Новітня історія країн Західної Європи та Північної Америки - Баран 3.А. - "Велика коаліція"

Криза кабінету Л. Ергарда спонукала провідні політичні партії до пошуку оптимальної, за умов, що склалися, урядової комбінації. Врешті після внутрішньопартійних дискусій, які особливо гостро проходили у парламентській фракції СДПН, 27 листопада 1966 р. представники ХДС/ХСС і соціал-демократичної партії домовилися про створення спільної коаліції. 1 грудня новим канцлером ФРН був обраний представник ХДС Курт Ґеорґ Кізінґер. До кабінету увійшли: голова СДПН (від 1964) Віллі Брандт, як віце-канцлер і міністр закордонних справ, вісім інших міністрів від соціал-демократичної партії, сім від ХДС і три від ХСС, серед них Ф. Й. Штраус, що обійняв посаду міністра фінансів. ВДП із її 49 депутатами супроти 446 депутатів урядових партій залишалася роль малодійової мі ні-опозиції. Довіру до нового уряду обтяжували деякі моменти в біографії Федерального канцлера, зокрема те, що він протягом певного часу в роки Третього Райху належав до національно-капіталістичної партії. Після війни К Ґ. Кізінґер зробив кар'єру як депутат Бундестагу та член Ради Європи і міністр-президент землі Баден-Вюртемберг.

Урядова декларація, виголошена К. 1. Кізінґером перед Бундестагом 13 грудня 1966 р., починалася не з питань зовнішньої політики, на яких він добре розумівся, а з фінансових та господарських справ. Говорячи про затяжну кризу, канцлер заявив про наміри вдатися до рішучих ефективних заходів подолання кризових явищ. Поміж них йшлося, насамперед, про збалансування бюджету на 1967 р.

Вже в перші місяці урядування кабінет К. Ґ. Кізінґера врегулював взаємини між федерацією і землями в справі розподілу прибуткового податку та податку з корпорацій, домігся зниження дисконтної ставки Федерального банку. Внаслідок цих та інших заходів уряду був ліквідований дефіцит федерального бюджету, прийнятого у січні 1967 р. 8 червня того ж року був ухвалений закон про підтримку економічної стабілізації та зростання. Закон розширив економічні права й обов'язки держави, забезпечуючи їй, насамперед, можливості впливу на зростання інвестицій. Крім того у річищі фінансової реформи були ухвалені два нові правові акти, які значною мірою збільшували доходи федерації: закон про запровадження податку на додану вартість (січень 1968) та закон про розподіл надходжень від податків між федерацією і федеральними землями (травень 1969).

Співпраця між міністром економіки Карлом Шіллером (СДПН) та міністром фінансів Ф. Й. Штраусом (ХСС), між урядом, профспілками й об'єднаннями працедавців сприяла втіленню реформ у життя. Це своєю чергою уможливило подолання економічної кризи, що охопила країну в 1966 - 1967 рр. Валовий суспільний продукт, який у 1967 р. вперше в історії Федеративної республіки досягнув від'ємного показника - 0,1%, зріс у 1968 р. на 7,3%, а в 1969 р. на 8,2%. Разом із тим досягнено значної надбавки у платіжному балансі, що у 1968 р. сягнула рівця 18,5 млрд марок. Кількість безробітних, яка на початку 1967 р. становила ще близько 600 тис, на весну 1969 р. зменшилася до 243 тис.

На зовнішньополітичному курсі "великої коаліції" позначилися зміни, які відбулися у західнонімецькій громадській думці в питаннях кордонів і ставлення до народів Центрально-Східної Європи. Поступово зменшувався вплив переселенців, які зазнавали асиміляції та відходили у небуття. Значна частина західнонімецького суспільства виявляла дедалі більше невдоволення вимогами переселенців, вважаючи їх перешкодою на шляху до здобуття Федеративною республікою рівноправності на міжнародній арені. В урядовій заяві К.Ґ. Кізінґера від 13 грудня 1966 р. викладалися нові підходи у східній політиці. 31 січня 1967 р. ФРН установила дипломатичні відносини з Румунією. Наступним, хоча й обмеженим, успіхом Федеративної Республіки було укладення 3 серпня 1967 р. договору з Чехословаччиною у справі заснування взаємних торговельних представництв. 31 січня 1968 р. ФРН відновила дипломатичні стосунки з Югославією. Ця нова східна політика була сприйнята крайньо негативно Радянським Союзом, НДР і Польщею, які розглядали її як спробу розколу єдності "соціалістичного табору". Напруга у взаєминах між трьома названими державами та ФРН сягнула кульмінації у 1968 р., коли внутрішні зміни у Чехословаччині ці держави "соціалістичного табору" розцінили як успіх нової східної політики ФРН, що нібито полягає у намірах відриву цієї країни від східного блоку. З метою збудження громадської думки відповідно до цієї версії поширювалися фантастичні чутки про можливість вторгнення до Чехословаччини американських та західнонімецьких військ. 21 серпня 1968 р. війська держав-учасниць Варшавського договору вторглися у Чехословаччину.

В атмосфері нервозності у взаєминах між ФРН та соціалістичними державами активізувалися ультраправі угруповання. Неонацистська Націонал-демократична партія Німеччини досягла певних успіхів на виборах до ландтагів в окремих землях, здобувши від 6 до 9% голосів. Ці, доволі відносні, успіхи неогітлерівської організації були наслідком порозуміння двох головних партій -СДПН і ХДС/ХСС, тож, окрім маловірогідних лібералів (ВДП) у ФРН забракло опозиційної партії. Цю прогалину на короткий час заповнила НДП.

На відміну від уряду Л. Ергарда, уряд великої коаліції у західній політиці прагнув до утримання рівноваги між атлантичним і європейським напрямом. Основою західної орієнтації мала бути тісна співпраця і з Сполученими Штатами, і з Францією. У грудні 1966 р. США надіслали Федеративній республіці, з метою узгодження, виклад американського проекту договору про нерозповсюдження ядерної зброї, який мав бути внесений на розгляд ООН. Цей факт великою мірою переконував німецький уряд у необхідності пристосування політики зміцнення безпеки ФРН до американської політики міжнародної безпеки. Першим виявом зміни була співучасть ФРН у прийнятті рішення Ради міністрів НАТО від 14 грудня 1967 р. стосовно політики безпеки Пакту, яка базувалася на доктрині еластичного реагування щодо країн Варшавського договору. Суть нової політики НАТО від 1967 р. полягала в поєднанні оборонної політики з політикою відпруження. Якщо метою першої було утримання військової рівноваги між державами НАТО і державами Варшавського договору, то завданням другої була співпраця у сфері контролю над озброєннями та в політичній, економічній і культурній сферах.

На час урядування "великої коаліції" припадають події, які наклали значний відбиток на подальшу долю Федеративної республіки. У 1967 - 1968 рр. у країні піднявся масовий рух протесту, який охопив різні групи західнонімецького суспільства, насамперед інтелектуальні кола, інтелігенцію, студентську молодь. Учасники руху піддавали нищівній критиці суспільні порядки і ціннісні орієнтири старших поколінь - прагматизм аденауерівської ери, демократичні інституції як "бастіони фашизму", культурний застій як наслідок економічних успіхів, десятиліття поборювання лівих і радикальних ідей, культивування споживацьких ідеалів. "Нові ліві", як назвали це суспільно-політичне явище у міжнародному масштабі, на противагу ортодоксальним комуністичним партіям відкидали домінуючу соціалістичну догматику, прагнучи замінити її критикою наявних політичних та державних інституцій.

Основною силою позапарламентської опозиції було студентство. Започаткували хвилю протестів ще у 1965 р. студенти Вільного університету у Західному Берліні. Ці виступи переросли у широкий опозиційний рух, спрямований проти системи шкільництва Федеративної республіки, яка переживала труднощі через фінансові проблеми та характеризувалася малою, порівняно з іншими країнами, кількістю абітурієнтів, студентів і викладачів. Критика була спрямована також проти явно застарілих організаційних структур. Під впливом Соціалістичного німецького союзу студентів рух протестів зазнав радикалізації.

У червні 1967 р. протести студентів охопили більшість університетських міст Федеративної республіки, дедалі часті перетворюючись у масові демонстрації та вуличні сутички з поліцією. У ході виступів висувалися вимоги не лише проведення шкільної реформи, але й висловлювалися сумніви щодо правомірності існування уряду та його інституцій. Учасники протестували також проти війни у В'єтнамі та проти всіляких форм диктаторських режимів. Студентський бунт сягнув апогею у маніфестаціях та вуличних сутичках із поліцією у квітні 1968 p. у Західному Берліні, Гамбурзі, Мюнхені та у Франкфурті-на-Майні.

30 травня 1968 р. Бундестаг більшістю голосів ХДС/ХСС і частини СДПН ухвалив закон про надзвичайний стан. Рішення парламенту викликало нові масові виступи позапарламентської опозиції. їх підтримали профспілкові організації. У червні та липні у демонстраціях брало участь близько 53% усіх студентів. Відтак рух протесту пішов на спад. Але наслідки діяльності позапарламентської опозиції були значущими. Вона мала великий вплив на все німецьке суспільство, зокрема на спосіб мислення цілого покоління німців. Протестний рух причинився до того, що чергові урядові кабінети були змушені ініціювати проведення ґрунтовних змін та реформ.

Уже невдовзі позапарламентська опозиція розпалася на численні політичні секти, які розвинулися в 1970-х pp., частково в рух за мир, частково у підпільні терористичні групи.

У загальному суспільно-політична ситуація у ФРН змінилася: внутрішні настрої еволюціонували вліво, що й засвідчили парламентські вибори 28 вересня 1969 р. На них СДПН, що виступала як партія змін і реформ (на противагу ХДС), уперше у своїй історії перейшла 40% рубіж, здобувши підтримку 42,7% виборців і 224 мандати. ХДС/ХСС отримали 46,1% голосів. Соціал-демократи утворили урядову коаліцію з ВДП, яка набрала лише 5,8% голосів. Уряд очолив голова СДПН Віллі Брандт, якого під час виборів канцлера у Бундестазі 21 жовтня 1969 р. підтримав 251 депутат із 495. Віце-канцлером і міністром закордонних справ став голова (від 1968) ВДП Вальтер Шеель. Уперше після відходу з посади Райхсканцлера Германа Мюллера у 1930 р. соціал-демократ знову став німецьким канцлером. До того ж політичні, соціальні та духовні обставини, за яких В. Брандт перебрав пост голови уряду, спричинили до того, що ця передача влади стала не лише звичайною рутинною подією, а й знаменувала початок далекосяжного оновлення в політиці, економіці та суспільстві. Це підтвердив В. Брандт, коли у своїй урядовій заяві 28 жовтня 1969 р. запевняв: "Ми знаходимося не наприкінці нашої демократії, а лише п починаємо. Він обіцяв, що політика його уряду йтиме "під знаком оновлення". В соціальних та політичних реформах В. Брандт вбачав ефективний спосіб забезпечення динаміки суспільного розвитку.

Поміж найважливіших справ, які стояли на порядку денному, було реформування шкільництва. З ініціативою проведення змін під тиском студентського руху виступав ще уряд "великої коаліції". Тепер кабінет В. Брандта разом із урядами земель розпочав комплекс перетворень, що охопили цілу освітню галузь. Полягали вони, зокрема у збільшенні числа дошкільних закладів, у продовженні терміну обов'язкового навчання до 10 років, вдосконаленні стипендіального забезпечення учнів та студентів (1971), а також у зміні структури й розбудові вищого шкільництва (1973). Однією з найважливіших реформ у суспільній політиці було зниження межі чинного виборного права з 21 до 18 років (1970). Уряд В. Брандта здійснив суттєві зміни у ділянці соціальної політики. Були прийняті закони, що стосувалися збільшення допомоги на дітей, дотацій малозабезпеченим групам для придбання житла (1970), поширення практики обов'язкового страхування на дітей та студентів (1972). Одним із найважливіших здобутків уряду у соціальній сфері був закон про пенсійну реформу, який запроваджував гнучку вікову межу для переходу на пенсію (1972).

Новаторський політичний курс уряду В. Брандта виявлявся в активізації втручання держави в сферу економіки. Під впливом соціал-демократів почали застосовуватися методи планування та регулювання економічних процесів. Але особлива увага уряду була спрямована на подолання стагнації, яка спіткала економіку на початку 70-х років. Розбіжності в поглядах на тему протидії кризовим явищам та інфляції, що їх супроводжувала, спричинили ряд змін на міністерських посадах. У травні 1971 р. полишив пост міністра фінансів соціал-демократ Алекс Мюллер, місце якого зайняв Карл Шіллер, залишаючись водночас міністром економіки. Однак суперечка навколо методів ліквідації високого бюджетного дефіциту привела до того, що в липні 1972 р. і Карл Шіллер пішов у відставку; обидві міністерські посади обійняв інший представник СДПН - Гельмут Шмідт.

Найбільшим досягненням В. Брандта була нова східна політика очолюваного ним уряду. Думка про необхідність зміни характеру політики стосовно країн Центрально-Східної Європи зродилась у нього ще до зайняття посади Федерального канцлера. Багатий матеріал для роздумів на цю тему давало йому перебування на передньому краї протистояння двох блоків - на посаді обербургомістра Західного Берліна (1957 - 1966). Власне на цьому досвіді В. Брандт дійшов висновку, що нова східна німецька політика повинна бути виведена на прагматичний шлях мирного співіснування двох німецьких держав. Тож після формування соціал-ліберальної коаліції уряд вдався до зовнішньополітичних акцій, що мали на меті нормалізацію напружених взаємин із НДР і цілим блоком соціалістичних країн.

12 серпня 1970 р. В. Брандт і радянський голова уряду Олексій Косигін підписали у Москві договір, у якому ФРН і СРСР відмовилися від застосування сили у міжнародних відносинах, визнавали територіальну цілісність усіх європейських держав та непорушність повоєнних кордонів, зрікалися ревізіоністських домагань стосовно інших держав.

7 грудня 1970 р. у Варшаві був підписаний договір про принципи нормалізації взаємин між ФРН та Польщею. Укладений договір стверджував, зокрема, що існуючий кордон, лінія якого була встановлена ухвалою Потсдамської конференції, становить західний кордон Польщі; обидві держави підтверджували непорушність їхніх існуючих кордонів, зобов'язувалися вдатися до заходів задля нормалізації взаємовідносин.

Успіх переговорів із НДР уряд ФРН пов'язував із урегулюванням чотирма великими державами питання Західного Берліна. З вересня 1971 р. посли Великої Британії, Франції та США у ФРН та радянський посол у НДР підписали угоду у справі Західного Берліна. Сторони узгодили в ній заборону застосування сили на території Берліна і зобов'язувалися вирішувати всі спірні питання мирним шляхом. Вони погодилися також на взаємне пошанування своїх індивідуальних та спільних прав і відповідальності за Берлін. Угода підтверджувала, що Західний Берлін не є частиною ФРН, і встановлювала тристоронній механізм взаємовідносин між компетентними органами НДР, західного Берліна і ФРН у питаннях регулювання транзитних переміщень громадян, транспортного, телефонного і телеграфного зв'язку тощо. Але на Західний Берлін були поширені міжнародні угоди та домовленості, укладені ФРН. Федеративна республіка отримала право на представництво інтересів мешканців Західного Берліна у міжнародних організаціях у питаннях, що не стосуються безпеки і статусу міста. У решті випадків повноваження стосовно представництва Західного Берліна на міжнародному рівні зберегли США, Велика Британія і Франція.

Врегулювання правового статусу Західного Берліна відкривало шлях до успішного завершення переговорів між урядами обох німецьких держав, які розпочалися у листопаді 1970 р. Представники урядів ФРН і НДР підписали 21 грудня 1971 р. у Східному Берліні договір про основи взаємовідносин між обома державами. Згідно з його умовами, НДР і ФРН зобов'язувалися розвивати нормальні добросусідські взаємини на основі рівноправності, підтверджували непорушність існуючого кордону між ними, заявляючи, що і в майбутньому жодна з цих держав не може представляти іншу на міжнародному рівні, ані діяти від її імені; що суверенітет кожної з цих держав обмежується власною державною територією. ФРН і НДР домовилися обмінятися постійними представництвами. Укладення договору перекреслювало дотеперішні претензії ФРН представляти цілу Німеччину.

Політика В. Брандта викликала в країні жвавий інтерес. Курс уряду на порозуміння з державами східного блоку підтримали широкі кола німецької громадськості. Однак обговорення східних договорів у Бундестазі супроводжувалося гострими критичними виступами на адресу В. Брандта з боку опозиції. Християнсько-демократична фракція у день вирішального голосування 27 квітня 1972 р. навіть внесла пропозицію про "конструктивний вотум недовіри" В. Брандтові, запропонувавши кандидатом на посаду канцлера свого лідера Райнера Барцеля. Але спроба усунення канцлера зазнала невдачі: пропозиція християнських демократів не отримала необхідної кількості голосів. Після переговорів уряду з лідерами опозиції і досягнення компромісу Бундестаг 17 травня 1972 р. ратифікував договори з СРСР і Польщею. Парламентські вибори 19 листопада 1972 р., що після дискусій

навколо східних договорів стали своєрідним плебісцитом стосовно східної політики соціал-ліберальної коаліції, наочно показали позитивну оцінку курсу уряду. Свідченням схвалення більшістю населення цієї політики була переконлива перемога правлячої коаліції. СДПН за рекордної участі виборців (91,1%) отримала 45,8% голосів, ВДП - 84%, ХДС/ХСС - лише 44,9%. У результаті канцлерська більшість коаліції у Бундестазі зросла до 271 голосу проти 230 голосів опозиції.

Варто при цьому зазначити, що зовнішньополітичному курсові уряду В. Брандта сприяла загальна міжнародна ситуація. На хід і успішне завершення переговорів 1971 - 1972 рр. позитивно вплинула та обставина, що вони випадково збіглися в часі з фазою політичного відпруження у світі. США і СРСР вели в цей час активний пошук шляхів порозуміння між обома державами та послаблення міжнародної напруженості. Тож так звані східні договори йшли, власне, в річищі цих світових політичних процесів і врешті стали їх складовою. На тлі радикального повороту в політиці США, здійснюваного адміністрацією Річарда Ніксона, та прихильного ставлення більшості німецького населення до "нової східної політики" зміцнювалися позиції урядової коаліції під час обговорення у парламенті найконтраверсійнішого із договорів - між ФРН і НДР. 11 травня 1973 р. Бундестаг ратифікував цей трактат.

Наслідком підписання ФРН низки договорів з країнами Центрально-Східної Європи стало прийняття обох німецьких держав у вересні 1973 р. до ООН.

Останні радикальні кроки уряду В. Брандта на шляху нормалізації відносин із соціалістичними країнами припали на кінець 1973 р. 12 грудня В. Брандт підписав у Празі договір про нормалізацію стосунків із Чехословаччиною. У ньому зазначалося, зокрема, що обидві держави вважають Мюнхенську угоду 1938 р. не правосильною від самого початку. 21 грудня ФРН встановила дипломатичні відносини з Болгарією та Угорщиною.

Тим часом популярність В. Брандта вже невдовзі після виборів 1972 р. почала падати. До цього спричинилися кризові явища в економіці, які на початку 1974 р. досягли кульмінації. Рівень інфляції, який у 1969 р. становив 2%, зріс під кінець ери В. Брандта до 6,9%, економічне зростання знизилося з 7,5% до 0,5%, а число безробітних зросло із близько 200 тис. до майже 500 тис. Господарські труднощі спричинилися до незгод між партнерами урядової коаліції, а також всередині СДПН. Дедалі впливовіше ліве крило партії, рушійною силою якого виступала молодіжна організація СДПН, домагалося радикальних економічних та суспільних реформ із метою ґрунтовних змін у сфері економічних відносин та в системі політичної влади. Все голосніше лунали голоси тих, що сумнівалися у здібностях В. Брандта як державного керівника. Його критики з табору власної партії, поміж яких була більшість її впливових ветеранів, закидали йому схильність до авторитаризму і відірваність від повсякденних політичних справ.

б травня 1974 р. В. Брандт заявив про відхід із посади канцлера. Приводом для цього стало викриття одного з найближчих його співробітників - Ґюнтера Ґійома як агента спецслужб НДР. Наступником В. Брандта став міністр фінансів Гельмут Шмідт. Водночас відбулися зміни на посаді міністра закордонних справ, оскільки В. Шеель був обраний 15 травня президентом ФРН; його наступником став міністр внутрішніх справ Ганс-Дітріх Геншер (ВДП).

Першорядним завданням нового уряду стало подолання кризи, яка сягнула найвищої точки вже після зміни канцлера. Федеративна республіка пережила у 1975 р. найнижче падіння кон'юнктури, якого не знала від часу її заснування. Загальне суспільне виробництво скоротилося реально на 1,6%, число безробітних перевищило 1 мільйон. Антикризові заходи уряду Г. Шмідта були спрямовані на структурну модернізацію промисловості, раціоналізацію трудових відносин, зміцнення фінансової системи. У вересні 1974 р., коли кризові процеси почали наростати, Федеральний уряд опрацював надзвичайну кон'юнктурну програму "регіональної та локальної підтримки зайнятості". У грудні прийнято нову програму, що передбачала прямі інвестиційні надбавки та субсидії для безробітних. До антикризових дій долучився Федеральний банк, удаючись до зниження дисконтних ставок у заходах, спрямованих на кон'юнктурне пожвавлення. Ці зусилля вже наприкінці 1975 р. привели до легкого зростання, яке у 1976 р. становило вже 5,6%. Особлива увага уряду в наступні роки була спрямована на ліквідацію масового безробіття, чисельність якого скорочувалася дуже повільно. В загальному економіка ФРН постраждала в роки кризи значно менше, ніж інших провідних західних держав.

Успішна антикризова політика Г. Шмідта та її позитивний вплив на міжнародний фінансовий ринок і економічну систему принесли йому репутацію вдалого кризового менеджера. Його авторитет у суспільстві досяг у 1978 і 1979 рр. вершини.

На парламентських виборах 1976 і 1980 рр. соціал-ліберальна коаліція зберегла свою перевагу. 19 листопада 1976 р. соціал-демократи одержали 42,6% голосів і 214 мандатів, а в 1980 р. -42, 9% і 218 мандатів. Зміцнили свої позиції вільні демократи, отримавши відповідно 7,9% голосів (39 мандатів) і 10,3% (52 мандати). Популярність Г. Шмідта сприяла успішному виступу його партії на земельних виборах, що проходили у 1978 - 1980 рр. Тим часом у правлячій коаліції окреслилися тенденції, що в перспективі загрожували її дезінтеграцією. У ВДП зросли впливи неоліберального крила, очолюваного міністром економіки Отто Ламбсдорфом, яке критично ставилося до співпраці з СДПН, закликаючи натомість до відновлення альянсу із ХДС/ХСС. Після партійного з'їзду ВДП 1981 р., на якому ця політична лінія утвердилася, вільні демократи взяли курс на вихід із коаліції.

Християнські демократи домоглися на виборах 1976 р. певного приросту кількості своїх прихильників, отримавши 48,6% голосів: ХДС здобув 38% голосів і 190 мандатів, а ХСС - 10,6% і 53 мандати. Однак цього виявилося замало для творення уряду. Такий вислід виборів викликав невдоволення у проводі ХСС. Голова партії Ф. Й. Штраус виступив із гострою заявою, погрожуючи розривом союзу ХСС із ХДС, якщо він не буде висунений кандидатом на посаду канцлера на наступних виборах. ХДС у 1979 р. із великою нехіттю погодився на те, щоби Ф. Й. Штраус кандидував на канцлера. 5 жовтня 1980 р. блок ХДС/ХСС здобув на виборах заледве 44,8% голосів: ХДС - 34,2% голосів і 174 мандати, а ХСС ~ 10,6% і 52 мандати. Ця чергова невдача християнських демократів у змаганні за владу означала, разом із тим, крах особистих амбіцій Ф. Й. Штрауса.

Не менш важкою і гостро-актуальною ділянкою, на якій Г. Шмідт мусів задемонструвати своє державне мистецтво, була боротьба проти екстремізму та тероризму, що від студентського руху і позапарламентської опозиції набрали небаченого доти значення. На ґрунті студентського бунту 1966 - 1968 рр. на рубежі десятиліть виникли осередки лівацького тероризму, найзначнішим поміж яких була так звана Фракція Червоної армії (ФЧА), очолювана Андреасом Баадером і Ульрікою Майнґоф. Перша хвиля терористичних акцій ФЧА припала на час парламентських дебатів над ратифікацією договорів із СРСР і Польщею у травні 1972 р. Було вчинено низку бомбових замахів, внаслідок яких загинули люди, були поранені. 1 червня поліції вдалося заарештувати А. Баадера, а 16 червня - У. Майнґоф. Однак терористичні замахи і вбивства тривали надалі.

Новий вибух лівацького тероризму стався восени 1977 р. Цьому передувала низка трагічних випадків. За три роки до того члени групи "Баадер-Майнгоф", що перебували в ув'язненні, організували голодний страйк, під час якого один із членів групи помер. У відповідь терористи вбили голову окружного суду в Західному Берліні Ґюнтера Дренкмана. 27 лютого 1975 р. вони викрали голову західноберлінської організації ХДС Петера Лоренца, якого звільнили лише після того, як було випущено з в'язниці п'ятьох членів групи. 24 квітня 1975 р. терористи захопили посольство ФРН у Стокгольмі, домагаючись звільнення інших 26 спільників. Того разу уряд ФРН відмовив, після чого терористи вбили двох дипломатів, були знешкоджені шведською поліцією і відіслані до ФРН.

9 травня 1976 р. У. Майнґоф повісилась у тюремній камері в Штутгарті. 1 червня терористи вчинили кривавий бомбовий замах на осідок американського командування у Франкфурті. 7 квітня 1977 р. вони вбили генерального прокурора ФРН Зіґфріда Бубака.

29 квітня 1977 р. на довічне ув'язнення були покарані А. Баадер та двоє інших членів групи. У відповідь терористи 30 липня вбили директора "Дрезднер Банку" Юрґена Понто. 5 вересня 1977 р. вони викрали та згодом убили голову Спілки працедавців та Спілки німецької промисловості Ганса Мартіна Шльойера. 13 жовтня палестинські терористи, перебуваючи в змові з німецькими, викрали пасажирський літак із 87 пасажирами. Врешті літак був приземлений у столиці Сомалі Моґадіщо. Там, за згодою сомалійських властей, німецька оперативна група атакувала викрадачів, більшість із них була вбита, а всі пасажири визволені.

За кілька годин після того, як заручники були звільнені, четверо терористів, що перебували у в'язниці коло Штуттгарта, в тому числі А. Баадер, покінчили життя самогубством. Успішна операція проти терористів у Моґадіщо підкріпила репутацію Г. Шмідта як кризового менеджера.

У процесі трансформації Федеративної республіки, спричиненої головним чином молодіжним бунтом 1968 р., відбулися не лише зміни політичної влади 1969 р., а й утворення нових соціальних рухів, поява яких не останньою чергою пов'язана з переходом до постіндустріального суспільства. Ініціаторами цих громадських новоутворень виступали молодіжні середовища середніх соціальних верств із високим освітньо-кваліфікаційним рівнем. Йдеться про гімназистів і студентів, працівників гуманітарної сфери (вчителі, соціальні працівники й медики) та людей вільних професій (архітектори, правники, комерсанти), а також службовців і чиновників. Але часто важливу роль у них фали члени молодіжних організацій СДПН і ВДП, насамперед Молоді соціалісти.

У другій половині 70-х років означенням рухів громадянської ініціативи часто ставало поняття "екологічний рух". На цій основі починає формуватися політична течія під назвою "Зелені". Політичні партії "Зелених" з'явилися, попервах, у низці земель: Нижній Саксонії (1977), Баварії, Бремені, Гамбурзі, Баден-Вюртемберзі, Гессені (1978 - 1979). Формування "Зелених" на федеральному рівні розпочалося із постання в березні 1979 р. так званого "Особливого політичного об'єднання Зелені". Перша участь "Зелених" у кампанії виборів до Європейського парламенту принесла їм 3,2% голосів. 13 січня 1980 р. на з'їзді в Карлсруе "Зелені" уконституювалися як федеральна партія. Однак перша спроба увійти до Бундестагу 4 жовтня 1980 р. закінчилася невдало: партія отримала лише 1,5% голосів. Зате на наступних парламентських виборах 6 березня 1983 р. за "Зелених" проголосувало 5,6% виборців, що дало їм 28 депутатських місць. Особливий наголос "Зелені" робили на необхідності вирішення екологічних проблем. У політичній платформі "Зелених", із якою вони йшли на вибори, містилися вимоги демократизації державного апарату і розширення прав місцевого самоврядування. Партія обстоює принцип відмови від насильства. "Зелені" виступали і проти застосування сили у міжнародних відносинах, за ліквідацію військових блоків, брали активну участь у кампаніях ядерних озброєнь.

У політиці уряду Г. Шмідта, сповненій антикризовими зусиллями та боротьбою з тероризмом, залишалося мало місця для великих зовнішньополітичних проектів, подібних до тих, якими були політика західної інтеграції К. Аденауера та східна політика В. Брандта. Тож значна увага коаліції була зосереджена на копіткій діяльності для наповнення змістом і розбудови наявних структур міжнародної співпраці. Уряд активно співпрацював в інституціоналізації Ради Європи. Г. Шмідт був серед найдієвіших учасників міжнародних економічних форумів провідних індустріальних держав Заходу, що регулярно проводилися від 1975 р.; ФРН активно включилася в підготовку перших виборів до Європейського парламенту 1978 р. Г. Шмідт виступив у ролі одного з головних творців європейської фінансової системи, ознакою якої стало запровадження грошової одиниці розрахунків ЕКЮ.

Утім політичне становище у світі на той час ґрунтовно змінилося. Поряд із драматичним погіршенням економічних умов почала наростати напруга у взаєминах між Сходом і Заходом. На зміну кліматові розрядки, до якої значною мірою спричинився уряд В. Брандта своєю східною політикою, почала формуватися атмосфера недовіри. Причина загострення міжнародного становища полягала в політиці Радянського Союзу. Москва, попри переговори з Заходом, не лише продовжувала свої озброєння, а й вела активний експансіоністський курс із метою поширення радянських впливів у різних регіонах світу. Г. Шмідт у промові в Міжнародному інституті стратегічних досліджень 28 жовтня 1977 р. вказував на "існуючий у Європі диспаритет", висловлюючи стурбованість у зв'язку з початком встановлення радянських ракет середнього радіусу дії "СС-20" та акцентуючи на загрозі, яку створює СРСР для країн Європи своєю перевагою в озброєнні.

Уряд ФРН виступав за продовження переговорів у питаннях скорочення озброєнь із перспективою досягнення рівноваги збройних потенціалів на найнижчому рівні. Про це йшлося, зокрема, в ході перемовин із керівником радянської компартії та держави Леонідом Брежнєвим під час його візиту до ФРН у травні 1978 р. Звернення Г. Шмідта до наддержав у справі нав'язання переговорів про ракети і його готовність виступити в ролі посередника на переговорах не дістали підтримки адміністрації американського президента Джиммі Картера, що привело до охолодження німецько-американських взаємин і навіть до особистої неприязні між президентом і Федеральним канцлером. Врешті у відповідь на радянські озброєння, з великим запізненням, 12 грудня 1979 р. міністри закордонних справ і міністри оборони НАТО прийняли рішення про розміщення в Європі американських ракет середнього радіусу дії "Першінг" та крилатих ракет. Більшість цих ракетних комплексів передбачалося встановити на території ФРН.

Тим часом у міжнародній ситуації настало загострення, спричинене вторгненням радянських військ наприкінці грудня 1979 р. в Афганістан. Г. Шмідт разом із французьким президентом Вал ері Жискар д'Естеном намагалися протидіяти наростанню нового конфлікту між Сходом і Заходом, щоби запобігти його ескалації У другу холодну війну. Однак їхні зусилля виявилися марними з огляду на різке погіршення американо-радянських відносин, що настало з приходом у Білий дім у 1981 р. президента Рональда Рейгана. Рішення про розміщення на території ФРН американських ракет внесло певну напругу у внутрішньополітичний клімат у країні. Значного розмаху набирав антивоєнний рух, спрямований проти реалізації рішення НАТО.

Вибори 1980 р. стали останнім успіхом соціал-ліберальної коаліції. Надалі позиції уряду почали занепадати. До цього спричинилася нова економічна криза, яка супроводжувалася падінням кон'юнктури; масовим безробіттям, яке сягнуло 2,5 млн осіб; зростанням інфляції; численними банкрутствами фірм. У цих умовах молодший партнер по коаліції - ВДП - почала вимагати припинення збільшення видатків у соціальній сфері, наполягаючи натомість на здійсненні нових інвестицій в економіку. Партія Г. Шмідта у противагу цьому виступала за запровадження нових соціальних заходів, а крім того - за підвищення податкових зборів із господарства та розширення прав профспілок. Економічні труднощі й політика в питанні озброєнь болісно позначилися на становищі уряду. Політичний курс канцлера викликав невдоволення в лавах власної партії. Опозицію очолив голова СДПН В. Брандт. Спроби Г. Шмідта досягти внутрішньопартійного порозуміння на ґрунті спільної позиції стосовно НАТО і підтримки планів розміщення американських ракет у Європі не знайшли підтримки партійного проводу. Він все більше втрачав ґрунт під ногами.

17 вересня 1982 р. вийшли з коаліції вільні демократи й уряд, таким чином, втратив підтримку більщості парламенту. Г. Шмідтові випала доля, яка спіткала наприкінці канцлерства К. Аденауера, Л. Ергарда та В. Брандта. Керівництво ХДС у порозумінні з фракцією ВДП внесло пропозицію про "конструктивний вотум недовіри" для Г. Шмідта і внаслідок голосування в Бундестазі 1 жовтня 1982 р. канцлером був обраний голова Християнсько-демократичного союзу Гельмут Коль.

Уряд Г. Коля. 4 жовтня 1982 р. був сформований коаліційний уряд, очолюваний Г. Колем. Представники ВДП повернулися на свої, залишені два тижні тому, міністерські посади. Віце-канцлером і міністром закордонних справ знову став Ганс-Дітріх Геншер. Вибори до Бундестагу, що відбулися 6 березня 1983 р., принесли переконливу перемогу ХДС-ХСС (48,8% голосів) і невдачу СДПН (38,2% голосів); ВДП одержала 6,9% голосів. Від вільних демократів відійшла частина виборців, які готові були підтримати союз партії з СДПН, але не з християнськими демократами. Іншою причиною послаблення позицій ВДП була конкуренція за голоси виборців із партією "Зелених", яка 6 березня 1983 р. уперше увійшла до Бундестагу, отримавши 5,6% голосів.

Г. Колю у момент, коли він став канцлером, виповнилося 52 роки. Він не був харизматичною особистістю, але добре опанував тактичне мистецтво і відзначався великою наполегливістю та схильністю до інтриг, що стало основою для політичного злету до вершин влади. Як католик і консерватор за вихованням і переконаннями, що прийшов у ХДС ще в студентські роки, Г. Коль із симпатією ставився до К. Аденауера і був гарячим прибічником його політики. Тож очоливши уряд, він уявляв себе при цьому спадкоємцем К. Аденауера, основну лінію якого мав намір продовжувати і розвивати. У своїй урядовій заяві 13 жовтня 1982 р. канцлер констатував наявність "духовно-моральної кризи", яку слід подолати і заповів "новий історичний початок".

Приступаючи до урядування, новий кабінет вважав своїм найважливішим і найневідкладнішим завданням поборення економічної кризи. Його вирішення передбачалося здійснювати зі застосуванням неоліберальних методів. Збільшення інвестицій і зростання виробництва мало бути досягнене шляхом податкового регулювання, мінімалізуючи при цьому роль держави на економічному ринку. Господарська політика уряду мала, однак, двоїстий характер. Пом'якшення податкових зобов'язань для підприємців йшли поруч із скороченням соціальних видатків: зменшенням заробітків чиновників, допомоги безробітним, виплат жінкам при народжені дитини. Разом із тим були збільшені внески у лікарняні та пенсійні фонди, збільшено податок на додану вартість.

Результатом цієї неоліберальної політики було зростання виробництва, перші ознаки якого спостерігалися вже у 1983 р. Якщо у 1982 р. виробництво знизилося більше ніж на 1%, то у 1984 р. його зростання становило вже 2,7%. Особливо високими темпами розвивалися машинобудування, автомобільна, хімічна, електротехнічна галузі. Це у свою чергу створило сприятливі умови для прийняття в травні 1985 р. закону в справі зменшення податків; були також частково збільшені розміри допомоги для безробітних. Проте рівень зростання внутрішнього валового продукту ФРН був найнижчим, порівняно з іншими розвиненими країнами Західної Європи та США. Цей економічний розвиток супроводжувався зни