Політична історія України - Танцюра В.І. - Сеймова боротьба — перший досвід українського парламентаризму

Починаючи з 1597 р. на засіданнях сейму та сенату Речі Посполитої українська православна шляхта вела боротьбу за захист своїх прав, проти наступу католиків та уніатів, які, користуючись підтримкою держави, отримали контроль над більшістю парафій, церковних урядів, прибирали до рук майно.

Безпосереднім приводом до розгляду "українського питання" на сеймі 1597 р. став арешт та знущання над екзархом Константинопольського патріарха Никифором, який активно підтримував православних у Бресті. Його звинувачували у шпигунстві на користь іноземної держави. Католицька більшість сейму не відгукнулась на вимогу православних делегатів припинити політичне переслідування. К. Острозький вимушений був порушити це питання на засіданні сенату. Його промова, звернена до короля, стала одним з важливих політичних документів доби. "За віру православну чиниш наступ на права наші, ламаєш вольності наші і, кінець-кінцем, на сумління наше налягаєш, — звертався він до короля, — цим присягу власну ламаєш, і якщо раніш щось для мене зробив, то останньою немилістю все зводиш нанівець. Не тільки сам я, сенатор" зазнаю кривди, але бачу, що справа йде до остаточної загибелі всієї Корони Польської, тому що відтепер ніхто вже не застережений у своїх правах і вольностях, і скоро настане велика смута". Позитивного рішення ухвалено так і не було, Никифор помер в ув'язненні.

Надалі українські православні почали ретельніше готуватись до чергових сеймів, виносити на них значиміші політичні питання, шукати союзників і вступати в коаліції. На сеймі 1599 р. вперше виступила така організована коаліція (конфедерація) православних і протестантів. На сеймі 1603 р. українці підкріпили свої вимоги демонстрацією військової сили — під командуванням О. Острозького (сина К. Острозького) до місця проведення сейму прибув двотисячний загін. Використовували вони й тактику компромісів. Король, потребуючи згоди сейму щодо витрат на війну зі Швецією, вимушений був піти на поступки православним. З-під влади уніатів дозволено було звільнити Києво-Печерський монастир, його архімандрита мали право обирати київська шляхта та духовенство. Це сприяло перетворенню Києва на оплот православ'я в Україні. На сеймі 1607 р. король зобов'язався роздавати посади та маєтки православної церкви лише "людям руського народу" і "чисто-грецької релігії", скасовував судові декрети проти православних осіб духовного звання. Але протягом другого десятиліття XVII ст. помітних зрушень на краще добитися не вдалось.

Важливі рішення були ухвалені на сеймах 20-х років XVII ст. У 1623 р. припинено судове переслідування православної церковної ієрархії, яка з'явилась у 1620 р. за підтримки козаків. Рішення сейму (конституція), за яким дозволялось відкривати нові братства, церкви, монастирі, гарантувало вільне богослужіння за грецьким обрядом, не було враховане в остаточній редакції. В журналі сейму з'явився запис про відкладення конкретного рішення щодо цього. Це означало, що "де-факто" українське суспільство добилось визнання своїх вимог. Минуло ще шість років і сейм 1629 р. легалізував Київське церковне братство зі шпиталем і церквою. Проте знову конституція виявилась половинчастою, в ній нічого не було сказано про братську школу. Крок за кроком прибічники українства вчились на законних підставах захищати свої права. І якщо на сеймах першого десятиріччя XVII ст. позитивні рішення щодо українських вимог можна пов'язати з певною кон'юнктурою, намаганням поляків здобути підтримку православних у боротьбі за московський престол, то успіхи 20-х років XVI ст. — цілковита заслуга консолідованого українського суспільства, провідну роль в якому на себе перебирало козацтво.