречно. Він дозволив козакам вийти з фортеці, везучи тіло Тимоша Хмельницького, і дійти до кордонів України. Разом з ними вийшла з фортеці і теща Тимоша зі своїм сином.

Десь там, поблизу Дністра, на кордоні з Молдовою, козаки Федоренка натрапили на військо гетьмана Хмельницького, що йшов, але так і не дійшов, на допомогу синові. Спочатку, як ми вже знаємо, шлях йому перепинив король. А потім довго довелося збирати нове військо. Значна частина козаків не хотіла йти на Молдову і воювати невідомо за що. Вони не мали наміру гинути за Лупула тоді, як в Україні стояла велика польська армія, що готувалася дійти до Дніпра.

Хроністи запевняють нас, що гетьман зустрів смерть сина мужньо, подякувавши Богові за те, що його син загинув, як належить козакові; що не завів його Господь у полон до ворога.

Тіло Тимоша Хмельницького відвезли в Чигирин і виставили в церкві, де з ним мали змогу попрощатися Розанда, яка саме народила близнят, його сестри, інша рідня, і тисячі людей, які оплакували загибель ще одного славного лицаря України.

Згодом, коли гетьман Хмельницький відчув, що його дні личені, а боротьба за булаву здатна розколоти козацтво і всю Україну та призвести до братовбивчих сутичок, - він, як і переважна більшість козацької старшини, дуже шкодував, що немає Тимоша, нема справді гідного спадкоємця. Розанда виявилася тією фатальною жінкою, сватання до якої, весілля і все те, що коїлось навколо цього, стало перстом Господнім, який попереджував: розв'язка має бути трагічною. Так воно й сталося.