Новітня історія країн Європи та Америки - Газін В.П. - Берлінська криза 1958—1963 pp.

У другій половині 50 — у 60-х роках сформувалися три могутні центри сили, котрі дедалі помітніше впливали на міжнародні стосунки: США, Західна Європа та Японія. Надії Радянського Союзу на загострення боротьби між ними не здійснились. Система ДМК і тут посприяла капіталістичному світові, ставши регулюючим чинником міжнародних відносин. Для розв'язання найболючіших проблем, насамперед економічних, між трьома центрами сили була вироблена нова система стосунків у формі щорічних зустрічей (самітів) глав семи найбільш розвинутих країн капіталістичного світу (так званої великої сімки — США, Англія, Франція, ФРН, Японія, Італія, Канада). Уперше така зустріч відбулася у листопаді 1975 р. в містечку Рамбуйє, неподалік від Парижа, під час економічної кризи, що охопила західний світ. На зустрічах лідерів "великої сімки" обговорюються й регулюються найболючіші питання, які в минулому нерідко призводили до гострих міждержавних конфліктів і навіть воєн. У діяльності

"сімки" знайшла втілення система поєднання економічної демократії з продуманими методами регулювання відносин між розвинутими країнами світу на принципах компромісів і пошуку взаємоприйнятних рішень. Така політика знаходила підтримку й серед тих країн, які в 60-ті роки були утягнені технологічною революцією в орбіту бурхливого економічного розвитку (Південна Корея, Тайвань, Сінгапур, Гонконг та ін.). Останнім часом "сімка" перетворилася на важливий штаб, де приймаються економічні, а також політичні рішення, що стосуються країн, які потребують допомоги.

Берлінська криза 1958—1963 pp.

Після 1955 р. німецька проблема перейшла у фазу стагнації та усвідомлення світовим загалом безперспективності об'єднання двох країн у найближчий час. У 1957 р. в дипломатичних та політичних колах Європи промайнула ідея німецької конфедерації, яка не викликала особливого інтересу ні на Сході, ні на Заході. Німецька проблема продовжувала залишатися джерелом конфліктів у стосунках між Сходом і Заходом. її невралгічним пунктом був Західний Берлін, який анклавно існував у межах НДР. Відповідно до рішень Потсдамської конференції Берлін управлявся чотирма державами. Урешті-решт, Східний Берлін став столицею НДР, а Західний — вітриною ринкового процвітання в соціалістичному оточенні. А радянське керівництво вважало його просто "наривом", який необхідно було ліквідувати, оскільки саме через нього відбувалася втеча на Захід найбільш дієздатної частини населення НДР.

Із млявої реакції Заходу на придушення радянськими військами повстань у Берліні (1953) та Угорщині (1956) радянські керівники зробили висновок, що "загальна криза" капіталізму "посилюється" і співвідношення сил у світі "змінюється" на користь соціалізму. За таких умов Радянський Союз 10 листопада 1958 р. висунув вимогу скасувати чотиристоронній статус Берліна і пригрозив передати контроль за доступом до Західного Берліна східнонімецькій адміністрації. У нотах західним державам від 27 листопада СРСР наполягав на перетворенні Західного Берліна на демілітаризоване "вільне місто". Він заявив, що коли протягом шести місяців дане питання не буде вирішене, то СРСР підпише мирний договір з НДР і передасть їй свої окупаційні права і контроль над комунікаціями до Західного Берліна. Це був ультиматум Заходу.

10 січня 1959 р. Хрущов передав трьом західним державам проект мирного договору, де йшлося про встановлення нового статусу як самого Берліна, так і Східної Німеччини. Перед Заходом постала дилема: або визнання радянського сателіта, або війна. Хрущов сподівався убити двох зайців: зміцнити НДР, припинивши втечу її громадян на Захід, і змусити останній ослабити свої зв'язки з ФРН. Проти будь-яких поступок з боку Заходу категорично виступив бундесканцлер ФРН К. Аденауер. Для нього давно вже стало аксіомою, що радянські вимоги містять загрозу майбутньому Німеччини. Навіть конфедерація зі Східною Німеччиною вважалася йому неприйнятною у будь-якій формі.

Хрущов, побоюючись що Захід може прийняти виклик Радянського Союзу, не наполягав на своєму ультиматумі. Просто робив грізні заяви і тут же відступав, продовжуючи пошуки односторонніх заходів, які б не призвели до ускладнення ситуації й водночас припинили потік утікачів на "загниваючий Захід".

Відповідь соціалістичного світу на непоступливість Заходу була несподіваною для всіх. 13 серпня 1961 р. західні берлінці проснулися і виявили, що вони опинилися у тюрмі. Щоб унеможливити втечі східних німців до ФРН, у ніч з 12 на 13 серпня з готових бетонних блоків була збудована Берлінська стіна висотою від трьох до п'яти метрів. Над нею було натягнуто колючий дріт, змонтовано хитрі пристосування-самостріли, поставлено прикордонників. Після 1961 р. близько 200 східних німців, намагаючись потрапити на Захід, загинули біля Берлінської стіни. НДР, відстаючи від ФРН в економічному плані, з подачі Радянського Союзу здійснювала кроки, які дивували весь світ своєю незграбністю. "Банкрутство комуністичного режиму, — зауважував Г. Кіссінджер, — було продемонстровано всьому світові". Проте через проблему пересування всередині Берліна Захід воювати не став.

Берлінська криза показала, шо ніхто не хотів поступатися, але й ніхто не хотів зриватися за грань ядерної війни.

Розуміючи, що мета стала недосяжною, Хрущов у січні 1963 р. оголосив, що "успіх", пов'язаний із спорудженням Берлінської стіни, зробив сепаратний мирний договір з Берліном непотрібним. Берлінська криза завершилась. СРСР більше не робив спроб перешкоджати доступові до Західного Берліна. Остаточно конфлікт вдалося урегулювати в 1971 p., коли СРСР, Франція, Велика Британія і США підписали спеціальну угоду з цього питання. Після побудови Берлінської стіни проблема об'єднання Німеччини втратила свою актуальність. Новий східнонімецький лідер Еріх Хо-неккер, який прийшов до влади у 1971 p., поспішив заявити, що в Німеччині склалися дві нації, які розвиваються кожна своїм історичним шляхом, а тому будь-яке об'єднання є недоцільним. А Берлінська стіна, "порадував" своїх співвітчизників Хонеккер, простоїть ще сто років.