Новітня історія країн Європи та Америки - Газін В.П. - МІЖНАРОДНІ ВІДНОСИНИ 1945-1956 pp.

МІЖНАРОДНІ ВІДНОСИНИ 1945-1956 pp.

Становлення двох курсів у міжнародній політиці після Другої світової війни

Проблеми розвитку міжнародних стосунків у повоєнний період завжди привертали увагу дослідників. Як могло статися, що вчорашні союзники по антигітлерівській коаліції надовго опинилися у стані протиборства та конфронтації? Певною мірою тут спрацювала формула, висловлена колись англійським прем'єр-міністром Пальмерстоном: "В Англії немає вічних ворогів і друзів, у Англії є вічні інтереси". Для того, щоб стала зрозумілою поведінка колишніх союзників після війни, варто згадати, на чому саме трималася антигітлерівська коаліція. Виявиться: на національно-державних інтересах. Коли Німеччина у 1941 р. напала на Радянський Союз, Вашингтон і Лондон довго не вагалися. З двох тоталітарних режимів, які ще в 1939 р. кинули виклик миру на планеті, не безпечнішим для існування західних демократій було визнано німецький фашизм. Це засвідчило прийняття лідерами Англії та США — У. Черчіллем та Ф. Рузвельтом — Атлантичної хартії 14 серпня 1941 р. Саме вона лягла в основу антигітлерівської коаліції. Хартія започаткувала коаліцію на принципах, запропонованих Заходом. Радянський Союз, фактично, беззастережно прийняв її, змінивши при цьому класові пріоритети зовнішньої політики на національно-державні й погодившись, по суті, на майбутні умови післявоєнного устрою світу, запропоновані Заходом.

Війна завершилася перемогою антигітлерівської коаліції. Кожна з великих держав—учасниць коаліції виношувала свої власні плани і бачення післявоєнного світу. Так, Черчілль

був не проти повернутися до традиційної рівноваги сил у Європі, створити таку модель європейського порядку, в якій Велика Британія, Франція, а також переможена Німеччина могли б протистояти Радянському Союзові. Метою Черчілля було не допустити панування СРСР у Європі. Водночас він добре розумів, що самостійно відновити європейську рівновагу Британія не зможе. Американський президент Рузвельт, зі свого боку, сповнений романтичних надій на продовження товариського діалогу й співробітництва в рамках антигітлерівської коаліції, плекав ідею "чотирьох поліцейських", відповідно до якої США, СРСР, Англія та Китай, як всесвітня рада директорів, силою забезпечували б мир та безпеку у світі. Американська доктрина своєрідної моделі колективної безпеки виявилася неспроможною. Тверезий прагматик Рузвельт опинився у ролі мрійника щодо моделі післявоєнного світу. По-перше, між переможцями існувала глибока ідеологічна прірва. По-друге, надзвичайно слабкий Китай, заглиблений у внутрішню боротьбу, не міг виконувати функції одного із світових "чотирьох поліцейських". План Черчілля виявився більш реальним. І цілком закономірно, що американці після смерті Рузвельта поставилися до нього з розумінням, взявши на себе тягар захищати європейські демократії. А Радянський Союз, захоплений перемогою, повернувшись на позиції класових інтересів і нехтуючи Атлантичною хартією, почав активно просувати ідею соціалізму в Центральну та Південно-Схід и у Європу, грубо насаджуючи систему, яка від 1917 р. існувала на теренах колишньої Російської імперії. У приватній розмові з одним із тодішніх югославських лідерів Мілованом Джіласом Сталін зауважував: "Війна тепер не така, як у минулому; той, хто захоплює територію, запроваджує на ній свою власну соціальну систему. Кожен запроваджує свою систему скрізь, куди може дійти його армія. Інакше не може бути". Сталін, як бачимо, мислив категоріями комуністичної ідеології і традиційної російської політики (чого варті війна і перемога, якщо не розширено кордони і сфери впливу). Того ж Джіласа Сталін запевняв: "Якщо слов'яни залишаться об'єднаними і виявлять солідарність, то ніхто в майбутньому не зможе навіть пальцем поворухнути. Одним тільки пальцем". Генрі Кіссінджер у своїй "Дипломатії" зауважує з цього приводу: "Той новий міжнародний порядок, який мав на увазі Сталін, являв собою панславізм, підкріплений комуністичною ідеологією". Усе це різко контрастувало зі спільно здобутою перемогою над фашизмом, загострило ситуацію і змінило баланс сил у Європі. Таким чином, завершення Другої світової війни не принесло бажаного спокою. Причин цьому було кілька. По-перше, до країн Центральної та Південно-Східної Європи радянське керівництво почало насильно експортувати комуністичну систему, перетворюючи їх на форпост дальшого просування соціалізму в Європі. По-друге, унаслідок розгрому Німеччини була порушена традиційна конфігурація сил у Європі, створився своєрідний вакуум рівноваги сил.

Посилення СРСР та реалізація радянських планів у Центральній та Південно-Східній Європі сприймалися недавніми союзниками як загроза їхнім життєвим інтересам. Ні для кого не було секретом, що Радянський Союз не відмовився від реалізації ідеї світової революції. Навпаки, вона відверто проголошувалася як основний зміст епохи, суть якої, на думку радянського керівництва, полягала в революційному переході від капіталізму до соціалізму. І якщо Радянський Союз ставив своєю метою насадження соціалізму у світі, то Захід всіляко протидіяв цьому. Соціалізм як система однозначно відкидався західними суспільствами. Одним із перших кроків Західної Європи у цьому напрямі стало запрошення США на роль лідера Вільного світу. США, най-сильніша в економічному відношенні країна світу, заповнили вакуум сили в Західній Європі. Для США теза радянської загрози стала основою мирного завоювання Західної Європи. Надовго встановилася своєрідна, неприродна рівновага сил у формі виснажливого протиборства та всеосяжної, за винятком прямого воєнного зіткнення між лідерами двох світів, "холодної війни", що тривала десятки років. Жорстка хронічна конфронтація поглинала сили та засоби сторін. А тому звалювати вину за розв'язання "холодної війни" виключно на якусь одну сторону було б некоректно.

Зовнішня політика СРСР була значною мірою зумовлена внутрішніми процесами. Над централізація у внутрішній політиці неминуче породжувала гегемонізм та великодер-жавність у зовнішній політиці. Міністр закордонних справ

СРСР Молотов ще до війни так визначив завдання СРСР: "Якомога більше розширяти межі нашої вітчизни ". Після Другої світової війни ці завдання ставилися ще масштабніше: "З частини Німеччини зробити свою соціалістичну Німеччину". Чехословаччина, Польща, Угорщина, Югославія, на думку радянського керівництва, перебували у "розрідженому стані", "тут належало наводити порядок, притискати капіталістичні порядки". Політика "розширення" соціалістичного простору бачилася як "політика салямі" — відрізання від капіталістичної системи шматка за шматком на користь СРСР. Розширення просторової і силової сфери соціалізму стало основною метою радянського керівництва. Воно розглядало США як найбільш придатну для насадження соціалізму країну, оскільки комунізм у багатій країні наступить швидше, аніж в інших. А тому в 1946 р. на Чукотці була зосереджена десантна армія, перед якою Сталін ставив конкретне завдання: у випадку війни висадитися на Алясці й уздовж узбережжя Тихого океану наступати на США. На розширення "меж" витрачалися величезні кошти. Нікого з вищого радянського керівництва не турбувало те, шо замішана на авантюризмі політика "ощасливлювання" народів прирікала їх на злидні, трагедії, відставання від цивілізації.

Усе це призвело до балансування на грані війни. Інтереси експансії соціальної революції відсували на задній план відвернення загрози війни. Пропагандистська логіка, прийнята для внутрішнього користування, виглядала приблизно так: "Оскільки західний імперіалізм чинить опір прогресивним соціальним і територіальним змінам у світі, які ідуть від Радянського Союзу, значить, він агресор". Адекватною була Й тактика. З одного боку, СРСР, наступаючи на позиції Заходу, підвищував рівень воєнної небезпеки, а з іншого, зауважував російський історик В.Дашичев, — розгортав широку кампанію на захист миру і не жалів сил і засобів для організації масового руху прихильників миру. Не випадково у 50-ті роки жартували: "Буде така боротьба за мир, що каменя на камені не залишиться ". Таким чином, СРСР став заручником власної пропаганди. Захід сприймав Радянський Союз як небезпечну державу, яка прагне воєнним шляхом ліквідувати демократію і встановити комуністичний лад в усьому світі, і нарощував зусилля для "стримування комунізму", що, своєю чергою, підвищувало рівень напруженості й посилювало загрозу глобального ядерного конфлікту.

На такому тлі розгорталося об'єктивне змагання між двома світами — демократичним і тоталітарним, в основі яких лежали доктрини: "пакс американа"і "пакс совстіка". СРСР програв це змагання, і шлях до остаточного краху "світу по-радянськи" лежав через прозріння та відмову від утопії.

Таким чином, міжнародні відносини після 1945 р. формувалися тими стратегічними політичними установками двох світів, які суперечили, не допускали нормального цивілізованого співіснування. Однак вимушене співіснування, під загрозою глобального зіткнення цивілізацінної катастрофи, сформувалося у специфічну "рівновагу жаху".