Новітня історія країн Західної Європи та Північної Америки - Баран 3.А. - Відродження неоконсервативної ідеології

Відродження неоконсервативної ідеології

Період кінця 60-х - початку 70-х відзначався високими показниками економічного зростання. На фоні цього з'явилася довіра до реформ і демократизації. Водночас, уже з кінця 60-х років спостерігалися перші прояви загострення соціальних та політичних суперечностей: події 1968 р. у Франції, "спекотна осінь" 1969 р. в Італії, страйкова боротьба у США та Великій Британії на початку 70-х років. Ситуація загострилася внаслідок енергетичної кризи 1973 р., що призвела до різкого погіршення умов виробництва та галопуючої інфляції. Економічна та соціальна нестабільність супроводжувалася політичним зміщенням праворуч.

Хоча консерватизм традиційно ототожнювався із захистом суспільного статус-кво, його характерною рисою кінця XX ст. став той факт, що неоконсерватори виступили ініціаторами змін. Перегрупування економічних та політичних інтересів привело до втрати і лібералізмом, і консерватизмом своєї окремішності та виразності, характерних у XIX - на початку XX ст. Суперечки про ринкову чи планову економіку змінилися пошуком форм взаємозв'язку відповідної системи регуляції між ними. Такі проблеми, як приватний капітал чи державна власність перетворилися на пошук рівнів поділу між ними; "маси" чи "еліта" в нових умовах передбачала контроль еліти та активізацію мас; "елітарна" чи "народна освіта" розглядалася вже як єдина система освіти для всіх із обов'язковою підтримкою обдарованих особистостей.

У другій половині 70-х - у 80-ті роки перед консерваторами постало завдання ідеологічного переозброєння своєї стратегії у відповідь на зміни, що відбувалися в суспільстві. Вони чітко вловили настрої широких мас населення, які вимагали вжити рішучих заходів проти застійних явищ в економіці, безробіття, зростаючої інфляції, негативних явищ у соціальному житті. Консерватори проявили гнучкість та прагматизм, здатність пристосовуватися до нових умов. Під тиском економічної кризи, зростання безробіття та суспільного занепокоєння почалося відродження неоконсервативної ідеології. Неоконсерватори виступили з гаслами захисту принципів вільноринкових відносин, індивідуалізму, вільної конкуренції, заохочували приватизацію, критикували значне державне втручання в економіку тощо. Концентруючи увагу на морально-етичних проблемах, неоконсерватори робили особливий акцент на зникненні впевненості людей у собі, занепаді таких традиційних цінностей як закон і порядок, дисципліна, стриманість, патріотизм, консенсус. Вони пропонували переорієнтувати соціальну політику на ті верстви населення, які дійсно не можуть забезпечити себе засобами для існування.

У науковій літературі вказують на існування кількох течій та напрямів у розвитку консерватизму, наголошуючи на різних назвах неоконсерватизму: власне "неоконсерватизм", традиціоналістський консерватизм, "нові праві", радикальний консерватизм, неолібералізм та ін.

Наступ консерваторів розвивався нерівномірно та залежав від місцевих умов. У таких країнах, як Іспанія, Португалія, Греція, де продовжували панувати авторитарні режими, цей процес не спостерігався взагалі. Не досить сильними виявилися позиції неоконсерваторів у тих країнах, де в цей час (у другій половині 70-х років) при владі знаходилися партії консервативного напрямку (голлісти у Франції, християнські демократи в Італії). Позаяк вони були правлячими партіями, отже брали на себе всю відповідальність за стан справ у країні. З іншого боку, перебуваючи при владі, вони не змогли так швидко переорієнтувати свою політичну діяльність та запропонувати суспільству нові оригінальні рішення. Проте, починаючи з середини 70-х років, майже повсюдно на Заході починає набирати силу "неоконсервативна хвиля". Політичні битви відбуваються не тільки між консервативними та соціал-демократичними партіями, а й всередині самого консервативного табору. У Великій Британії на зміну старому консервативному істеблішменту приходить група діячів нової формації на чолі з Маргарет Тетчер. її перемога та наступне перетворення "тетчеризму" в домінуючу політичну течію в партії торі розпочали свого роду ланцюгову реакцію в низці інших партій країн Заходу. В республіканській партії США неоконсервативне оновлення було пов'язане з висуненням у 1979 - 1980 рр. Рональда Рейгана кандидатом у президенти та наступною його перемогою на виборах. У ґоллістській партії Франції неоконсервативна ідеологія запанувала після того, як її лідером став у 1976 р. Жак Ширак. Більш складним виявився розвиток блоку християнсько-демократичних партій ХДС/ХСС у ФРН. На виборах 1980 р. кандидатура лідера ХСС Франца-Йозефа Штрауса зазнала поразки, в цей час провідною фігурою християнських демократів став більш поміркований Гельмут Коль, який започаткував еру німецького неоконсерватизму (1982 - 1998). Зі ще більшими труднощами зіткнулася партія християнських демократів Італії при спробі здійснити поворот управо. Після вбивства в 1978 р. Альдо Моро на якийсь час у ній переважила права течія і була взята лінія, багато в чому подібна на ту, що проводили неоконсерватори Великої Британії та США. Але такий жорсткий курс призвів не до консолідації, а до посилення суперечностей в партії, і вже через деякий час довелося відмовитися від обраного шляху на користь більш компромісної політичної лінії. Як і в ХДС/ХСС серйозною перешкодою для неоконсервативного переродження ХДП стала вкрай неоднорідна в соціальному та ідейно-політичному плані масова база партії, збереження впливу серед її членів та керівництва християнської соціальної доктрини, що в багатьох аспектах суперечила підходу неоконсерваторів.

Зайнявши провідні позиції у більшості партій правого крила, неоконсерватори з кінця 70-х років розпочали боротьбу за владу. Триразова перемога консервативної партії на чолі з М. Тетчер у Великій Британії (1979,1983,1987); перемога на президентських виборах у США республіканця Р. Рейґана (1980), який успішно проводив політику неоконсервативних контрреформ, займаючи посаду губернатора Каліфорнії; результати парламентських та місцевих виборів у ФРН (перемога консервативної коаліції Г. Коля 1983); заміна лібералів при владі в Канаді консерваторами (1984 р., Браян Малруні) показали, що ідеї та принципи, запропоновані консервативними силами, виявилися співзвучними настроям широких верств населення. Хоча прорив неоконсерватор! в до влади не завжди вдавався: на виборах 1981 р. у Франції перемогу отримали соціалісти та комуністи, в Іспанії соціалісти прийшли до влади в 1982 р. На думку деяких американських політологів, відродження консерватизму в трьох англосаксонських країнах -США, Великій Британії та Канаді - можна швидше пояснити винесенням населенням вотуму недовіри політичним партіям і державним діячам, які традиційно асоціювалися з державою благоустрою, ніж наслідком широкомасштабного наступу консервативних та ліберальних ідеалів. Показово, наприклад, що за даними опитування 38% усіх, хто віддав свій голос за Р. Рейґана, заявили, що зробили це, позаяк вважали, що "настав час змін", і тільки 11%, бо він "справжній консерватор".

Посилення позицій консервативних та правих сил проявилося в активізації у більшості розвинутих країн Заходу прагнення до їх консолідації та координації на міжнародному рівні, до вироблення спільних для них соціально-філософських та ідейно-політичних принципів. Про це свідчить створення, наприклад, у 1983 р. Міжнародного демократичного союзу, що об'єднав консервативні партії Західної Європи, республіканську партію США, ліберально-демократичну партію Японії, австралійських консерваторів.

Поряд із поширенням неоконсервативних ідей у суспільно-політичній думці Заходу продовжували існування традиційні цінності консерватизму, виразниками яких були англійські торі, ґоллісти у Франції, соціал-консерватори в ФРН. Для більшості представників цієї традиціоналістської течії в консерватизмі характерне висунення на перше місце політичного та соціокультурного начал на шкоду економічному. Відмова від традиційних цінностей та ідеалів, а саме - сильної влади та держави з ухилом на сім'ю, громаду, Церкву, розглядалася ними як головна причина всіх негативних явищ у сучасному суспільстві.

Зміст виборчої програми консерваторів диктував відповідний характер урядових коаліцій. У Великій Британії, наприклад, для всіх урядів був спільний статус однопартійних кабінетів більшості. В Іспанії уряди, що формувалися консервативним Союзом Демократичного Центру (об'єднання угруповань ліберальної, християнсько-демократичної та соціал-демократичної орієнтації) в 1977 - 1982 рр., мали статус коаліцій меншості. В Португалії виникли три однопартійні кабінети, а в Греції - два. В Ірландії консервативна партія "Солдат Ірландії" сформувала 11 однопартійних урядів (із них 7 мали характер більшості). У Франції голлістські угруповання формували уряди більшості з більшістю мандатів у парламенті. У Данії, Норвегії та Швеції виникали правоцентристські коаліції за участю ліберальних, центристських та християнсько-демократичних партій. Лише раз у цих державах був сформований виключно однопартійний консервативний уряд меншості в Норвегії в 1981 - 1983 рр. Сьогодні очевидна криза християнської демократії в Італії, де викриття корупції зруйнували опору консерватизму - Християнсько-демократичну партію. У 1996 р. до влади в Іспанії повернулася консервативна Народна партія на чолі з Хосе Марією Аснаром, що зарекомендувала себе прихильником новацій.