Політична історія України - Танцюра В.І. - Політичні причини та наслідки Люблінської унії

Політичні причини та наслідки Люблінської унії

З XIV ст. у політичне життя України увійшло таке явище, як унія. Перефразуючи О. Бісмарка, який зауважив, що Німеччину переслідує "жах коаліцій", спрямованих проти неї, можна стверджувати, що Україну постійно став переслідувати "жах уній", до яких були схильні її політики. Від 1385 p., коли литовські та польські керманичі уклали Кревську унію, кожного століття землі України приєднувалися, чи то з волі монархів, чи з волі частини місцевої еліти до інших держав, а отже, чужої політичної культури й традиції. Такими були унії Віленсько-Радомська 1401 p., Городельська 1413 p., Люблінська 1569 p., Переяславська 1654 р. та Галицька 1658 р.

Подібні угоди не були чимось унікальним. Особисті або міждержавні, короткочасні ситуативні або довготривалі унії були частиною тогочасного політичного життя. Кальмарська унія (1397—1523) між Данією, Норвегією та Швецією сприяла об'єднанню зусиль королівств у боротьбі з німецькою економічною експансією. Союз Кастилії та Арагону в 1479 р. поклав початок утворенню Іспанської держави. XVI ст. можна вважати століттям уній — настільки вони вплинули на історію Східної та Центральної Європи. Так, у 1526 р. після загибелі чеського короля Людовика II та припинення існування династії в Угорщині політична верхівка цих країн обрала на престоли Чехії та Угорщини австрійського ерцгерцога Фердинанда І Габсбурга. Корони святого Вацлава та Святого Стефана були делеговані монарху з сусідньої країни. Відтоді до 1918 р. на політичне життя Європи великий вплив справляла Австрійська імперія. На крайньому заході континенту персональна унія Іспанії і Португалії 1581 р. суттєво вплинула на політичну долю цих країн.

На рубежі між середньовіччям та новими часами в історії України знаковим явищем стала Люблінська унія 1569 р. між Великим князівством Литовським і Королівством Польським. Вона була зумовлена такими чинниками:

1. Тривалим досвідом Литовсько-Польських союзів XIV—XV ст. Наприкінці XIV ст. Литва та Польща опинились під загрозою з боку Тевтонського ордену й шукали взаємоприйнятних форм боротьби з ним. В обох країнах точилась боротьба між різними групами: у Литві — між братами та родичами князя Ягайла; в Польщі — між мало - та велико-польськими феодалами. Внаслідок компромісів у 1385 р. у м. Крево була укладена персональна унія між Ягайлом і польською верхівкою, згідно з якою він обирався польським королем, одружувався з королевою Ядвігою. Ягайло зобов'язувався організувати боротьбу за повернення загарбаних німцями земель, інкорпорувати Литву та Русь до Польщі, запровадити на цих землях католицизм.

Разом з литовськими присяжні грамоти на вірність польському королю підписали київський, волинський та новгород-сіверський князі. Спроби швидкого впровадження в життя умов унії посилили опозицію, в середовищі литовської та руської верхівок, яку очолив литовський князь Вітовт. Згідно з досягнутим компромісом 1392 р. Литва залишалась фактично самостійною державою на чолі з Вітовтом, який на засадах ленного права (права влади над певною землею за умов виконання військової або адміністративної служби) залежав від польського короля. До 1440 р. в Україні точилась боротьба під проводом Вітовта, а по його смерті — Свидригайла проти польського втручання і посадження литовських магнатів намісниками та воєводами на Київщині, Чернігівщині, Волині. Неприйняття місцевою українською елітою унії Литви та Польщі призвело до устремлінь окремих її кіл (Новгород-Сіверських феодалів) у бік православної Москви. Навіть здобута спільно з поляками перемога над німцями під Грюнвальдом у 1410 р. не зупинила прагнення української, білоруської та литовської верхівки до самостійності. Тільки за часів Сигізмунда І, який перебував на престолі більше 40 років (1506— 1548), коли вдалось добитися політичної стабільності, об'єднати зусилля для боротьби проти зростаючої татарської загрози, ідея унії вкоренилася у свідомість української політичної верхівки.

2. Московською загрозою. Литва була у стані перманентної війни з Московським царством. Виснажені великими втратами, литовці відчули, що без Польщі не зможуть вистояти.

3. Династичними зв'язками. Король польський і водночас великий князь литовський Сигізмунд II Август (1520—1572) не мав синів — спадкоємців престолу. Розуміючи, що політично недалекоглядно покладатись на думку сеймів у визначенні нового правителя, спираючись на власний авторитет, він рішуче підтримав ідею нової унії. Реалізовано її на Люблінському спільному сеймі, під час якого король видав привілеї для української православної шляхти Волині, Київщини, Поділля, заохочуючи її голосувати за об'єднання.

4. Прагненням української шляхти здобути права, якими користувались польські шляхтичі (приміром, не сплачувати деякі податки). Крім того, українська шляхта сподівалась отримати допомогу в охороні своїх земель від набігів кримських татар. Польща, що перебувала на вершині економічної та політичної могутності, видавалась їм найкращим союзником. Тому вони в односторонньому порядку проголосували за вихід українських земель зі складу Великого князівства Литовського і включення їх до Польського Королівства.

Люблінський сейм тривав протягом першої половини 1569 p., а 1 липня було підписано акт про унію, згідно з яким Польща та Литва об'єднувались в єдину державу — Річ Посполиту на чолі з монархом, обраним на спільному сеймі. Єдиний сейм і сенат мали збиратися у Варшаві. Об'єднана держава здійснювала зовнішньополітичні зносини, мала єдину грошову одиницю. Шляхта звільнялась від сплати торгових мит. Піддані обох держав мали рівне право володіти маєтками в обох частинах Речі Посполитої. Велике князівство Литовське зберігало автономію, маючи окремий уряд, адміністрацію, суд, закони, військо.

Українські землі в складі Королівства Польського поділялись на шість воєводств: колишні — Руське, Белзьке, Подільське та нові — Волинське, Брацлавське, Київське. У 1635 р. було створене Чернігівське воєводство. Управляли ними воєводи з дуже великими повноваженнями. На території чотирьох нових воєводств продовжували діяти Литовський статут, попередня система судочинства, "руська мова" як урядова. Згодом їх поволі витісняли польські порядки, польська та латинська мови. Українські землі зберігали свої традиційні геральдичні символи. В Галичині в ролі герба і надалі залишився золотий лев на блакитному полі. Під блакитним знаменом українське з'єднання брало участь у Грюнвальдській битві 1410 р.

У Київській землі гербом було зображення св. Архістратига Михайла з полум'яним мечем та срібним щитом; на Волині — срібний хрест у середині червоного поля; на Поділлі — золоте сонце з 16 променями в блакитному полі й над ними — золотий хрест.

М. Грушевський, оцінюючи ті процеси, писав: "Акт 1569 р. ... кинув українську... суспільність центральної й східної України в вир гарячого, нервового тодішнього польсько-шляхецького життя, політичної боротьби, нових політичних, суспільних і культурних обставин ...Треба було подбати про те, щоб у сім новім світі не виглядати медведем з поліських пущ... Треба було натертися польською політурою..."

В Україні почало інтенсивно зростати землеволодіння магнатів та шляхти. Приміром, на Лівобережжі виникла невеличка держава в державі, так звана "Вишневеччина" з центром у Лубнах. Вона була закладена Олександром Вишневецьким (? — 1594), черкаським і канівським старостою в 1580—1594 pp., любецьким старостою у 1584—1594 pp. Син його брата — Михайла Корибут-Вишневецького (? —1615) та Раїни, дочки молдавського господаря Єремії Могили — Я рем а-Міха л Кори-бут-Вишневецький був князем у Вишнівці й Лубнах 1612—1651 pp., воєводою руським 1646—1651 pp. та гадяцьким старостою 1634—1651 pp., одним з найзапекліших ворогів Богдана Хмельницького. У 30-х роках XVII ст. йому належало 56 міст і містечок, до 40 тис; селянських дворів. На Волині інший впливовий магнатський рід — князь Острозький володів більше ніж 900 містами та селами.

Латифундії феодалів набули виняткового значення у зв'язку зі змінами в економіці Західної Європи, яка потребувала сільськогосподарської продукції. Запровадження комерційно орієнтованих маєтків (фільварків) допомогло суттєво збільшити в Україні виробництво та вивіз зерна. Якщо через Гданський порт у 1557 р. було вивезено 89 тис. т зерна, то у 1583 р. — вже 138 тис. т, а в 1618 р. — 256 тис. т.

Все це відбилось на становищі українських селян. Було зламано колективістську общинну форму землекористування і впроваджувалось наділення землею кожної сім'ї. Максимальний розмір наділу міг становити до 21 га, який називався ланом або "волокою". Третина селян мала саме такий наділ, ще 40 % користувались ділянкою у півлану. Селянин повинен був відбувати панщину, яка постійно збільшувалась. До того ж поляки обмежили можливості соціальної мобільності українців, намагаючись всіляко прикріпити їх до землі. Очевидно, саме на рубежі XVI—XVII ст. остаточно склався тип українця, риси якого зберігаються донині: індивідуалізм, схильність до сільської праці. Позитивно впливало на формування суспільства оголошення "слобод" (пільг від панщини та повинностей на 10—20 років) у Південно-Східній Україні, надання багатьом містам Магдебурзького права.