Новітня історія країн Західної Європи та Північної Америки - Баран 3.А. - Кіно

У повоєнні роки найбільшу частку кінопродукції країн Заходу випускали режисери Голівуду. Під назвою Голлівуд прийнято об'єднувати потужні кінокомпанії США, розташовані в однойменному районі Лос-Анджелеса в Каліфорнії. Головними американськими кінокорпораціями є "XX Сенчірі Фокс", "Парамаунт Пікчерс", "Коламбія Пікчерс", "Ворнер Бразерс Ентер-теймент", "Нью Лайн Синема" та ін. Найпотужнішими кінокомпаніями Європи є "Гомон" (Франція), "Пате" (Франція), "Бабельсберг Студіос" (Німеччина), "Піневуд Студіос" (Велика Британія), "Нордіск Фільм" (Данія).

Період 1950-х рр. критики називають "срібним віком" Голлівуду. У цей час там працювали режисери: Біллі Вайлдер (1906 -2002), Джон Гюстон (1906 - 1987), Альфред Гічкок (1899-1980). Б. Вайлдер, який став відомим завдяки фільмам про світ американських гангстерів, зокрема нагородженій премією Оскар картині "Бульвар Сансет" (1950), із часом перетворився на визнаного класика комедійного жанру. Американський кіноінститут оголосив знятий ним комедійний мюзикл "У джазі тільки дівчата" (1959) найсмішнішим комедійним фільмом усіх часів та народів. Серед інших фільмів Б. Вайлдера: "Любов у полудень" (1957), "Квартира" (1960) та ін.

Дж. Гюстон спеціалізувався на детективах та психологічних драмах. Серед режисерованих ним фільмів: "Скарб Сьєра Мадре" (1948), "Асфальтові джунглі" (1950), "Мобі Дік" (1956) та ін.

Британський режисер Альфред Гічкок (1899 - 1980), який від 1939 р. працював у Голлівуді, у повоєнний час продовжував працювати в жанрі фільму жахів. Серед його повоєнних фільмів: "Вікно на подвір'я" (1954), "Психо" (1960), "Птахи" (1962). Режисер виробив власний стиль нагнітання жаху у фільмі. Цей спосіб розгортання сюжету згодом назвали його іменем. У своїх фільмах режисер демонстрував контраст позірно спокійної ситуації із появою зла, іноді підсвідомого зла, котре, на його погляд, присутнє в кожній людині.

Найвідомішими кінозірками США 1950 - 1960-х рр. були Одрі Гепберн (1929 - 1993), Мерлін Монро (1926 - 1962), Берд Ланкастер (1913 - 1994), Марлон Брандо (1924 - 2004), Гемфрі Богарт (1899 - 1957).

У кінці 1960-х рр. у Голлівуді відбулася зміна режисерського покоління. Серед яскравих молодих режисерів, які дебютували в 1960-х рр., вирізнялися Френсіс Форд Коппола (нар. 1939), Браян Де Пальма (нар. 1940), Мартін Скорсезе (нар. 1942). Ф. Ф. Коппола зняв фільми "Хрещений батько" (1971), "Апокаліпсис сьогодні" (1979), "Коттон Клаб" (1984), "Дракула Брема Стокера" (1992). Американський режисер чеського походження Мілош Форман (нар. 1932) здобув світову славу фільмом "Пролітаючи над гніздом зозулі" (1975), який отримав п'ять відзнак кіноакадемії Оскар. Успіх цього фільму вдалося повторити історичній костюмованій драмі "Амадей" (1984), яка здобула вісім Оскарів. Характерну стилістику виробив актор та режисер Вуді Ален (нар. 1935) - майстер жанру, котрий отримав назву "інтелектуальної комедії". Знімаючись у власних фільмах, режисер створив упізнаваний образ непристосованого до життя, вічно невпевненого у собі невротичного інтелігента.

Велику популярність здобув Стівен Спілберг (нар. 1947), який запроваджуючи в своїх фільмах різноманітні спецефекти та технічні новинки добився відчутного прогресу в досягненні реалістичності демонстрованих у фільмах сцен. Найвідомішими картинами цього режисера були "Щелепи" (1974), "Інопланетянин" (1982), "Парк Юрського періоду" (1993), "Список Шиндлера" (1994), "Врятувати рядового Раяна" (1998), "Війна світів" (2005), серія фільмів про пригоди Індіани Джонса. Знятий С. Спілбергом фільм про акулу-людожера "Щелепи" став першим фільмом-блокбастером. Від середини 1970-х рр. так називають всі високобюджетні фільми з участю відомих кінозірок.

Тривалим кінопроектом стала серія фільмів Джорджа Лукаса (нар. 1944) під загальною назвою "Зоряні війни". Чергові частини кіноепопеї було знято 1977,1980,1983,1999, 2002,2005 рр. Фільми про космічні пригоди майбутнього стали настільки популярними, що їх назва навіть була перенесена на запропоновану адміністрацією президента Рональда Рейгана в 1980-х рр. програму Стратегічної оборонної ініціативи.

У 1980 - 1990-х рр. нові стандарти в жанрі пригодницького та фантастичного фільму встановили Джеймс Камерон (нар. 1954) та Пол Верхувен (нар. 1938). Дж. Камерон започаткував серію фільмів про робота із майбутнього - "Термінатор" (1984), режисерував фільм про агресивних космічних істот - "Чужі" (1986), а також зняв найприбутковіший в історії кіно XX ст. фільм -"Титанік" (1997). П. Верхувен став відомим завдяки фільмам "Робот-поліцейський" (1987), "Згадати все" (1990), "Основний інстинкт" (1992), "Зоряний десант" (1997) та ін.

Відомим режисером, а заразом кіносценаристом є Олівер Стоун (нар. 1946), один із учнів М. Скорсезе. Більшість режисерованих ним фільмів викликали значну суспільну дискусію, а іноді й судове переслідування. Темами своїх фільмів О. Стоун найчастіше обирав війну та вбивство ("Взвод", 1986; "Сальвадор", 1986; "Народжений 4-го липня", 1989; "Природжені вбивці", 1994), фінансові та політичні махінації ("Волл-стріт", 1987; "Дж.Ф.К.", 1991). У 2004 р. О. Стоун зняв масштабну історичну кіноепопею "Александр", яку присвятив історії життя Александра Македонського.

Кіномистецтво Західної Європи повоєнного періоду тривалий час розвивалося під значним впливом італійських та французьких зразків. Найвідомішими кінорежисерами 1950 - 1960-х рр. були італійці Вітторіо де Сіка (1902 - 1974), Федеріко Фслліні (1920 -1993), П'єр Паоло Пазоліні (1922 - 1975), французи Жан-Люк Ґодар (нар. 1930), Клод Лелюш (нар. 1937).

Перші повоєнні роки в кіномистецтві Італії пройшли під знаком мистецького напрямку, який критики назвали неореалізмом (термін запропонований ще 1942 р.). Першим із фільмів, знятим у цьому ключі, стала картина Роберто Росселіні (1906 - 1977) "Рим, відкрите місто" (1945). У наступні роки з'явилася ціла низка фільмів, знятих у такій стилістиці: "Діти вулиці" (1946), "Викрадачі велосипедів" (1948), "Диво в Мілані" (1951), "Умберто Д." (1952) В. де Сіки; "Паса" (1946) Р. Росселіні; "Земля тремтить" (1948) Лучіяно Вісконті (1906 - 1976). У 1950-х рр. прихильники неореалізму поволі відійшли від цієї течії.

Значний вплив на розвиток італійського історичного фільму справили картини Л. Вісконті, насамперед "Почуття" (1954), "Рокко і його брати" (1960), "Леопард" (1963). На зламі 1960 -1970-х рр. режисер зняв три фільми, які називають "німецькою трилогією": "Загибель богів" (1969), "Смерть у Венеції" (1971) та"Людвіґ" (1973).

Вершиною творчості Ф. Фелліні критики вважають фільми "Ночі Кабірії" (1957) та "Життя прекрасне" (1959). Картини Ф. Фелліні справили значний вплив на розвиток світового кінематографа. Ще одним успішним фільмом режисера став "8 1/2" (назва картини позначала порядковий номер знятого Ф. Фелліні фільму у його особистій фільмографії - на той час режисер вже створив 5 повнометражних, 2 короткометражні і один фільм у співавторстві). У 1980-х рр. Ф. Фелліні поставив картини "Місто жінок" (1980), "А корабель пливе" (1983), "Джинджер і Фред" (1986). У своїх фільмах режисер найчастіше знімав італійського актора Марчелло Мастрояні (1923 - 1996).

Друге покоління представників італійського неореалізму презентує Мікеланджело Антоніоні (нар. 1912). Темою більшості його фільмів було відчуження людини в сучасному суспільстві, криза почуттів, складні психологічні переживання самотньої людини в момент духовної кризи. Серед його фільмів: "Пригода" (1960), "Ніч" (1961), "Затемнення" (1962), "Червона пустеля" (1964), "Фотозбільшення" (1966).

Кіномистецтво Франції розвивалося під впливом екзистенційної філософії та загальної атмосфери скептичного ставлення до традиційних моральних цінностей.

Значні суспільні та політичні зміни, які відбулися упродовж 1950-х рр., викликали появу нового покоління кінематографістів, які дебютували переважно після 1958 р. Спільною назвою цього покоління стала "нова хвиля". Елементи нової стилістики були помітні вже у фільмах Алана Реснара (нар. 1922) "Хіросіма - любов моя" (1959) та Франсуа Трюффо (1932 - 1984) "Чотириста ударів" (1959). Офіційним початком нової хвилі вважають фільм Жан-Люка Ґодара "До останнього подиху" (1960), новаторський щодо монтажу. Для фільмів "нової хвилі" характерними були змішування різних стилів у рамках однієї кінокартини, відсутність лінеарної хронології викладу, спонтанність та імпровізаційність гри акторів. Зважаючи на те, що застосування телевізійних технологій при зйомках фільмів суттєво здешевило кінопродукцію, фільми були малобюджетними. Однак, уже в середині 1960-х рр. комерційні міркування взяли тору над естетичними пошуками режисерів, й кіно "нової хвилі" відійшло на задній план.

Великим режисерським успіхом Клода Лелюша (нар. 1937) стала романтична мелодрама "Чоловік і жінка" (1966).

Оригінальністю та динамікою відзначаються фільми французького режисера Люка Бессона (нар. 1959), який працює в США. Майже всі зняті ним фільми мали винятковий фінансовий успіх: "Нікіта" (1990), "Леон" (1994), "Жанна д'Арк" (1999), "Таксі" (1998,2000,2003,2007), "Ангел-А" (2005).

Британське кіно представлене режисерськими роботами Девіда Ліна (1908 - 1991). Спеціальністю Д. Ліна були масштабні епічні кінополотна: "Міст на ріці Квай" (1957), "Ловренс Аравійський" (1962), "Доктор Живаго" (1965), "Подорож до Індії" (1984). Від 1960 р. у Великій Британії працював американець Стенлі Кубрик (1928 - 1999). Його головними роботами стали "Лоліта" (1962), "Доктор Стрейнджлав, або як я перестав боятися й полюбив бомбу" (1964), "2001 - Космічна Одіссея" (1968), "Механічний апельсин" (1971), "Сяйво" (1979), "Цільнометалева оболонка" (1986). Поєднання ексцентричних сюжетів та авангардної естетики характерне для фільмів британця Пітера Ґрінуея (нар. 1942).

Кіномистецтво Німеччини особливо успішно розвивалося у 1960-х рр. Група молодих режисерів, які почали працювати у той період, започаткувала новий напрямок німецького повоєнного кіно, який отримав назву "нове німецьке кіно". Серед засновників цього напрямку були режисери Райнер Вернер Фассбіндер (1945 - 1982), Вернер Герцог (нар. 1942) та Фолькер Шльондорф (нар. 1939).

Р. В. Фассбіндер прийщов у кіно із мюнхенського "анти-театру". Його першими фільмами, знятими в 1969 р., стали "Любов є холодніщою ніж смерть" та "Дитинороб". У 1970-х рр. режисер зняв картини "Торгівець чотирьох пір року" (1971), "Кулачне право свободи" (1975), "Зневіра" (1978), "Заміжжя Марії Браун" (1979). Режисер постійно демонстрував свій нонконформізм, вів безладний спосіб життя й зрештою помер від передозування наркотиків.

Режисерські роботи В. Герцога характеризує фасцинація сильними, харизматичними особами, які захоплені безумними ідеями. Серед найцікавіших фільмів режисера: "Аґірре, гнів Божий" (1972), "Великий екстаз різьб'яра по дереву Штайнера" (1974), "Войцек" (1979), "Кобра Верде" (1988). У багатьох своїх фільмах Вернер Герцог зняв талановитого німецького актора Клауса Кінскі (1926- 1991).

Ф. Шльондорф екранізував багато творів німецьких письменників. Серед кращих фільмів режисера: "Зневажена честь Катаріни Блюм" (1975), "Бляшаний барабан" (1979), "Смерть комівояжера" (1985).

Метафоричним змістом сповнені фільми шведського режисера та сценариста Інгмара Берґмана (1918 - 2007). Більшість його фільмів демонструють почуття людей, які перебувають у стані психологічної кризи, переживають конфлікт із оточенням, а часто й із власною підсвідомістю. І. Берґман зняв близько 50 фільмів, найвідоміші серед них: "Спрага" (1949), "Жінки чекають" (1952), "Сунична галявина" (1957), "Як у дзеркалі" (1960). "Мовчання" (1963), "Година вовка" (1965), "Дотик" (1970), "Фанні й Александр" (1982) та ін.

У середині 1990-х рр. почався новий етап розвитку обґрунтованого свого часу теоретиком сюрреалізму Андре Бретоном "чорною гумору". Екзистенційний погляд на світ, як сукупність суцільних проблем та неприємностей, відсутність будь-яких моральних авторитетів, нарешті відсутність сенсу життя - характеризують картину світу, пропоновану у нових чорних комедіях. Творцем цього стилю став американський кінорежисер Квентін Тарантіно (нар. 1963), іменем якого навіть називають цей новий кіностиль. Першим фільмом, знятим у цьому стилі стала чорна комедія "Кримінальне чтиво" (1994). Крім цього К. Тарантіно зняв подібні за стилістикою фільми: "Скажені пси" (1992), "Чотири кімнати" (1995), "Джекі Браун" (1997), "Вбити Білла" (2003, 2004), "Доказ смерті" (2007). Послідовниками К. Тарантіно є британець Гай Річі (нар. 1968), який зняв фільми "Шахрайство" (2000), "Карти, гроші, два стволи" (1998), "Револьвер" (2005); Роберт Родріґес (нар. 1968), режисер кінокартин "Від вечора до світанку" (1996, 1999, 2000), "Місто гріхів" (2005) та ін. Наслідування стилістики "чорного гумору" з'являлися в Данії, де було знято "Швидкі стволи" (реж. Ласе Снанг Ольсен, нар. 1965) та Німеччині - "Достукатися до небес" (реж. Томас Жан, нар. 1965), "Біжи, Лоло, біжи" (реж. Том Тіквер, нар. 1965).

Оригінальною стилістикою відрізняються фільми Девіда Лінча (нар. 1946), Педро Альмодовара (нар. 1949).

Розвиток кіно другої половини XX ст. супроводжувався створенням супутньої субкультури, заснованої на сюжетах фільмів та кінореаліях. У липні 1955 р. режисер та продюсер Волт Дісней (1901 - 1966) відкрив у Каліфорнії розважальний комплекс для дітей під назвою "Діснейленд". Згодом аналогічні парки відпочинку з'явилися й у інших країнах, зокрема, в Японії біля Токіо (1983), у Франції поблизу Парижа (1995), у Гонконгу (2005). На території "Діснейлендів" відтворено сцени із найбільш популярних фільмів компанії В. Діснея.

Розвиток кіно поставив питання про межі допустимої режисерської провокації. Незважаючи на загальну лібералізацію західного способу життя періодично відбувалися скандали, пов'язані з певними фільмами. Через відверті інтимні сцени випущений на екрани 1972 р. фільм Б. Бертолуччі "Останнє танго в Парижі" був заборонений у низці країн. Аналогічною була доля знятого 1975 р. фільму П. Пазоліні "Сало, або 120 днів Содому". Сюжетною основою британської комедії "Життя Браяна за Монті Файтономп (1979) була цинічна та місцями винятково груба пародія на біблійну історію Ісуса Христа. У січні 1985 р. французька влада заборонила проекцію фільму Ж.-Л. Ґодара "Будь благословенна, Маріє". Приводом слугувало те, що багато глядачів вбачали у фільмі релігійні алюзії й це ображало їх почуття. У липні 1988 р. під час демонстрації в кінотеатрах США фільму Мартіна Скорсезе "Остання спокуса Христа" відбувалися демонстрації перед будівлями кінокомпанії "Юніверсал" в Лос-Анджелесі. Скандал і протести викликали плакати до фільму Мілоша Формана "Скандаліст Ларі Флінт" (1997). На плакаті був зображений чоловік, розіп'ятий на жіночому лоні. У 2004 р. багато єврейських організацій виступили із протестами проти появи на екранах фільму Мела Ґібсона "Страсті Христові". Позбавлений фінансової підтримки, М. Ґібсон за власні гроші зумів зняти та організувати прокат фільму, який став світовою сенсацією.

Розвиток кіно другої половини XX ст. характерний збільшенням кількості кінофестивалів - щорічних зібрань кіновиробників, які супроводжувалися зустрічами акторів, режисерів, кінокритиків, дистрибюторів та зацікавленої публіки. Крім Венеційського кінофестивалю, який був заснований ще 1932 р., у повоєнний період найбільший авторитет здобув Каннський фестиваль, який заснував у вересні 1946 р. Філіпп Ерлянгер. Кінофестивалі відбуваються у Лондоні (від 1957), Ляйпцигу (від 1957), Мюнхені (1983), Нью-Йорку (1957), Сан-Себастьяні (від 1954), Берліні (від 1951) тощо.

Кіноіндустрія другої половини XX ст. створила плеяду кінозірок: Бріджит Бардо, Інґрід Бергман, Марлон Брандо, Жерар Філіп, Одрі Гепберн, Софі Лорен, Жан Маре, Мерлін Монро, Луї де Фюнес, Фернандель, П'єр Рішар, Ромі Шнайдер. Роберт де Hipo, Гаррісон Форд, Аль Пачіно, Брюс Вілліс, Леонардо ді Капріо, Бред Піт, Жерар Депардьє, Софі Марсо, Арнольд Шварценегер та ін.

Водночас у сучасному кінематографі дедалі більшого значення набуває використання комп'ютерних технологій, завдяки яким глядач може побачити синтезоване зображення речей, краєвидів і навіть персонажів, які не існують у дійсності. Перші вдалі експерименти в цьому напрямку здійснив на початку 1990-х рр С. Спілберґ. У його фільмі "Парк Юрського періоду" (1993) натурні зйомки спеціально створених гігантських механічних динозаврів були доповнені комп'ютерною графікою. З часом технології удосконалилися настільки, що з'явилася можливість синтезувати реалістичне зображення та голос померлих акторів. Першим фільмом, в якому "зіграв" мертвий актор, стала картина режисера Керрі Конрана "Небесний капітан та Світ Майбутнього" (2004). Завдяки сучасним технологіям в одному із епізодів цього фільму з'явився відомий свого часу актор Лоуренс Олівьє, який помер ще 1989 р. Однак, зважаючи на високу вартість та технічну складність синтезування віртуальної реальності, тривалий час комп'ютерна графіка лише доповнювала реальні натурні зйомки. Першим фільмом, у якому більша частина екранного часу була створена за допомогою комп'ютерів, став "Аватар" (2009), зрежисований за власним сценарієм американцем Дж. Камероном. Картина стала світовою прем'єрою нового стандарту стереоскопічного кіно (фільм знімали спеціально сконструйованими камерами). Завдяки вдало проведеній рекламній кампанії під час світового прокату "Аватар" заробив рекордну суму - понад 2 млрд доларів, встановивши тим самим абсолютний рекорд прибутковості кінокартини.

Музика
Образотворче мистецтво
Архітектура







© Westudents.com.ua Всі права захищені.
Бібліотека українських підручників 2010 - 2018
Всі матеріалі представлені лише для ознайомлення і не несуть ніякої комерційної цінностію
Электронна пошта: site7smile@yandex.ru