Новітня історія країн Західної Європи та Північної Америки - Баран 3.А. - Правління Е. Гонеккера

З травня 1971 р. В. Ульбріхт був звільнений за "власним проханням" із посади Першого секретаря ЦК СЄПН, ставши почесним головою партії. Його місце зайняв Еріх Гонеккер. Новий керівник партії свого часу очолював Вільну німецьку молодь, а від 1958 р. був членом Політбюро і секретарем ЦК СЄПН. Очолюване Е. Гонеккером керівництво відмовилося від окремої лінії в оцінці соціалістичної формації та від претензій на особливий статус НДР у рамках "соціалістичної співдружності". Політбюро ЦК СЄПН у постанові від 15 квітня 1971 р. заявило про свою відмову від особливого курсу і про готовність дотримуватися політичної лінії XXIV з'їзду КПРС. Партія підтверджувала свою відданість загальноприйнятим положенням марксизму-ленінізму. Тепер соціалізм знову трактували як першу фазу комуністичної суспільної формації.

Стиль керівництва Е. Гонеккера відзначався на початку більщою еластичністю та поступовим зростанням ролі державного апарату в керівництві країною. Е. Гонеккер змістив акценти в господарській політиці, роблячи дещо більший, ніж раніше, наголос на задоволення потреб населення і розбудову системи соціального забезпечення. Основна увага в соціальній політиці була спрямована на житлове будівництво, полегшення становища працюючих жінок із дітьми та робітників, що працюють позмінно, на підвищення пенсій, гарантування стабільних цін на товари першої необхідності. Завдяки такій політиці та більшій відкритості економіки НДР на Захід, що сприяло напливу кредитів у країну, вдалося ще раз значно пожвавити у Східній Німеччині господарство, яке у 1971 - 1976 рр. останній раз переживало фазу швидкого зростання.

Режим Е. Гонеккера вдало використав процес розрядки в німецькому питанні, спричинений "новою східною політикою" уряду В. Брандта. Підписання договору між ФРН і НДР у 1972 р. і наступне прийняття у вересні 1973 р. німецьких держав до Організації Об'єднаних Націй було розцінено у Східному Берліні як досягнення однієї з найважливіших цілей - міжнародного визнання НДР. Зростала активність східнонімецького керівництва на міжнародній та внутрішньо-німецькій арені. У 1987 р. Е. Гонеккер побував із візитом у Бонні, де його приймали з почестями як голову суверенної держави. До країни надходили західнонімецькі кредити, зростав обсяг торгівлі з ЄЕС. Разом із тим ставало дедалі очевиднішим, що швидко зростає відстань у рівні економічного та цивілізаційного розвитку між НДР та ФРН.

Е. Гонеккер, який у 1976 р. став також головою Державної ради, намагався зміцнити свою владу. Цьому служила розбудова органів державної безпеки як опори режиму. Водночас, щоб послабити впливи Заходу на внутрішню ситуацію в країні, керівництво СЄПН акцентувало на ідеологічних відмінностях двох німецьких держав. Е. Гонеккер висунув тезу про необхідність прискорення процесу творення німецької соціалістичної нації. У жовтні 1974 р. була прийнята нова Конституція НДР. У ній містилося твердження, що НДР є "соціалістичною державою робітників і селян", натомість вилучено звороти про "єдиний" народ, а також про прагнення до "єдності Німеччини".

Попри те економічна стагнація 80-х років, влада закостенілої бюрократії і почуття замкнутості в НДР викликали серед населення невдоволення. Це робило комуністичний режим вразливим до зміни зовнішніх обставин.

Сильного удару комуністичній системі завдала реформаторська політика 1985 - 1991 рр. радянського лідера Михайла Горбачова, яка різко активізувала протестний потенціал у НДР, надаючи йому вибухового характеру. Початок перемін настав у зв'язку з комунальними виборами у травні 1989 р., які, як усі попередні, були сфальшовані, щоби принести вже звичний результат: 98,85% голосів "за". На цей раз опозиційні групи захисників миру та довкілля, що сформувалися у минулі роки, запротестували, апелюючи до громадськості. Резолюції протесту, навіть невеликі демонстрації та сотні доповідних про злочинні дії у зв'язку з фальсифікацією виборів демонстрували зростання рішучості правозахисників. Невдовзі з'явився новий привід для публічних протестів: у червні 1989 р. власті НДР, одні з небагатьох у світі, відверто підтримали криваву розправу пекінського уряду над китайським демократичним рухом. Такі дії керівництва СЄПН викликали загальне обурення громадян. Всюди у країні формувалися політичні групи, що виступали за демократичні перетворення. У липні розпочато відродження Соціал-демократичної партії, у вересні з'явилися громадські організації "Новий форум" та "Демократія сьогодні", у жовтні - "Демократичний прорив". У серпні розпочалися масові втечі молодих мешканців НДР на Захід через Угорщину, яка відкрила свій кордон із Австрією. Влітку та восени 1989 р. цим шляхом скористалися 24,5 тис. осіб. Втікачі переховувалися також у посольствах ФРН у Празі та Варшаві й у постійному представництві ФРН у Східному Берліні.

Криза досягла апогею, коли 6-7 жовтня 1989 р. відбулося гучне відзначення 40-ліття НДР, під час якого Е. Гонеккер зігнорував напружену ситуацію в країні. М. Горбачов, який прибув до Східного Берліна 6 жовтня, не висловив однозначної підтримки Е. Гонеккера, а закликав СЄПН у співпраці з усіма національними силами "знайти відповідь на питання, що хвилюють їх громадян". Наступного дня, замість святкових демонстрацій, вулиці багатьох міст залила хвиля народних протестів. 18 жовтня Е. Гонеккер відійшов із посади Генерального секретаря ЦК СЄПН, яку зайняв голова Вільної німецької молоді Егон Кренц. 24 жовтня Е. Кренц став головою Державної ради. Однак народні виступи не припинялися. 4 листопада у Берліні відбулася демонстрація за участю близько 1 мільйона людей, які домагалися вільних виборів, свободи преси і цілковитої свободи переміщень. Державна партія все більше опинялася в ізоляції від суспільства. 7 листопада пішов у відставку голова уряду Віллі Штоф, а наступного дня - все Політбюро ЦК СЄПН. 9 листопада оголошено про відкриття кордону між НДР і ФРН, і натовпи людей взялися за руйнування муру, що ділив Берлін від серпня 1961 р. Новим головою уряду НДР 13 листопада став секретар окружного комітету СЄПН у Дрездені Ганс Модров, який мав репутацію прибічника реформ. Протягом кількох днів грудня СЄПН втратила свою владну позицію. Після того як Народна палата 1 грудня 1989 р. скасувала положення конституції про керівну роль СЄПН, весь ЦК і новообране Політбюро разом із Е. Кренцом 3 грудня пішли у відставку. За три дні після цього Е. Кренц відійшов також із посади голови Державної ради.

8 грудня розпочав свою роботу надзвичайний з'їзд СЄПН. Партію перейменовано на Партію демократичного соціалізму (ПДС), а її генеральним секретарем був обраний Ґеорґ Ґізі. Партія відмовлялася від претензій на владу та від минулої практики СЄПН.

Тим часом 28 листопада канцлер Г. Коль представив у Бундестазі план об'єднання Німеччини. "Десятипунктовий план", як його відразу назвали, передбачав ряд заходів на шляху до поступового зближення обох держав: від "негайної конкретної допомоги" для НДР через створення запропонованої Г. Модровим "договірної співдружності" до запровадження "конфедеративних структур двох держав у Німеччині з метою створення федерації, федеративного державного порядку у Німеччині". Всі політичні партії в Бундестазі, за винятком "Зелених", сприйняли пропозиції канцлера прихильно.

Із основними положеннями плану Г. Коля погоджувався американський президент Джордж Буш, вважаючи, що майбутня Німеччина залишатиметься у складі західного союзу. Натомість радянський лідер М. Горбачов попервах поставився негативно до проекту Г. Коля. Під час телефонної розмови з головою СЄПН-ПДС Ґ. Ґізі він наголосив, що будь-які спроби Заходу обмежити суверенність НДР будуть відкинуті Радянським Союзом.

Однак майбутня доля НДР вирішувалася вже не зовнішніми чинниками, а насамперед у самій Східній Німеччині 11 грудня майже 300 тис. людей вийшли на вулиці Ляйпціга, багато з них тримали чорно-червоно-золоті прапори, скандуючи: "Німеччина! Німеччина!". Після повалення берлінського муру мільйони громадян відвідали Західний Берлін та Федеративну республіку. З огляду на отримані при цьому враження люди швидко втрачали інтерес до "іншої", реформованої НДР. Із гасла "Ми - народ" поставав могутній клич "Ми - один народ". Після чотирьох десятиліть на політичний порядок денний раптом ставало питання возз'єднання.