Новітня історія країн Західної Європи та Північної Америки - Баран 3.А. - Діяльність правоцентристських урядів (1948 - 1963). "Економічне диво"

На 18 квітня 1948 р. були призначені перші вибори до республіканського парламенту. Виборна кампанія відзначалася гостротою. Соціалісти та комуністи, з метою здобуття більшої кількості голосів, ніж християнські демократи, об'єдналися в блок Народний демократичний фронт. їх виборним символом стало зображення голови Ґарібальді, найважливішим аргументом - економічні труднощі та надто великі впливи в країні Ватикану та Вашингтона. Блок мав підтримку Комінформбюро. Християнські демократи проводили кампанію під гаслом вибору між парламентською демократією та комунізмом, між США та СРСР. Саме в цей час розгорталася "холодна війна". При цьому опоненти Народного демократичного фронту наголошували на участі Радянського Союзу в державному перевороті в лютому 1948 р. у Чехословаччині, поверненні італійських в'язнів зі Сходу, яке все ще тривало. На вулицях та площах Італії були розклеєні мільйони плакатів: на одних - російські козаки на конях із шаблями на фоні Колізею; на інших - заплакані діти, яких комуністи виривають із рук матерів; вимучені обличчя італійських полонених за кількома рядами колючого дроту, над яким лише одне слово - Росія. Християнські демократи спиралися на фінансову підтримку конфедерації італійських промисловців. Сильним пропагандистським козирем слугувала економічна допомога, яку США обіцяли за умови забезпечення в країні спокою та порядку. Урядові кола США, Великої Британії, Франції висловили свою готовність, у випадку перемоги ХДП на виборах, добиватися передачі Італії Трієсту. Виведення з Італії останнього контингенту американських військ не було здійснене в обумовлений мирним договором термін (15 грудня 1947) і відкладене на невизначений час, а на початку 1948 р. в італійські порти почали прибувати військові кораблі США. Американці італійського походження масово писали листи родинам (близько

10 млн листів), агітуючи їх віддати свої голоси за християнських демократів. У виборну кампанію активно включилася Церква; звучали навіть погрози відмови в таїнствах тим, хто буде голосувати за Народний фронт. Перемога християнських демократів розглядалася як єдиний бар'єр перед поширенням комунізму в країні.

Перемогу на виборах отримали християнські демократи -48,5% (це був їхній найкращий результат, який більше не повторився), Народний демократичний фронт здобув 31% голосів. Був сформований правоцентристський уряд на чолі з А. Де Ґаспері (правоцентристи домінували в політичному житті країни до 1962 р.), до складу якого увійшли ліберали та республіканці (разом вони мали приблизно 6,3% голосів), згодом - соціал-демократи Дж. Сараґата (на парламентських виборах отримали 7,1% голосів).

11 травня 1948 р. новим президентом Італії був обраний професор Туринського університету, ліберал за політичними переконаннями Луїджі Ейнауді (1948 - 1955). В своїй урочистій промові Л. Ейнауді визнав, що під час референдуму голосував за монархію, але буде вірно служити республіці, оскільки таким є волевиявлення італійського народу.

У липні 1948 р. країна опинилася на порозі кризової ситуації. Сичилійський націоналіст здійснив замах на лідера ІКП Пальміро Тольятті, внаслідок чого він був серйозно поранений. У відповідь на вулиці Генуї, Мілана, Турина вийшли озброєні робітники і розпочався загальний страйк. Компартія не тільки на закликала до революції, але й намагалася заспокоїти обурені маси. Коли здоров'ю комуністичного лідера вже нічого не загрожувало, стабілізувалася і ситуація в країні. Але ці події вплинули на профспілки, провідні позиції в яких займали комуністи. Позбавлені впливу на профспілковий рух, християнські демократи вирішили створити власну організацію. І вже в жовтні 1948 р. була сформована Італійська конфедерація профспілок трудящих (Confederazione Italiana dei Sindicad Lavoralori), матеріальну підтримку якій надавали Ватикан та США Оскільки отримання такої допомоги не збігалося з ідейними переконаннями республіканців та частини соціалістів, то в 1950 р. вони утворили Італійський союз праці (Unione Italiana delLavoro). Отже, внаслідок розколу профспілкового руху, були утворені три окремі профспілкові організації: Загальна італійська конфедерація праці (під впливом комуністів та соціалістів), Італійська конфедерація профспілок трудящих (під впливом ХДП) та Італійський союз праці (під впливом соціал-демократів та республіканців).

На початку 50-х років А. Де Ґаспері був настільки впевнений у перевазі чотири партійної коаліції на виборах до парламенту, що вирішив провести зміну виборчого закону. Пропонувалося запровадження принципу, що партія чи блок, який здобуде понад 50% голосів (до прикладу, плюс один голос), отримає 65% місць у палаті депутатів. Таким чином політик намагався забезпечити ХДП більшість у парламенті. В історію цей закон увійшов під назвою "оманливе право" (Legge truffa). Оскільки християнські депутати складали більшість в обох палатах парламенту, виглядало, що закон буде прийнято. Але Загальна італійська конфедерація праці звернулася з закликом до населення і в країні почалися масові страйки та демонстрації. Засідання палати депутатів супроводжувалися постійними бійками, внаслідок яких один службовець навіть помер. Аналогічною була ситуація і в другій палаті парламенту -сенаті. Проте ХДП домоглася ухвали нового виборного закону.

У цій ситуації президент країни Л. Ейнауді розпустив обидві палати парламенту та призначив нові вибори на червень 1953 р. Результати виборів не виправдали надій ХДП: вона втратила понад

2 млн голосів виборців. Коаліція отримала лише 49,85% голосів. Значно покращили свої позиції комуністи. Місця в парламенті були розподілені за старою схемою. Зрештою було відхилене і країна повернулася до принципу пропорційності виборів. Сформувати новий уряд президент знову доручив А. Де Ґаспері. Проте під час голосування щодо вотуму довіри урядові, політик не отримав підтримки в парламенті. Уряд очолив прихильник консервативного крила ХДП Джузеппе Пелла.

Із середини 50-х років XX ст. почалися чергові зміни в політичних настроях соціалістичної партії. Факторами, що викликали ці процеси, стали зміни в керівництві Комуністичною партією Радянського Союзу (смерть Й. Сталіна 1953 р. та обрання Генеральним секретарем М. Хрущова), розвінчання культу особи Й. Сталіна на XX з'їзді КПРС (1956), події в Польщі та придушення народної революції в Угорщині (1956). Керівництво ІСП у жовтні 1956 р. розірвало угоду про співпрацю з комуністами, що існувала з 1934 р., замінивши її угодою про взаємні консультації, та взяло курс на зближення із соціал-демократами, водночас, наголошуючи на можливості співпраці з християнськими демократами. Лідерів ХДП, зокрема Дж. Гронкі, приваблювала перспектива зближення

3 ІСП, позаяк це могло розширити опору уряду в масах, зміцнити довіру до урядових кіл та послабити позиції комуністів.

Після смерті в 1954 р. політичного секретаря ХДП А. Де Ґаспері всередині партії також точилася боротьба за владу й подальшу програму дій. Найенергійнішим політиком виявився Амінторе Фанфані, обраний в червні 1954 р. її генеральним секретарем. Він розпочав енергійну організаційну перебудову партії, намагаючись дещо послабити впливи на ХДП Католицької дії та парафіяльних інституцій. Нові тенденції проявилися в ХДП вже під час виборів президента 1955 р. Центристське крило запропонувало кандидатуру голови сенату, консерватора Чезаре Мерзагора, натомість група на чолі з А. Фанфані висунули кандидатуру Дж. Гронкі - представника лівого крила партії. Він отримав підтримку соціалістів і в квітні більшістю голосів був обраний президентом (1955 - 1962). Вже в першій промові в парламенті він засудив лад, у якому на узбіччі опинилися значні верстви населення, передусім робітників. Своєю метою він визначив "примирення населення з державою".

Парламентські вибори 1958 р. принесли чергову перемогу християнським демократам - 42,2% голосів. Соціалісти здобули 14,2% голосів, комуністи втримали попередні позиції - 23%. Це стало своєрідним сигналом до можливого співробітництва християнських демократів із соціалістами. Лідер ХДП А. Фанфані сформував уряд християнських демократів та соціал-демократів Дж. Сараґата. Але в січні 1959 р. один із міністрів-соціалдемократів вийшов з уряду й у відставку пішов весь кабінет міністрів. Сам прем'єр пережив глибоке потрясіння і відмовився від головування в ХДП, яку очолив Альдо Моро. Новий уряд Антоніо Сеньї отримав підтримку лібералів та правих. Ці події відсунули можливість співпраці ХДП із соціалістами на кілька років.

Визначальними у діяльності правоцентристських урядів стали соціально-економічні питання. Проводилася політика державного регулювання економіки країни. У 1948 р. США підписали з Італією угоду терміном на два роки про надання їй економічної допомоги за "планом Маршалла". Загальний обсяг поставок сягнув 1,5 млрд доларів. Уряд Італії отримав також від США позику на суму близько 2 млрд доларів. Ці кошти були спрямовані на покриття бюджетного дефіциту, гальмування інфляції, відбудову промисловості (в металургійну, хімічну, електротехнічну промисловість та машинобудування надійшло 70% від загальної суми). Американська економічна допомога дозволила Італії подолати найважчі для населення наслідки війни і тим самим сприяла пом'якшенню соціальної напруги. Вже в 1948 р. обсяг виробництва обробної промисловості сягнув довоєнного рівня, а через два роки такі показники отримало сільське господарство. Можна стверджувати, що в 1949 р. виробництво в Італії було на довоєнному рівні, відбудова економіки завершилася. Національний дохід у 1950 р. перевищив довоєнні показники.

На початку 1950-х років, після завершення повоєнної відбудови та реконструкції, Італія увійшла в період швидкого індустріального розвитку, випереджаючи за темпами середньорічного приросту промислової продукції всі західноєвропейські країни, а в світовому масштабі поступаючись лише Японії. Менше ніж за півтора десятиріччя Італія з країни середнього рівня промислового розвитку перетворилася у високорозвинену в промисловому відношенні країну. Це дозволило говорити про так зване "італійське економічне диво" (miracolo economico, друга половина 50-х - 60-ті роки). За 1953 - 1962 рр. загальний обсяг промислового виробництва Італії зріс утричі (щорічне зростання складало близько 10%). Якщо прийняти продукцію 1958 р. за 100%, то для 1961 р. отримаємо показник 142, в 1962 р. - 156, а в 1963 р, - 170. Особливо швидкими темпами розвивалися металургія, хімічна та автомобілебудівна галузі. Національний дохід збільшився удвічі: до 17,1 млрд лір у 1958 р., 23,7 млрд - у 1963 р. Жодна з країн "Спільного ринку" не пережила такого швидкого розвитку. Відбулося зростання чисельності населення: в 1951 р. - 46,7 млн, в 1961 р. - 49,9 млн осіб, у 1968 р. - 53,9 млн. Італія в 50-х роках почала швидко заповнюватися моторолерами, малолітражними автомашинами, електропобутовими приладами, телевізорами. У 1955 р. почався випуск машин марки "Фіат-600". Збільшення кількості автомобілів спричинило покращення та будівництво доріг, що, в свою чергу, привело до зменшення ізоляції різних частин країни. У 1954 р. розпочалася телевізійна трансляція, щоправда лише по одному каналу. Продаж у кредит збільшував масштаби споживання.

В основі економічної політики уряду А. Де Ґаспері лежала доктрина "неоліберальнішу" - свобода ринкової торгівлі, конкуренція та розвиток приватного підприємництва. При цьому не відкидалися методи державного регулювання. З 1951 р. міністр фінансів Езіо Ваноні розпочав фіскальну реформу, метою якої було вдосконалити податкову систему. Важливим для економічного розвитку країни стало прийняття плану, представленого наприкінці 1954 р. (т. зв. "плану Ванопі") на період 1955 - 1965 рр. Оскільки в країні існував достатньо високий показник безробіття, диспропорції в розвитку між Північчю та Півднем не зменшувалися, Е. Ваноні наголосив на необхідності значної розбудови промисловості. Для цього він пропонував надати високі квоти на інвестиції, які би забезпечили середнє зростання національного доходу на 5% щороку, і створити 4 млн нових місць праці. Також передбачався контроль за зовнішньою торгівлею з метою утримання резервів іноземної валюти та стабільності цін. Шляхом надання кредитів та податкових пільг планувався розвиток приватного сектора в економіці. Дуже швидко реальність почала переважати очікування. Зростання національного доходу спостерігалося на рівні 6%, ліра утримувала свою вартість, ціни зростали повільно, тож реальна вартість доходів робітників та промисловців зростала.

Факторами, які сприяли "італійському економічному диву", стали: значні капіталовкладення у ключові галузі виробництва, які дозволили провести модернізацію промисловості; американська фінансова підтримка та допомога за "планом Маршалла"; збереження методів державного регулювання економіки; розробка нових родовищ нафти і метану; успіхи НТР; вступ Італії в 1957 р. до ЄЕС та участь країни в європейській економічній інтеграції (у 1961 та 1962 роках Італія отримала від Європейського інвестиційного банку 13 млрд доларів, призначених на інвестиції); наявність величезного резерву робочих рук (кількість зайнятих у сільському господарстві зменшилася з 39,6% на початку 50-х до 27% на початку 60-х років), що дозволяло підприємцям утримувати на нижчому рівні, ніж в інших країнах ЄЕС, заробітну плату, і за рахунок цього скорочувати витрати виробництва та посилювати конкурентоздатність своїх товарів. Не менше значення для поповнення казни мала сфера туризму: на початку 60-х років близько 20 млн іноземців щороку приїжджали в Італію.

Важливим наслідком економічного піднесення стала нова "патерналістська" політика підприємців (особливо широко її втілювало автомобільне підприємство ФІАТ): турбота про соціальні потреби робітників (будівництво дешевого житла, дитячих садків та ін.) в обмін на лояльність з їхнього боку (встановлювалися спеціальні премії робітникам за співпрацю з фірмами, тобто за відмову в участі в страйках). Внесено зміни в італійське трудове законодавство: у 1960 р. прийнято закон про рівну оплату праці чоловіків і жінок, заборонено звільняти жінок після заміжжя тощо.

Для вирішення аграрного питання в 1950 р. було прийнято три аграрні закони для окремих регіонів - Центральної Італії, Півдня та Сицилії, що була автономною областю з особливим статусом. Передбачалося вилучення близько 720 тис. га землі у великих власників та її продаж із відтермінуванням на 30 років. Аграрна реформа мала на меті створення широкої верстви дрібних власників та середніх і великих селянських капіталістичних господарств. При цьому кількість селянських сімей, що претендували на землю, становила близько 1 млн (у селі проживало близько 6 млн дрібних власників і сільськогосподарських робітників). Хоча на кінець 50-х років великі латифундії на Півдні були ліквідовані, проблеми малоземелля селян та сільськогосподарського безробіття залишилися нерозв'язаними. Загалом до 1960 р. із реформи скористалися близько 110 тис. родин, із яких майже половину становили сільськогосподарські робітники. Отже, аграрна реформа не розв'язала конфліктів у селі і не забезпечила християнським демократам зростання авторитету та впливів у тих масштабах, на які вони очікували. Натомість, більшість великих землевласників почала шукати підтримки в монархічному або неофашистському рухах. Масовий переїзд сільського населення у міста в пошуках заробітків змусив уряд прийняти нові кроки в аграрній політиці. У прийнятому наприкінці 1959 р. "Зеленому плані" (Piano Verde) вже не йшлося про поділ землі, про зміцнення існуючих господарств через субсидіювання сільськогосподарських робітників і протекціоністську систему щодо цін на продукти сільського господарства. Це привело до незначного (3% в рік) підвищення виробництва сільськогосподарської продукції при одночасному зростанні цін на неї. Але процес "втечі зі села" припинити не вдалося. Перепис 1961 р. свідчить, що за 10 років кількість населення Рима збільшилася на 24%, Турина - на 36%.

Необхідно було ліквідувати регіональні диспропорції в економічному розвитку країни, тобто розрив між відсталим аграрним Півднем та розвиненою індустріальною Північчю. Якщо прийняти річний дохід на одного жителя для всієї Італії за 100%, то наприкінці 40-х років аналогічний показник на Півночі становив 126,1% та лише 58,2% на Півдні; споживання електроенергії - 683,1 та 153,1 кіловат; відповідний відсоток неписьменності становив 5,7% та 24,3%. Доля зайнятих на Півдні у промисловості станом на 1950 p. у загальній чисельності економічно активного населення становила всього 25%, тоді як в середньому по Італії - 34%. З метою фінансування індустріалізації Півдня країни у серпні 1950 р. засновано державний фонд - так звана Каса Півдня (Cassa del Mezzogiorno), створено кредитні установи для цієї частини Італії Опрацювання генерального плану Каси Півдня та загальне керівництво її роботою здійснювалося Комітетом міністрів з проблем Півдня. Каса Півдня отримала особливий юридичний статус та значний рівень автономії від уряду. Інституція володіла власною фінансовою базою. Каса отримала 1280 млрд лір, які впродовж 12 років мала витратити та створення умов, необхідних для економічною розвитку. З цієї суми будувалися дороги, водоканали, іригаційні системи, вся інфраструктура, необхідна для розвитку сільського господарства та промисловості. Значні суми призначалися для інвестицій у промисловість. Каса виступала і як кредитна установа, що підтримувала приватну ініціативу. На початках левова частка фондів скеровувалася на модернізацію сільського господарства, в якому була зосереджена головна маса робочої сили. У 1952 р. Каса Півдня отримала дозвіл на випуск позик всередині країни та зовнішніх - на потреби фінансування промисловості. Здобуті результати не відповідали очікуванням: не було чіткої координації, Каса поширювала свою діяльність на надто велику територію, у своїх діях керувалася часто політичними, а не економічними мотивами. Промисловці Півночі боялися інвестувати свої капітали в Південь через брак досвідчених робітників та низьку ємність ринку. Проте, внаслідок проведеної політики за 40 років Південь країни перетворився з аграрного в індустріально-аграрний регіон.

Негативними сторонами "економічного дива" були нерівномірність економічного розвитку, розрив між промисловою Північчю і аграрним Півднем, нерозв'язаність житлової та транспортної проблем, міграція сільського населення в міста й зростання безробіття, яке становило в середині 50-х років близько 10% від працездатного населення. Не вплинула на зміну становища і сприятлива еміграційна політика уряду: щороку в пошуках заробітків із країни виїжджало близько 150 тис. осіб, головно до США.

Значні зміни відбулися в зовнішній політиці Італії. Завдяки підтримці США вона поступово виходила з міжнародної ізоляції, в якій опинилася після завершення Другої світової війни. На зміну політиці нейтралітету прийшла прозахідна та атлантична політика, спрямована на співпрацю з Великою Британією, Францією та Сполученими Штатами Америки. Провідником такої політики став, насамперед, А. Де Ґаспері. Незважаючи на гостру дискусію, що розгорнулася навколо вступу країни до НАТО, уряд отримав підтримку в парламенті (317 депутатів "за" та 175 - комуністи й соціалісти - "проти") й Італія у квітні 1949 р. стала членом Північно-Атлантичного альянсу. На рішення парламентарів не вплинули застереження лівих, що позитивне рішення може привести країну до війни; опір націоналістів, які виступали проти союзу "з англосаксами". На території Італії були розміщені військові формування та штаби Північно-Атлантичного пакту. У 1950 р. Італія та США підписали угоду "Про взаємну допомогу з метою оборони". У 1954 р. Італія увійшла до Західноєвропейського союзу - військово-політичної міжнародної організації, створеної для зміцнення і розвитку системи спільної оборони та безпеки європейських держав. Італія спільно з іншими країнами Західної Європи стала засновником Ради Європи (1949). У 1951 р. Італія була серед шести країн, які підписали договір про створення Європейського об'єднання вугілля та сталі (ЄОВС). У 1955 р. Італія стала членом ООН.

У 1954 р. вирішили проблему Трієсту: згідно з підписаною у жовтні в Лондоні між Югославією та Італією угодою ця територія була поділена між обома країнами (північна частина передана Італії, південна - Югославії), що своєю чергою сприяло встановленню добросусідських взаємних відносин, зокрема в сфері торгівлі.

У середині 50-х років змінився клімат міжнародних відносин, що безумовно вплинуло й на зовнішню політику Італії, яка стала більш відкритою та незалежною. Спостерігалася активізація західноєвропейських інтеграційних ініціатив, не в останню чергу зумовлених міжнародними подіями (придушення народної революції в Угорщині, поразка англо-французької інтервенції в Єгипті). У березні 1957 р. в Римі були підписані договори, що стосувалися утворення двох об'єднань: Європейського економічного співтовариства ("Спільного ринку") та Європейського співтовариства з атомної енергії (Євроатом). Після бурхливих дебатів італійський парламент ратифікував угоду про приєднання Італії до ЄЕС. Найгарячіше опонували комуністи, які лише в 1962 р. змінили своє ставлення в цій справі. Утрималися від підтримки вступу країни до ЄЕС соціалісти, але голосували на підтримку Євроатому, інституції, що мала полегшити спільні дослідження і використання атомної енергії

Зміна політичного клімату в СРСР після приходу до влади М. Хрущова сприяли покращенню італо-радянських відносин. У 1957 р. між Італією та СРСР був підписаний перший торговельний довгостроковий договір.

Під час Карибської кризи 1962 р. Італія виступила за мирне врегулювання конфлікту між США та Кубою в рамках ООН.