Козацькі вожді України Т.2 - Сушинський Богдан - Мартин Пушкар, полковник полтавський, керівник анти гетьманського повстання часів Івана Виговського.

Дивно іноді складаються долі воєначальників: вони роками проливають власну кров і кров солдатів у боротьбі проти ворогів батьківщини, але ні місця в історії, ні особливої слави зусилля ці не дарують. А потім раптом обставини кидають їх у зовсім інші бої - у міжусобні змагання, у повстання проти керівника держави... Вони доводять власний народ до межі громадянської війни і цим здобувають собі безсмертя, хоч одна частина сучасників і нащадків - залежно від симпатій - уважатиме їх борцями за справедливість, а друга - зрадниками, заздрісниками та владолюбцями.

Саме такого абрису набула доля одного з учасників "Хмельниччини" полковника Мартина Пушкаря (р. н. невід - помер 1658). Починав він службу в реєстровому козацтві. З перших днів визвольної боротьби під проводом Хмельницького - у складі армії повстанців. 1648 року очолив полтавський адміністративний полк - один з найважливіших у стратегічному плані на всьому Лівобережжі.

Виступаючи перед смертю на старшинській раді, Б. Хмельницький назвав чотирьох осіб, на яких дивився, як на можливих своїх наступників - був серед них і полковник полтавський Мартин Пушкар. Ясна річ, це свідчить і про авторитет полковника як військового та політичного діяча, і про те, що Пушкар залишався відданим справі повстанців, відданим гетьману.

Всі історики, які торкаються повстання, що його організував М. Пушкар за часів гетьманства Івана Виговського, намагаються пояснити, чому він удався до цього трагічного збройного виступу. Підсумовуючи їхню полеміку, Д. Яворницький теж не доходить чітко окресленого висновку, обмежуючись лише констатацією версій:

"Літописці по-різному пояснюють причини ворожнечі Пушкаря і Виговського* На думку одних, ближчих до цієї події, Пушкар озлобився на Виговського за те, що його не запросили до Переяслава на остаточне обрання Виговського гетьманом (судячи з усього, Яворницький має на увазі версію літописця С. Величка - Б.С). На думку інших, котрі стояли далі від цих подій, - за те, що Виговський, замість того, щоб бути лише наказним гетьманом, став справжнім гетьманом. У царській грамоті про це сказано, що полковник Пушкар діяв з намови посланців Барабаша... (Я. Барабаша — тогочасного кошового отамана запорожців - Б.С.)".

Висувалися й інші припущення: важкі соціальні умови, що підштовхували селян і козацтво до бунту; небажання козаків знову відчувати вплив Польщі...

Жодна з цих версій не має права на остаточну істину, але, водночас, жодної з них не можемо відкидати. Я лише хочу зауважити ось що: на мій погляд, саме та обставина, що на передсмертній раді Б. Хмельницький назвав Пушкаря претендентом на булаву, причому, назвав раніше, ніж Виговського, й спричинилося до розбрату між ними. Ну, а до власних амбіцій додалися також об'єктивні причини, які штовхали козаків та селянство до бунту: бажання рівності, козацьких привілеїв. "Гасла, що їх виголошували повстанці - говорить з цього приводу І. Крип'якевич у своїй "Історії України" — були: повернути черні так звані козацькі вольності — право вільно варити горілку, вести лови і рибальство, вільно переходити на Запоріжжя, також вибирати гетьмана чорною радою".

Але, перелічивши ці гасла, Крип'якевич забув додати, що, якби Пушкар, як адміністратор полку, зумів пригасити власні амбіції гетьманоманії, то мусив би визнати, що піднімати на таких засадах повстання, ризикуючи розпалити тривалу громадянську війну і втратити всі здобутки Хмельниччини, не можна. Досвідчений політик і керівник полку просто не мав на це права.

До речі, під час Переяславської ради, полковник Пушкар був одним із тих, хто обходив її учасників, питаючи, згодні чи не згодні вони, щоб Україна йшла під високу царську руку Московії. Отож він, звичайно, мав право обурюватися антимосковськими настроями Виговського, але...

Який же перебіг мало саме повстання? Основні події розгорталися на початку 1658 року та влітку. Пославши гінців на Січ, Пушкар заручився підтримкою кошового отамана Якова Барабаша і вирішив, що час уже збройно виступити проти Виговського і відібрати в нього булаву. Січовиків на чолі з кошовим прибуло під Полтаву небагато - десь із 700 шабель. Але Пушкар вивів свій добре озброєний і загартований у боях полк, а понад те важив на підтримку окремих селянських загонів, які бунтували на територій Полтавщини.

Збройній сутичці двох ворогів передувала тривала пропагандистська війна, в ході якої суперники не гребували й забороненими методами. Зокрема, Пушкар писав цареві донос за доносом, звинувачуючи гетьмана у зраді, тобто в налагодженні стосунків з Польщею та Кримом, а отже - прагненні відірвати Україну від Московії. Проте в Москві Пушкареві не дуже вірили, сприймаючи його цидули як відлуння боротьби за владу. Тим паче, що на той час доноси стали невід'ємною прикметою українського політичного життя, істотною рисою іміджу українського чиновництва. Розуміючи, що далі зволікати не можна, Виговський вирішив придушити заколот збройно.. Але помилився, вважаючи, що для цього стане й двох полків: козацького, на чолі з легендарним І. Богуном, і сербів-найманців під командою капітана І. Сербина. Ці полки мали зустрітися поблизу Полтави і спільними силами вдарити на повстанців. Та Сербин, негаразд знаючи місцевість, привів своє воїнство не до Полтави, а до Великих Будищ. Полковник Пушкар був надто досвідченим воєначальником, щоб не скористатися з такої помилки. Він негайно кинув на невеликий загін сербів запорожців Барабаша. А ті зуміли підійти до найманців непомітно, коли вони, згуртувавшись у долині, готували собі на вогнищах обід та

грілися - адже події відбувалися в січні. Відтак майже всі серби під час бою загинули.

Ця перемога надихнула Пушкаря. Він почав скликати під свої прапори "місцеву чернь"!, а також броварів, винників, одне слово, усіх, хто був незадоволений податками й усілякими обмеженнями у правах. Та оскільки зброї на гурт не ставало, полковник пустив у діло коси, вила та різне паліччя. Так постав в Україні новий тип війська: дейнеки.

Цікаве тлумачення дає цьому слову Б. Грінченко. На його думку, воно ввійшло в ужиток ще перед появою Пушкаревого бунтівного полку. А народилося в суді. Якась пані К., оскаржуючи П., що напав на її маєток із юрбою озброєних дрючками слуг, подала за речовий доказ один з їхніх кийків. Оскільки тодішнє українське судочинство, як, зрештою, і все європейське, широко послуговувалось латиною, у мові нашій й почала фігурувати латинська назва предмета: "dejnека". Звідси слово - таке повноголосе та, як кийок, замашне і до української вимови дуже придатне - пішло межи люди. І збагатило нашу мову новим поняттям: дейнека - це розбійник, що нападає з палицею (кийком, бучком) у руках ("Хижії дейнеки розпускають по Вкраїні напади далекі*). Про гурт дейнек Грінченко каже, що це - "вооруженная дубинами толпа, полуразбойничий сброд".

Та поки полковник Пушкар легалізував цей "сброд" у військо (не будемо уймати йому слави, про яку народна пісня каже: "Зашуміли в лузі дуби кучеряві, загукали гадячани на дейнецькі лави"), прихильники гетьмана теж не гаялись: проти повстанців рушило п'ять лівобережних полків. Але вони не квапилися з боями - більше маневрували територією Полтавщини та виснажували супротивника тривалими зимовими маршами.

Тим часом, політичне життя гетьманату значно активізувалося. На початку лютого в Переяславі відбулася рада, на якій козаки та представники населення втретє обрали своїм гетьманом Івана Виговського. Ні Пушкар, ні Барабаш на це не зважили, отже, протистояння тривало. Щоб угамувати заколотників, царів посланець на раду Богдан Хитрово вдався до підкупу Мартина Пушкаря та його сина Андрія, теж полковника Що там діялось насправді, сьогодні ніхто не скаже, але "виговцям" доповіли: отримавши від боярина гроші та подарунки, обидва Пушкарі пообіцяли надалі сидіти тихо, навіть ніби заприсяглися в цьому, зустрівшись із боярином у Лубнах...

Протягом кінця зими і майже цілої весни справді було тихо: супротивники готувались до вирішального бою. І він стався - у травні, поблизу Полтави. Виговський привів туди близько 25 тисяч козаків і татар. Пушкаря така сила не злякала. Не спинила навіть невдача першої сутички під селом Півозером, де Пушкар мусив відступити, хоч і вирубав чимало татар. Далі він визнав за краще діяти хитрощами. Послав до гетьмана гінця з вибаченнями за конфлікт. Виговський зрадів, гадаючи, що на завтра вже й замирення буде. А Пушкар зі своїми дейнеками напав темної ночі на табір і вибив з нього військо гетьмана.

Не вдаватимусь до опису всіх перипетій, які в різних джерелах змальовуються по-різному. Ось як, ґрунтуючись на документах, подає його автор дослідження "Запорожское казачество" В. Голобуцький: Полтавский полковник Пушкар не наважувався виступати з міста через очевидну перевагу сил противника. Але "чернь"... вимагала наступальних дій. Тоді рано-вранці 1 червня Пушкар вивів військо з міста і вдарив на ворога. Військо Виговського було переможене і вибите зі свого табору. Проте через якийсь час противник повернувся в табір. В цей момент на полі бою з'явилися запорожці з Барабашем. З'єднаними силами повстанці зламали опір війська Виговського і знову захопили табір".

Одне слово, в ході цієї битви табір гетьмана кілька разів переходив із рук до рук. Ускочивши до нього ще раз, Пуш-кареве воїнство допалося до бочок з горілкою, які Виговський навмисне залишив на видноті. Інша версія: гетьман спеціально "підставив" повстанцям цілий горілчаний обоз, який нібито заблудився, його охорона розбіглася, щойно побачила бунтівників. Але так чи інак, а хлопці Пушкаря вирішили хильнути за перемогу. І хильнули добряче. От лише похмілля вийшло кривавим...

Виговський підтягнув до табору решту свого козацтва та німців-найманців, яких доти завбачливо тримав у резерві, і заходився криваво молотити бунтівників.

Хоч Пушкар кинув проти німців свою "гвардію" - озброєних кийками та вилами-косами дейнек (німці не могли дібрати способу на таку зброю і повтікали), - йому це не допомогло. Підвів Барабаш. Збагнувши, що сили гетьманові ще не бракує і повстанню от-от настане кінець, він залишив табір свого спільника і повернув запорожців на Січ.

Що ж до самого полковника Мартина Пушкаря, то він загинув у бою. У неправедному бою, скажемо ми. Бо платив за розбрат у верхах український народ. А криваві його наслідки спритно використовувала Москва, що спала й бачила Україну без гетьмана, без козацтва, без державності...

Ось як про це говорить академік І. Крип'якевич: "Московщина намагалася використати цю домашню війну для своєї політики. Московські агенти поширювали гасла, що треба обмежити владу гетьмана і старшини, завести по містах московські залоги та піддати Україну безпосередньо під царську руку. Московський уряд провадив таємні переговори з Пушкарем і Барабашем, нацьковуючи їх на повстання. Але перемога під Полтавою піднесла авторитет Виговського і він почував себе в силі протиставитися Москві".

Ось у такому ореолі "підбуреного бунтаря" й увійшов до історії України полковник полтавський Мартин Пушкар, один з кращих полковників часів Хмельниччини якии витримав випробування мирним державотворенням та спокусою гетьманської булави.