Новітня історія країн Європи та Америки - Газін В.П. - Економічний та політичний розвиток у 60-х — першій половині 70-х років

Заходи, спрямовані на здійснення програми "Союз заради прогресу","сприяли прискоренню темпів економічного розвитку. У цілому з 1950 по 1975 р. валовий національний дохід латиноамериканських країн зріс у чотири рази. Регіон з аграрного, сировинного перетворився на аграрно-індустріальний. Посилився наступ на латифундизм. До 1964 р. в 16 країнах ухвалено закони про аграрні реформи.

Однак політична нестабільність на субконтиненті не зменшувалася. її джерелом на початку 60-х років стала Куба. Радянський Союз прагнув використати соціалістичну Кубу як плацдарм для просування комунізму в Латинській Америці. У 1962 р. за згодою Ф. Кастро СРСР таємно розмістив на Кубі радянські ракети та бомбардувальники. У відповідь США вдалися до військово-морської блокади Куби. Тільки здоровий глузд політичних лідерів, насамперед Дж. Кеннеді, врятував світ від трагічних наслідків, якими могла обернутися ця авантюра.

Уроки Карібської кризи не зупинили послідовників більшовицької доктрини "ощасливлювання" народів. Компартії Аргентини, Перу, Уругваю, Еквадору, Венесуели, Болівії, які не мали скільки-небудь серйозної соціальної бази, отримували щедру грошову підтримку від КПРС, вдавалися до організації "партизанських загонів", розпалювання внутрішніх чвар, тероризму. Все це лише поглиблювало неспокій у регіоні.

Слідом за низкою військових переворотів відбулися трагічні події у Чилі. Перемога на президентських виборах 1970 р. кандидата лівої коаліції "Фронт національного визволення" Сальвадора Альенде, який негайно приступив до радикальних перетворень — здійснення націоналізації основних галузей промисловості, аграрної реформи, — обернулася соціально-економічною кризою (падіння виробництва, інфляція тощо). 12 вересня 1973 р. генерал Аугусто Піночет здійснив військовий переворот. Після цього відбулися парадоксальні події: з одного боку, терор і репресії (за 15 років диктатури Піночета кількість убитих сягнула 15,5 тис. чол., а тих, що пропали безвісти, — 2,2 тисяч), а з іншого — піночетівська адміністрація жорсткими заходами державного регулювання забезпечила ринкові реформи та прискорення економічного розвитку Чилі, тобто здійснила перетворення, які внаслідок своїх демократичних принципів унеможливлювали існування військової диктатури. 5 жовтня 1988 р. народ сказав "ні" Піночету, а в грудні 1989 р. на загальних

виборах програв і його кандидат, архітектор чилійського "економічного дива", колишній міністр фінансів Брнан Бихі. У березні 1990 р. у країні відновлено демократію.

Нові тенденції на латиноамериканському субконтиненті у 80-х—на початку 90-х років

Кардинальні зміни, що відбулися в житті світового співтовариства за останні десятиріччя, не обійшли й Латинську Америку. Демократія та ринкова економіка сприяли глибокій ерозії суто латиноамериканської моделі суспільства, яку марксисти-ленінці розглядали як передумову переходу до комуністичної формації. Мілітаризм, марксизм, популізм та кредо закритої економіки, основним генератором якої була ідея заміни імпорту національним продуктом, як типові риси Латинської Америки відходять поступово у минуле. За винятком Куби, скрізь відбувалися реформи. Самі спроби військових переворотів дедалі частіше наштовхувалися на опір усередині країни, викликали протести міжнародного співтовариства. За винятком Чилі та Парагваю, військові скрізь показали свою неспроможність досягти економічних успіхів. Військові диктатори поступилися демократично обраним урядам. Панівною стала тенденція до політичного плюралізму.

Однак латиноамериканці відвернулися не тільки від мілітаризму, а й комунізму. Якщо в 60-х роках багато хто пророкував комунізацію субконтиненту, то сьогодні ідеали цього варіанту суспільного устрою повністю дискредитували себе. На прикладі комуністичних країн, особливо Куби, багато хто переконався, що комунізм гальмує розвиток продуктивних сил, веде до зубожіння. В Нікарагуа, де в 1979 р. владу захопили комуністи-сандіністи на чолі з "команданте" Даніелем Ортегою, у 1990 р. виборці, у яких нарешті з'явилася реальна можливість вибору, рішуче відхилили комунізм.

Втратив свою привабливість і популізм, який ґрунтувався на переконанні, що держава, оволодівши всіма суспільними важелями, в тому числі й через одержавлення економіки, покращить життя. Визначився поворот до роздержавлення та приватизації засобів виробництва, до відкритості економіки, демократії та ринку. Повсюдно почався відхід від системи протекціонізму, латиноамериканці стали активно включатися у світове господарство. Позичати і витрачати стало буденною практикою сучасного економічного життя. Активізувалося залучення американських, японських, німецьких, французьких, британських інвестицій. Іноземний капітал проник у найновіші галузі: електротехніку, машинобудування, виробництво автомобілів тощо. Наприкінці 80-х років обсяг зарубіжних капіталовкладень в економіку Латинської Америки становив близько 100 млрд. дол.

Новим у плані економічної інтеграції став вихід латиноамериканських країн на світові ринки. Північноамериканська угода про зовнішню торгівлю (НАФТА) відкриває ринки Канади та Сполучених Штатів Америки для Мексики, а з часом, можливо, й для інших країн.

Вихід латиноамериканських країн на нові економічні рубежі супроводжувався труднощами перехідного періоду 1980— 1990 pp., зокрема прискореним зростанням цін на товари. Так, річна інфляція у Бразилії сягнула 2750 %, в Аргентині — 3080, Перу - 7500, Болівії - 11 800, Нікарагуа - 14 300 %. У 1989 р. зовнішня заборгованість країн континенту становила 430 млрд. дол. Половина цієї суми припадала на Бразилію та Мексику. Водночас спостерігались спад виробництва, безробіття, зниження реальної заробітної плати. На кінець 80-х років країни регіону перевели за кордон 223 млрд. американських доларів лише на сплату боргу та виплату дивідендів іноземним інвесторам. У той же час подушний дохід латиноамериканців був нижчим, ніж 10 років тому. 80-ті роки нарекли втраченим десятиріччям.

Така ситуація спонукала до поглиблення реформ, що в загальному плані звелося до збалансування бюджетів, звільнення надлишку робочих рук, стабілізації ринків, скасування обмежень, приватизації державних підприємств. Тарифи на квоти відійшли в минуле, усюди запанувала вільна торгівля. Результати не забарилися. У 1993 р. темпи зростання виробництва в Чилі становили 10,4 %, в Аргентині 9 %, У Венесуелі 7 %. Пішла на спад інфляція. її рівень у 1994 р. в Болівії та Мексиці не перевищував 10 %. Водночас створювалися сприятливі умови для інвестування іноземного капіталу. У 1989—1992 pp. Мексика, наприклад, залучила до свого економічного розвитку 35 млрд. дол. На місце самовпевнених генералів приходили відповідальні політики.

Латиноамериканські країни почали переходити до реформ не всі одночасно. Так, Чилі здійснювала реформу уже з другої половини 80-х років, а Еквадор розпочав їх лише в першій половині 90-х років. У тих країнах, де реформи ще чітко не визначилися, труднощі в економіці набули загрозливого характеру. Так, у Бразилії, де спад виробництва сповільнився, але не припинився, щомісячна інфляція перевищувала ЗО %. Спад спостерігався також в економіці Перу, річний рівень інфляції у Колумбії дорівнював 20 %. У багатьох країнах мала місце фінансова нестабільність, що непокоїло експортерів.

Економічні реформи в Латинській Америці, як і в інших країнах, супроводжувалися загостренням соціальних проблем. Населення не бажало миритися зі своїм становищем мешканців бананових республік, не бажало "затягувати паски". Майже 70 млн. латиноамериканців мають денний дохід нижчий за 1 американський долар. А тому настійними були вимоги збільшити соціальні витрати: на охорону здоров'я, освіту, забезпечення житлом і т. ін.

Характерною особливістю латиноамериканського економічного зростання було те, що воно відбувалося в основному завдяки іноземним інвестиціям.

Проблемою є й те, що тільки в Коста-Ріці та Чилі існує традиція влади закону. Очевидці згадують, що під час перевороту в 1973 р. у Сантьяго танки зупинялися на червоне світло світлофорів. В інших країнах ще й досі на першому плані стоїть боротьба з корупцією, що є звичайним явищем латиноамериканського життя, з мафіозними кланами, з суддями, схильними коритися наказам представників виконавчої влади.

Майже повсюди — в Уругваї, Болівії, Перу, Венесуелі, усій Центральній Америці — перспективи демократії залежали від успіхів економіки. Для латиноамериканських країн з їх історією влади олігархії, самовпевнених армій, військово-бюрократичних хунт, бригадами смерті, партизанщиною крайніх лівих і крайніх правих потрібен час, щоб стати демократичними державами, і перші важливі кроки на цьому шляху вже зроблено. Протягом 80-х років упали військово-диктаторські режими в ІЗ країнах регіону, зокрема в Болівії (1982), Аргентині та Гренаді (1983), Уругваї (1984), Гватемалі (1985), Сурінамі (1985-1987), Чилі, Парагваї, Панамі (1989), Гаїті (1994). У більшості країн перехід до конституційного ладу відбувся мирно. На Гренаді, в Панамі та Гаїті — шляхом внутрішніх заворушень і завдяки військовому втручанню США. У Сальвадорі та Нікарагуа — через консенсус правих і лівих сил. Єдиний диктаторський режим на території Латинської Америки — це комуністичний режим Ф. Кастро на Кубі, який за більше як 40 років свого перебування при владі не спромігся навіть задовольнити мінімальні потреби своїх громадян. Припинення з розпадом СРСР "братньої допомоги" поставило режим у складне становище.

Таким чином, події 80-х років засвідчили, що латиноамериканці вважають недопустимими військові режими. Демократія створювала умови для народовладдя, і те, що чилійці і болівійці в 1988 р. відвернулися від генералів Аугусто Піно-чета і Х'юго Банзера, а в 1990 р. нікарагуанці, яким було дано шанс, скинули Даніеля Ортегу, було справедливим і закономірним її вираженням.