Новітня історія країн Європи та Америки - Газін В.П. - Соціальні рухи 1945 — 1951 pp. Специфіка англійської правової держави

Соціальний рух у післявоєнний період не був активним. Причини цього слід шукати не тільки в успішній відбудові народного господарства, а й у минулому Англії. "Білль про права" 1689 р. й понині є базою існуючого демократичного порядку в країні. За права нічого боротися, вони давно стали традицією англійського суспільства, а тому соціальний рух носив економічний та антивоєнний характер. Як і раніше, активно діяв створений ще в 1867 р. Британський конгрес тред-юніонів. Він виступав проти заморожування заробітної плати, за відміну закону 1305, що забороняв страйки на підприємствах військово-промислового комплексу. Врешті-решт у 1951 р. означений закон втратив свою чинність.

Важливим аспектом політичного руху була боротьба за мир, проти гонки озброєнь. У 1949 р. створено Англійський комітет захисту миру. Під Стокгольмською відозвою було зібрано 1 млн. 300 тис. підписів. Розрекламована в 1951 р. програма Комуністичної партії Великої Британії (КПВБ) "Британський шлях до соціалізму" була підкинута англійським комуністам Сталіним. Сама КПВБ була нечисленною, ніколи не мала в країні скільки-небудь значного впливу, а тим більше серйозної соціальної бази.

Англія - - країна традиційної демократії і водночас консерватизму, який, як це не дивно, виступає охоронцем і гарантом цієї уже генної демократії. Це добре простежується у діяльності такого унікального для практики світової державності і, здавалося б, анахронічного органу, як палата лордів. Вона — особливий і невід'ємний компонент британської правової держави. В її складі — 1200 чол. Засідає не п'ять разів на тиждень, як палата громад, а чотири рази. Як орган державної влади вирізняється особливою гнучкістю. Необхідний кворум для проведення засідання — всього три чоловіки. Палата лордів, будучи вищим апеляційним органом, цілком зберегла свою роль у судових справах. Людина, яка пройшла всі звичайні юридичні інстанції і не добилася правосуддя, у крайньому разі може звернутися до лордів-суддів. Усього їх 31. Це видатні юристи. їхнє рішення у будь-якій справі є остаточним і оскарженню не підлягає.

Членство в палаті лордів дає можливість висловити свою думку щодо державних справ представникам старовинних аристократичних родів, вищим ієрархам церкви, людям не заангажованим, чия позиція менше залежить від впливу громадськості, партійного керівництва тощо, аніж у членів палати громад. Цілком виправдана ідея довічного членства в палаті лордів. За поданням прем'єр-міністра це право присвоюється королевою за великі особисті заслуги окремим людям, як правило, після завершення їхньої політичної чи ділової кар'єри. Члени палати лордів можуть брати активну участь у парламентських дискусіях. Довічно зараховуються до палати лордів усі прем'єр-міністри, більшість членів кабінету. Лордами стають видатні громадські, профспілкові, військові діячі, люди мистецтва, вчені, відомі підприємці. Це відкриває можливості повною мірою використовувати їх розум, досвід, знання в інтересах держави й усього суспільства.

Консерватори при владі

На виборах 1951 р. перемогли консерватори. Головною причиною поразки лейбористів була неефективність англійської економіки після проведеної в значному обсязі націоналізації основних засобів виробництва. Націоналізація приватної власності не виправдала сподівань британських громадян.

У період правління консерваторів відчутних змін в економіці не відбулося. її постійними супутниками були кризові явища, на щастя не руйнівні, внаслідок широкого застосування чинників державного регулювання. Виробництво в 1957 р. виросло на 57 % порівняно з 1938 р.

Причини низьких темпів економічного розвитку Великої Британії у 50—60-х роках крилися в малій частці капіталовкладень, недостатньому використанні досягнень технічного прогресу, бракові кваліфікованої робочої сили, значних військових витратах (друге місце після США в демократичному світі). Давалася взнаки також втрата колоніальних володінь. На відміну від інших країн, що опинилися у схожих ситуаціях, англійський колоніальний капітал переміщався в метрополію неохоче, повільно, оскільки тамтешні прибутки не влаштовували його власників. Пристосування Англії до життя без колоній розтягнулося на довгі роки і було досить болісним, на відміну від Франції та інших країн-метрополій. Економічні труднощі поглиблювалися абсолютною імпортно-експортною залежністю Великої Британії від зовнішніх ринків та негативним платіжним балансом, подолати який тоді не змогли ані лейбористи, ані консерватори. Зменшилися також надходження від нетоварних операцій. Англія перестала бути єдиним морським візником. Унаслідок цього наприкінці 50-х років вона перемістилася з другого на третє місце по виробництву ВНП.

Означені труднощі англійського суспільства змусили уряд удатися до широкого застосування системи ДМК. Нормою для країни стали прямі та непрямі субсидії приватній промисловості. Характерною особливістю англійської економіки був також розвиток новітніх галузей. Туди в основному переміщався й колоніальний капітал. Підприємницькі кола Англії прагнули покращити своє економічне становище за рахунок нових ринків, подолання митних бар'єрів сусідніх держав. Ці моменти живили прагнення стати членом "Спільного ринку".

Однак головним важелем англійської системи державного регулювання стала політика "стоп — іди". Бажаний результат досягався через розширення або стискання виробництва регулюванням банківської процентної ставки. Такий самий механізм використовувався для скорочення імпорту та дефіциту платіжного балансу. Стимулювання або обмеження досягалося зміною величини банківської ставки. Слід зауважити, що діапазон експериментів в англійській економіці в 50—60-ті роки був досить широким: від націоналізації до реприватизації націоналізованої власності і навпаки.

Адекватною була і внутрішня політика консервативних урядів У. Черчілля (1951-1955), А. їдена (1955-1957), Г. Макміллана (1957—1963) та А. Дугласа-Х'юма (1963— 1964). Вона полягала, передусім, у стримуванні росту зарплати під тиском інфляції. Консерватори навіть спробували планувати економіку, однак швидко переконалися у згубності такої політики, її нереальності. Як інструмент регулювання широко використовувалась також податкова політика.

Період правління консерваторів ознаменувався остаточним розпадом Британської колоніальної імперії. У лютому 1960 р. Гарольд Макміллан у відомій промові про "вітер змін" визнав право колоніальних народів на незалежність. На 1964 p., коли при владі перебував уряд Алекса Дугласа-Х'юма, Британська колоніальна імперія фактично припинила існування. Прагнучи стати одним із європейських лідерів, Велика Британія у 1960 р., на противагу "Спільному ринкові", створила "Європейську асоціацію вільної торгівлі" (ЄАВТ), до якої увійшли також Австрія, Данія, Норвегія, Португалія, Швейцарія та Швеція. У 1952 р. Англія опанувала атомну зброю, брала активну участь у створенні воєнно-політичних блоків західних держав.

Англійський соціальний рух у період правління консерваторів проявився в численних страйках економічного характеру. Під впливом науково-технічної революції змінювалася соціально-виробнича структура найманої праці. У 1961 р. "білі комірці" становили 36 % учасників ринку найманої праці. Масовість страйкової боротьби на досить пасивному загальноєвропейському тлі була наслідком повільного економічного розвитку Великої Британії, а відтак, слабкого зростання життєвого рівня. Помітно активізувалася у 50—60-х роках антивоєнна боротьба, одним із проявів якої були, зокрема, щорічні так звані Олдермастонські походи (Олдермастон — центр виробництва атомної зброї).