Новітня історія країн Західної Європи та Північної Америки - Баран 3.А. - Характерні риси розвитку міжнародних відносин на початку XXI ст.

Хоч у 90-і роки намітилися позитивні зміни у розбудові світового порядку, в нове, XXI століття, людство вступило з тягарем невирішених міжнародних проблем, накопичених за десятиліття "холодної війни". Перші роки XXI ст. свідчать про інертне збереження основних тенденцій попереднього розвитку міжнародних відносин, разом із тим у них намітилися нові характерні риси.

У сучасному багатополярному світі не тільки зберігся, а й чіткіше окреслився його поділ на три частини: перша - включає постіндустріальні держави, друга - ті, що досягли стадії індустріального розвитку, третя - представлена країнами, що залишилися в доіндустріальній ері відсталості й бідності. Полюсні відмінності між постіндустріальними державами і країнами третього світу не зменшуються, а навпаки, збільшуються і в цьому приховуються небезпечні виклики майбутньому розвитку міжнародних відносин.

Суттєво почав впливати на формування нової політики світового порядку глобалізм, який зародився наприкінці XX ст. і був наслідком індустріального розвитку. Перші роки XXI ст. стали критичним рубежем для виявлення генези і взаємозв'язку політичних, економічних і соціально-культурних вимірів глобалізації як явища сучасного міжнародного життя. Єдині погляди аналітиків суспільних наук стосовно результатів процесу глобалізації відсутні. Одностайно визнаючи, що глобалізм став суттю нового, XXI ст., вони розходяться в оцінці його результатів. Одні пророкують формування нової світової імперії на уламках національних держав у результаті консолідації постіндустріальних країн під політичним керівництвом США і навіть створення тоталітаризму наднаціональних монопольних корпорацій. Інші заперечують можливість створення світової імперії або встановлення її гегемонії, а окремі з них лякають перспективою "маргіналізації" держав, які не витримають глобальної конкуренції XXI ст., у результаті чого може виникнути планетарна анархія.

На сучасному етапі структури міждержавних організацій і центри економічної та військової потуги, що склалися в минулому столітті, продовжують найбільшою мірою впливати на формування основних напрямів і тенденцій в розвитку міждержавних відносин у рамках традиційного міжнародного права. Однак вже в перші роки XXI ст. для світової спільноти виникли нові загрози "розповзання" ядерної зброї, міжнародного тероризму, глобалізації, організованої злочинності, розповсюдження етно-релігійних конфліктів та неконтрольованої еміграції. Сучасна практика міжнародних відносин чітко висунула вимоги не тільки щодо удосконалення існуючих міждержавних структур, а й до окремих норм міжнародного права.

У зв'язку із глобальними суспільними і природними викликами ще більшої актуальності набула проблема реформування найуніверсальнішої міждержавної структури - ООН, яка, за переконанням багатьох світових політиків, не зможе без радикальних змін успішно виконувати в нових умовах свої засадничі завдання. Питання ефективності ООН найтісніше пов'язані з її реформуванням. Найбільше нарікань викликає виняткове право вето при прийнятті рішень для п'яти постійних членів Ради Безпеки ООН. Саме в цій винятковості проявляється анахронізм окремих пунктів Статуту ООН, їх невідповідність докорінним змінам, що відбулися в повоєнному світовому розвитку. Від часу прийняття Статуту ООН, коли за наполяганням делегації СРСР п'ятьом постійним членам Ради Безпеки було надано право вето, минуло понад 60 років, які докорінно змінили світ. Повоєнна практика свідчить, що будь-яка держава-постійний член Ради Безпеки, користуючись правом вето, неодноразово руйнувала зусилля дипломатів багатьох країн у врегулюванні міжнародних проблем, часто зводячи нанівець напрацьовані плани політичного вирішення світових і регіональних конфліктів. В умовах ідеологічного та військового протистояння цим правом найчастіше зловживав Радянський Союз, який за період із 1945 по 1975 p. 111 раз провалював у Раді Безпеки проекти рішень. При дальшому збереженні цього пункту Статуту ООН постійні члени Ради Безпеки теоретично і практично зберігатимуть за собою право безкарно здійснювати силові дії проти інших країн.

Частина пропозицій щодо реформування ООН стосується п. 2 Статуту, у якому йдеться про абсолютний характер суверенітету і недоторканність країн. Прикриваючись саме цим пунктом, окремі тоталітарні уряди чинять беззаконня і насильство проти власних народів на території своїх держав.

Із початком XXI ст. нові тенденції намітилися у формуванні зовнішньополітичних доктрин США і Росії, реалізація яких помітно позначається на загальному розвитку міжнародних відносин. Перемога Республіканської партії на президентських виборах у листопаді 2000 р. й терористичні атаки 11 вересня 2001 р. на Нью-Йорк і Вашингтон спричинили модифікацію зовнішньої політики США. На зміну "доктрині Клінтона", серцевиною якої була політика сприяння розширенню демократії, першим пріоритетом зовнішньополітичних завдань адміністрація Дж. Буша-молодщого висунула боротьбу проти міжнародного тероризму. Фокус американської стратегії перемістився на викорінення глобальних терористичних організацій, що представляють загрозу США та їхнім союзникам. Тісно пов'язаний із ним другий пріоритет зовнішньої політики США - боротьба проти "осі зла", складовими частинами якої президент США оголосив Ірак, Іран і Північну Корею.

Нова американська військово-стратегічна концепція передбачала досягнення політичних цілей війни без застосування ядерної зброї. Однак США, незважаючи на скорочення свого ядерного потенціалу, зберігають стратегічні сили на рівні 1700 - 2200 боєзарядів, необхідних для здійснення ядерної війни. Прийнятий у 2002 р. документ "Огляд ядерної стратегії" містить тезу про розробку нового малогабаритного ядерного боєприпасу, здатного знищувати підземні бункери й інші надзахищені цілі, включаючи пункти військового і політичного управління.

"Доктрина Буша" передбачала збереження і розвиток ядерних сил, достатніх для здійснення будь-яких сценаріїв атомної війни - від масового превентивного удару по великій ядерній державі до виокремлення малого "пакету" для бомбардування "держави-ізгоя". Адже крім Росії і Китаю об'єктами американської ядерної політики стали так звані держави "осі зла", а також ті країни, що намагаються створити зброю масового знищення.

Основна мета "доктрини Буша" - зберегти і закріпити в системі міжнародних відносин XXI ст. провідне становище США, як єдиної наддержави, що спирається на могутню економічну і військову потугу. Нова американська доктрина робила ставку на односторонні дії. "США, - заявив Дж. Буш-молодший, - будуть діяти з союзниками там, де це можливо, але готові виступати самостійно там, де е необхідність". Президентська позиція ґрунтувалася на тому, що у союзників нема альтернативи і вони змушені підтримувати США, оскільки нездатні ефективно діяти самостійно: їхні воєнні можливості не йдуть у жодне порівняння з потужними комплексами американської армії. Критикуючи демократа Білла Клінтона за послаблення військової могутності країни, адміністрація Дж. Буша-молодщого з самого початку взяла курс на збільшення оборонних витрат до 4 % ВВП. Якщо взяти до уваги, що інші розвинені країни витрачають на військові потреби значно менші кошти (Японія - 1 % ВВП, ФРН - 1,5 %, Франція і Велика Британія - по 2,8 %), то гігантські масштаби американської економіки дозволять збільшити відрив США від інших країн у створенні озброєнь нового покоління.

Ідея Дж. Буша-молодщого, висловлена у 2002 р. про те, що диктаторські режими становлять загрозу національній безпеці США, була підкріплена остаточно у формулі захисту "повсюдної демократизації". У "Стратегії 2006 р." підкреслювалося, що США "будуть домагатися і підтримувати ріст демократичних рухів, демократичних інститутів у кожній країні і культурі з кінцевою метою покінчити з тиранією в нашому світі".

Реалізація окремих положень нової американської зовнішньополітичної доктрини розпочалася одразу після здійснення терористичних актів 11 вересня 2001 р., коли стало відомо, що вони організовані бойовиками "Аль-Каїди", керівник якої - Осама бен Ладен знаходиться під захистом талібів у Афганістані. США у листопаді цього ж року розпочали воєнну антитерористичну операцію, внаслідок якої режим талібів було повалено і утворено новий світський уряд прозахідної орієнтації Хаміда Карзая. Згідно з рішенням Ради Безпеки ООН, тут були розміщені Міжнародні допоміжні сили безпеки.

Наступним кроком у здійсненні "доктрини Буша" з викорінення тероризму й утвердження "повсюдної демократизації була організація воєнної операції проти Іраку. Звинувачуючи Ірак у володінні ядерною та іншими видами зброї масового знищення, адміністрація Дж.Буша-молодшого розпочала психологічну підготовку до війни ще у 2002 р. Рада Безпеки ООН, до якої звернулися США з проханням підтримати проведення "каральних заходів" проти Іраку, відмовилася надати таке право. Проти проголосувало 11 представників різних держав. Однак, 20 березня 2003 р. об'єднані сили антиіракської коаліції, основу яких становили американські та британські військові з'єднання, розпочали воєнні дії. До складу коаліції увійшли збройні сили 38 країн, у тому числі з колишнього "табору соціалізму". Війна з Іраком виявила значні розходження між США та їхніми союзниками з НАТО. Уряди Франції та ФРН виступили з критикою дій американської адміністрації, а Туреччина відмовилася надати свою територію для базування армії антиіракської коаліції.

Іракська війна стала водорозділом у відносинах з Росією. Між двома країнами намітилися нові суперечності у зв'язку з підозрами Кремля, що США таким чином намагаються встановити повний контроль не тільки над нафтовими ресурсами Іраку, а й в рамках "нафтової стратегії", націленої на великий простір від Чорного моря і Перської затоки до кордонів Китаю, залучити у нього країни Середньої Азії.

Завдавши ударів по командних пунктах, аеродромах, залізничних вузлах, союзні з'єднання на початку квітня 2003 р. вступили до Багдада, після чого організований опір припинився. 1 травня 2003 р. президент Дж. Буш-молодший, перебуваючи на борту американського авіаносця "Авраам Лінкольн", оголосив про переможне завершення війни. Зброю масового знищення не було виявлено. Територію Іраку поділили на три окупаційні зони: американську, британську та польську. До останньої прибув і військовий контингент із України.

В Іраку за "афганським зразком" було створено тимчасову адміністрацію, до якої залучили політичних противників режиму С. Гусейна. Було оголошено про розшук його і близьких родичів, та найвищих чиновників колишнього режиму для проведення над ними суду за здійснені злочини. Проте, на відміну від Афганістану, в Іраку розпочалася партизанська війна із здійсненням масових терористичних актів - як проти окупаційних військ, так і проти місцевих мешканців, що беруть участь у відбудові державного управління. У цих терористичних актах за п'ять років загинуло значно більше солдатів і мирних мешканців, ніж під час війни. Ситуація ускладнюється ще й тим, що в країні відбувається обмін терористичними ударами між мусульманами-шиїтами, що зазнавали переслідувань, і мусульманами-сунітами, до яких належав С. Гусейн. Лише на півночі Іраку, де компактно проживають курди, зберігається відносний спокій. Частина країн-союзників уже вивела війська з території Іраку, що змусило американців збільшити свій воєнний контингент до 144 тис. осіб. Приборкання партизанського руху і нормалізація суспільного життя залишається невирішеною проблемою, хоча з часу офіційного проголошення про завершення війни пройшло п'ять років. Вибори до вищого законодавчого органу Іраку, що відбулися у січні 2005 р., лише висвітлили проблему релігійно-етнічного розколу країни і не наблизили країну до стабільності.

Після війни з Іраком об'єктом особливої уваги дипломатичних зусиль США став Іран, перетворившись у своєрідний подразник у американо-російських відносинах. Незважаючи на те, що позиції Росії та США щодо недопустимості створення ядерної зброї Іраном збігаються, у питаннях контролю над створенням повного ядерного циклу і його забезпечення позиції різко розходяться. Росія надає допомогу Ірану у виконанні технологічної програми зі збагачення урану. Однак після того, як Тегеран заборонив представникам МАГАТЕ та інспекторам ООН здійснювати контроль за цією програмою, у Вашингтоні та інших країнах виникла підозра у прагненні Ірану здійснити перехід до виробництва власної ядерної зброї.

Одночасно зі зміною зовнішньополітичних пріоритетів США окреслилися нові тенденції у зовнішній політиці Росії, які почали чіткіше проявлятися з обранням у 2000 р. Владіміра Путіна президентом. Ще під час другої виборчої кампанії Б. Єльцина у 1996 р. частина російського політикуму висунула гасла про необхідність відродження престижу Росії на міжнародній арені. На виборах 2000 р. критика зовнішньополітичного курсу Б. Єльцина, який характеризували як суцільні "односторонні поступки" країнам Заходу, стала важливою складовою частиною передвиборних програм усіх кандидатів у президенти.

Із обранням В. Путіна президентом Росії чіткіше визначилися нові тенденції у переформуванні зовнішньополітичного курсу. Вони зводилися до ревізії політики партнерства зі США та країнами Заходу. Концепція зовнішньої політики Росії, затверджена новообраним президентом 28 червня 2000 р., націлювала на тверде послідовне обстоювання національних інтересів і забезпечення Росії авторитетних впливових позицій у світі, уникаючи при цьому "скочування до конфронтації". Поняття "національні інтереси Росії" розширювалося до глобальних масштабів. Прояви "твердості" демонструвалися затягуванням переговорів про ядерне роззброєння, відмовою Державної Думи ратифікувати угоди, скріплені підписом Б. Єльцина, і навіть невиконанням прийнятих угод.

Домовленість президентів Б. Єльцина і Б. Клінтона 1997 р. про підписання договору СНО-3 була реалізована після тривалих переговорів лише у 2002 р. На відміну від попередніх договорів (СНО-1 і СНО-2), в яких чітко визначалися процедури знищення і конкретні форми контролю за виконанням підписаних умов, СНО-3 характеризується певною невизначеністю. Згідно з цим договором, США і Росія зобов'язалися скоротити і обмежити свої стратегічні ядерні заряди до кінця 2012 р. сумарною кількістю 1700 - 2200 одиниць для кожної країни. США та Росія можуть вийти з договору, "повідомивши письмово іншу країну за три місяці". Договір не визначає ні процедури знищення боєзарядів, ні обов'язкового підтвердження процесу виконання зобов'язань. Внаслідок взаємної безконтрольності виконання договору залежить від волі сторін.

У 2002 р. Росія відмовилася від виконання угод, які передбачали виведення до 2003 р. військових з'єднань із території Грузії та Придністров'я. Цього ж року В. Путін заявив, що Росія виходить із Договору про звичайні збройні сили Європи, посилаючись на те, що окремі країни не ратифікували його.

У партнерських американо-російських відносинах, які є однією із найважливіших основ стратегічної стабільності у світі, з'явилися ознаки погіршення діалогу після того, як на Празькому саміті Північноатлантичного союзу в листопаді 2002 р. сім держав (Болгарія, Естонія, Литва, Латвія, Румунія, Словаччина, Словенія) отримали запрошення розпочати переговори про вступ до НАТО.

Посилену критику з боку московських політиків викликали плани здійснити розширення НАТО за рахунок країн, що належали до "соціалістичного табору" та колишніх республік СРСР. Незважаючи на спроби Росії дипломатичними заходами перешкодити розширенню НАТО, у березні 2004 р. сім запрошених країн стали членами Північноатлантичного договору. У наступні роки продовжувалася деградація американо-російських відносин. З 2004 р. у Вашингтоні посилилася критика внутрішньополітичного курсу В. Путіна. Від легкої словесної риторики на його адресу за порушення прав російських громадян у США перейшли до гострого засудження актів політичних розправ над опозиціонерами. Американо-російський діалог "зіпсувала" пропозиція Дж. Буша-молодщого розмістити у Чехії і Польщі комплекси протиповітряної оборони для попередження можливого удару з боку Ірану. В Кремлі таку пропозицію розцінили як черговий наступ країн НАТО на Схід.

Наступним етапом у погіршенні американо-російських відносин, як і з ЄС, було визнання США та західноєвропейськими країнами проголошеної в лютому 2008 р. республіки Косово, всупереч позиції Москви. У Кремлі сприйняли такий варіант вирішення багаторічної проблеми, як удар по позиціях Росії на міжнародній арені, зокрема на Балканах. Коли ж Росія на початку серпня 2008 р. вторглася на територію Грузії з метою анексії частини її території, США та інші країни Заходу розцінили такі дії як відкриту агресію, грубе порушення Росією норм міжнародного права й усіх підписаних нею договорів. Анексію частини території Грузії і проголошення їх "незалежними республіками" несприйняла більшість країн світу. Внаслідок цього, започатковане у 90-х рр. XX ст. російсько-американське партнерство змінилося різкою конфронтацією між двома країнами. Агресія проти Грузії і створення "незалежних держав" за рахунок її території на довгі роки стане проблемою не тільки в американо-російських, а й у відносинах з іншими країнами світу. Перша агресивна війна на пострадянському просторі, здійснена Росією проти Грузії, не сприяла утвердженню її світового авторитету, а, навпаки, спричинилася до падіння іміджу великої держави. У Вашингтоні відкрито заявили про необхідність перейти у відносинах з Росією до "політики стримування", використовуючи з цією метою і "фактор безпеки".

На початку XXI ст. ще більш важливим чинником міжнародної стабільності став Європейський Союз, який розширився до 27 країн із майже 500-мільйонним населенням. У травні 2004 р до п'ятнадцятьох членів ЄС приєдналося ще десять нових країн, серед яких три колишні республіки СРСР (Естонія, Латвія, Литва), п'ять, що належали до "соціалістичного табору" (Польща, Словаччина, Словенія, Угорщина, Чехія), а також Кіпр і Мальта. З 1 січня 2007 р. членами ЄС стали ще дві колишні держави "соціалістичного табору" - Болгарія і Румунія. Однак процес вирівнювання у правовому відношенні населення країн ЄС набув затяжного характеру Провал на референдумах у Франції і Голландії у 2006 р. опрацьованої Конституції ЄС засвідчив про значні суперечності у підходах до вирішення конституційних прав і обов'язків європейців.

Після тривалих перемовин і політичних дискусій було вироблено новий документ, відомий як Лісабонська угода (офіційна назва: "Проект договору, що поліпшує Договір про Євросоюз і Договір про становлення Європейського Співтовариства"), котра набула чинності з 1 грудня 2009 р. Останньою країною, яка поставила свій підпис під документом, стала Чехія. Лісабонська угода посилила роль Європейського союзу у міжнародній політиці, скоротила кількість єврокомісарів, надала більші повноваження Європарламенту і запровадила посаду Президента (термін президентства - 2,5 роки). Першим президентом ЄС став бельгієць Герман фон Ромпей.

Європейський Союз проводить узгоджену зовнішню політику, основні принципи якої виробляються країнами-членами шляхом погодження і консенсусу. У зв'язку з тим, що майже усі країни ЄС є членами НАТО, вона збігається, в основному, з принципами зовнішньополітичної діяльності Північноатлантичного Союзу. Однак, із розпадом "соціалістичного табору" і зникненням загрози від нього, а також внаслідок розширення ЄС досягати консенсусу в окремих зовнішньополітичних питаннях стало важче. Проявами суперечностей в ЄС намагаються скористатися КНР, Японія, Росія. Якщо перші дві країни зосереджують свою увагу, в основному, на здобутті економічних вигод, то Росія додатково вплітає і політичні преференції. При цьому Москва намагається посилити суперечності між окремими країнами ЄС, використовуючи їхню залежність від російських енергоресурсів - нафти і газу. У Москві прийшли до висновку про необхідність диверсифікації поняття "Захід" і вдалися до виокремлення дипломатичних заходів щодо країн, найбільш залежних від російських енергоносіїв - Німеччини, Франції та Італії. Саме через блокування цими країнами окремих проектів рішень як в ЄС, так і п НАТО, Росія дозволила собі порушити схвалені принципи взаємної безпеки на європейському просторі. Вони яскраво проявилися у розв'язанні агресії проти Грузії. На відміну від своїх союзників по НАТО - США, Великої Британії, Канади, Польщі та країн Балтії, які різко засудили російську агресію і вимагали вдатися до рішучих дипломатичних акцій щодо Росії, включаючи й економічні санкції, Німеччина , Італія і Франція лише докоряли Москві за "здійснення неадекватних дій" стосовно Грузії.

Показовою новою тенденцією XXI ст. є стрімке економічне і військове піднесення Китаю, який перетворився у ще один полюс сили. Впродовж останніх десяти років економіка КНР знаходиться на піднесенні. Активізувалися економічні зв'язки КНР не тільки з азійськими країнами, але й зі США та ЄС. "Тихе проникнення" китайських виробів у Росію, США, країни Європи викликає занепокоєння керівників цих країн. Втягнений США у глобальну боротьбу з тероризмом відкрило "вікно можливостей" для Китаю, зменшивши американський тиск на нього. У щорічній доповіді міністерства оборони американському Конгресу про етап військового потенціалу КНР підтверджується, що її реальні видатки на оборону значно перевищують офіційні показники. За розмірами військових видатків КНР ще у 2001 р. зайняла третє місце після США та Росії. Керівник Пентагону Д. Рамсфельду 2005 р. звернув увагу на те, що в умовах, коли відсутня загроза безпеці Китаю, він швидкими темпами нарощує свою збройну могутність, чим порушує баланс сил у Тихоокеанському регіоні.

Економічне піднесення, великі масштаби країни і кількість населення, місце постійного члена Ради Безпеки ООН і наявність ядерної зброї перетворили Китай у важливий самостійний фактор сили в міжнародному житті.

У міжнародних відносинах початку XXI ст., які є продовженням основних тенденцій попередніх повоєнних десятиліть, хоча й намітилися нові характерні ознаки, однак вони не призвели до радикальних змін. Силовий фактор, на жаль, і надалі переважає правовий у вирішенні міждержавних проблем. У новому столітті людство позбулося частини загроз часів холодної війни, що виникали з військового, ідеологічного та економічного протистояння двох систем. Світове співтовариство, хоч і з певними труднощами, наблизилося ще на один крок до задекларованих норм міжнародного співжиття.