Козацькі вожді України Т.2 - Сушинський Богдан - РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

"Вся історія співіснування Гетьманської України і Запорізької Січі - це диявольське хитросплетення конфліктів, непорозумінь, компромісів І знову конфліктів. Підтримуючи то одного, то другого претендента на булаву, запорізькі вожді, зрештою, не бажали коритися жодному з них 1 в цьому - одна з причин того, чому, могутньо витворюю чи протягом століть високопрофесійну регулярну козацьку армію, український народ протягом тих таки століть так і не спромігся витворити такої самої могутньої незалежної держави".

Богдан Сушинський

Михайло Ханенко, полковник уманський, гетьман Правобережної України.

Михайло Ханенко (1620-1680) служив козацьким офіцером в армії Богдана Хмельницького. Його добре знала вся " стара гвардія ", що пройшла гарт визвольної війні; до нього був прихильний і Юрій Хмельницький, якого Ханенко, як полковник уманський, не раз підтримував. Але тепер Ханенко дотримувався виразної пропольської орієнтації, і докладав чимало зусиль до того, щоб витіснити росіян за межі

України. Задля справедливості, слід відзначити, що у своїй пропольській орієнтації Ханенко виявився послідовним. Але не тому, що дуже вже полюбляв поляків, Річ Посполиту і короля. Його пропольська орієнтація випливала не з прихильності до Польщі, а з нелюбові до Московії. І породжена була ця нелюбов вчиненим В. Хмельницьким "возз'єднанням" і тією безпардонністю, з яким поводилися росіяни в Україні після Переяславської ради.

"Ханенко ще за Богдана був у партії невдоволених Переяславськими умовами, - констатував М. Аркас, - і тепер став гетьманом під зверхністю Польщі. З ним довелося Дорошенкові довго і завзято боротися".

У червні 1669 року він, остаточно розчарувавшись у спроможності Дорошенка об'єднати під своєю булавою обидві частини України, разом зі своїм уманським полком приєднався до Суховія, що теж виступив проти Дорошенка. Те саме вчинили ще п'ять полків.

Одначе, як ми вже знаємо, їхній виступ успіху не мав. Ханенкові не лишалося нічого іншого, як податися на Січ, оскільки повертатись до Умані, де вже порядкували люди Дорошенка, рації не було.

На Січі повелося добре. Серед козаків Ханенко був чоловіком авторитетним, і його незабаром обрали на кошового отамана. А трохи згодом йому припала ще й гетьманська булава, якої зрікся на його користь Суховій, зазнавши ще однієї невдачі в поході. З цим усім Ханенко й прибув до Умані. Скликав раду трьох правобережних полків, до яких приєдналася частина запорожців, і став законно обраним гетьманом Правобережної України.

Становище, звичайно, престижне, для багатьох недосяжне. Але ж мріялося про владу більшу, про ту, що дала б змогу здійснити найголовніше - вирвати з-під впливу росіян всю Україну, Для здобуття такої влади треба було здолати опір кількох сильних, впливових людей, зокрема, Дорошенка.

Шукаючи підтримки в поляків, Ханенко повів переговори з представниками короля. І король визнав його - на противагу лівобережному гетьманові Многогрішному, який одверто загравав з росіянами, та Дорошенкові, який дедалі більше схилявся до думки про турецький протекторат.

Тепер Ханенко мав надійного союзника: проти Дорошенка виступив сам коронний гетьман Ян Собеський. Поблизу Білої Церкви Дорошенко спробував протистати їм разом з білгородськими татарами. Але зазнав поразки, при цьому значна частина козаків перейшла на бік Ханенка, якого підтримував також І. Сірко.

Восени 1671 року стався ще один бій, цього разу поблизу містечка Лисянки. І знову Дорошенко програв, а частина козаків перейшла до Ханенка. На мій погляд, велику роль тут відігравала присутність надзвичайно популярного серед козаків полководця Івана Сірка. Козаки знали, що Сірко, по суті, ще ніколи не мав відчутних невдач, отож сприймали його як своєрідний талісман перемоги.

У жовтні Ханенко й Сірко зустрілися з польськими гетьманами (коронним та польним) в Іллінцях неподалік від Умані. Скликавши тут велику козацько-польську офіцерську раду, обидва командувачі козацького війська заприсяглись у вірності польському королеві. Водночас, заприсяглися й польські командири. Ні, не у вірності Ханенкові, а у вірності домовленостям. Тобто, гарантували, що козакам буде даровано певні привілеї.

Що ж завадило цьому бойовому кулакові остаточно здолати Дорошенка? Передусім допомога кримського хана і правителя Туреччини в формі солідних військових підрозділів, а також складна політична ситуація в Польщі, яка не дозволяла Собеському вдатися до тривалої війни. А тут іще росіяни: взяли та й заслали Сірка до Сибіру. Як перед ним заслали гетьмана Многогрішного, на місце якого настановили відданого собі І. Самойловича. Відтак, становище Ханенка стало критичним. Спалахнула така міжусобна боротьба, що Україна почала перетворюватись на "Велику руїну".

Ханенко повівся досить мудро. Він, може, навіть несподівано для всіх, хто був причетний до цієї колотнечі, склав

із себе повноваження гетьмана на користь Самойловича. Той виступив із військами супроти Дорошенка. Ось як змальовує подію М. Аркас: "Ханенко ще два роки боровся з Дорошенком, але наостанку втратив надію, що з того щось вийде; навесні 1674року прийшов у Переяслав до лівобічного гетьмана Самойловича, поклав перед ним булаву і клейноди і зрікся гетьманства. Тоді Самойлович скликав раду в Переяславі, і на ній його було проголошено гетьманом України по обидва боки Дніпра".

Безперечно, цим учинком Ханенко значно полегшив долю українського народу - врятував його від ще одного раунду братовбивства. А щодо Самойловича, то він повівся з Ханенком ґречно: наділив колишнього супротивника маєтностями по лівому боці Дніпра і порадив надалі в політику не втручатися.

Проте Ханенко не міг втриматися від спокуси, і час від часу проти Самойловича інтригував. Він бачив, що руїна триває, тож не зрікся надії з допомогою польського короля здобути булаву гетьмана та дати власний лад державі. У своїх прагненнях він іноді заходив настільки далеко, що Варшава теж починала згадувати про нього, як про вірного спільника. Це не минуло уваги Лівобережжя. 1667 року гетьманська влада заарештувала Ханенка й кинула до в'язниці. Згодом - по двох роках, хтось із можновладних (можливо, навіть з польського королівського двору) за нього заступився, і колишній гетьман вийшов на волю. Але в 1680 році помер, так і не здійснивши своєї мрії про відродження України під крилом білого польського орла.