Політична історія України - Танцюра В.І. - Запитання. Завдання

Наприкінці XIX — на початку XX ст. українців в парламенті Австрії та сеймі Галичини налічувалось одиниці. Австро-угорський уряд усіма засобами нацьковував в Галичині поляків на українців, надаючи їм перевагу через використання політики цензів на виборах, призначаючи посадових осіб, неприхильних до українства, забороняючи відкриття українського університету та ін.

Після виборів 1907 р. у парламенті Австрії кількість депутатів-українців зросла майже в десятеро порівняно з 1897 р. Українці здобули 27 мандатів, з яких 17 належали національно-демократичній партії, 3 — радикалам, 2 — соціал-демократам, 5 москвофілам. П'ять українських депутатів були обрані від Буковини. У 1910 р. Ю. Романчук був обраний віце-президентом палати послів австрійського парламенту. Парламентський клуб (фракція українців), керований УНДП як провідною парламентською партією, зосередив увагу на українізації освіти, відкритті українського університету у Львові, адміністративному поділі Галичини на українську і польську частини, створенні українського Коронного краю, реформі виборчого закону до Галицького сейму.

Українська фракція підтримувала уряд або дотримувалась нейтралітету в питаннях, пов'язаних з фінансуванням військових витрат, торговельною політикою, анексією Боснії. Лідери фракції розраховували, що уряд в обмін на лояльність сприятиме реформі виборчого права у галицький сейм, обмежить свавілля і зловживання контрольованої польськими силами місцевої адміністрації, збільшить асигнування на українську освіту, але ці сподівання були марними. Тиск під час виборів у Галицький крайовий сейм у січні 1908 p., антиукраїнська кампанія, розгорнута поляками, призвели до того, що українці програли місцеві вибори й опинилися у дуже скрутному становищі. У сейм потрапили 12 народовців і • 8 москвофілів. У квітні 1908 р, студент М. Січинський вбив намісника Галичини Потоцького. Цей акт відчаю був сприйнятий як загроза всій Австро-Угорщині, примусив віденський уряд піти на поступки.

У напруженій боротьбі методом спроб та помилок українські політики здобували парламентський досвід. Діяльність парламентської та сеймової фракцій викликала дискусію в УНДП щодо координації дій між проводом партії та депутатами, можливості критикувати дії фракцій у партійному органі "Діло". Так, сеймовій фракції у 1908 р. було заборонено брати участь у переговорах, укладати союзи з поляками щодо принципових питань, оскільки такі дії дискредитували б політику УНДП. У газеті було заборонено критикувати дії фракції і навіть усунуто з посади її редактора (влітку 1908 p.).

Реальну допомогу парламентській діяльності надавав М. Грушевський. У своїх статтях він аналізував досягнення і прорахунки українських парламентарів, стверджував, що романтичний період сподівань на негайні зміни від діяльності фракції минув, а наступив новий етап: тверезої політики, в якій необхідно враховувати попередній досвід, перейти до реалізації принципової політичної лінії, розширити контроль громадськості за діями обранців.

З 1909 по 1913 рік у Галицькому сеймі українські делегати неодноразово вдавались до практики "голосної обструкції", унеможливлюючи обговорення і прийняття рішень під час розгляду ключових бюджетних питань. У 1910 р. питання про поділ Галичини на дві частини розглядала Державна Рада у Відні. Східною Галичиною прокотилась хвиля масових віч. На виборах до сейму в червні 1913 р. українці здобули 31 місце. В січні 1914 р. було запроваджено загальне виборче право до сейму, надано можливості українцям обирати своїх представників до сеймових комітетів і крайових установ. У новому сеймі мало бути 228 місць, з яких 62 віддавалось українцям. Усе це свідчило про зародження елементів політичної автономії українців у Галичині. Перша світова війна перервала ці реформи.

У роки війни українці опинилися по обидва боки лінії фронту. Не було єдності й у діях українських політиків. Наприклад, у перші дні війни С. Петлюра виступив з дуже неоднозначною статтею-відозвою "Україна і українці", в якій переконував, що виконанням обов'язку перед Російською державою українці заслужать розв'язання їх політичних проблем. Виданий у Львові Маніфест Головної Української Ради проголошував необхідність підтримати у війні Австро-Угорщину та її союзників. Подібну відозву видав Союз українських парламентських і сеймових депутатів.

Наддніпрянці, які опинилися в цей час у Львові (Д. Донцов, В. Дорошенко, М. Залізняк та ін.) створили Союз визволення України для роботи серед полонених австрійською армією українців. Політичні перспективи українського народу він убачав у воєнній поразці Росії. Майбутня українська держава уявлялася йому конституційною монархією, в якій утвердилися б демократичний лад, невід'ємні свободи громадян. Вбачаючи свою місію у представництві інтересів "Великої України", Союз налагодив контакти з воюючими проти Росії нейтральними країнами для інформування їх про українські проблеми.

На початку XX ст. стались подальші зрушення в політичному житті України, вирішальну роль у якому продовжувала відігравати інтелігенція. У її середовищі постійно збільшувалась частка вихідців з народу, передусім селянства. Українська інтелігенція, будучи тісно пов'язаною з життям села, малого і середнього міста, виражала притаманні їм політичні стереотипи. Багатьох українських інтелігентів, які мешкали на підневільних Росії територіях, характеризувала так звана подвійна лояльність: до України та Росії.

У цей час в Україні виникла система політичних партій соціалістичного, ліберального та національно-революційного спрямування. Вони спирались на масову легальну пресу, яка після 1905 р. стала доступною в обох частинах України, кооперативний рух, мережу "Просвіт". Виняткове значення мала діяльність парламентських фракцій у законодавчих органах Росії та Австрії.

На Західноукраїнських землях провідну роль серед партій відігравали ліберали, діяльність яких була легальною. У Наддніпрянській Україні чисельна перевага була на боці соціал-демократів, політична ідеологія та ментальність яких більше відповідали умовам нелегального існування. Проте в програмах усіх політичних партій основними були вимоги соціальної справедливості. На відміну від попереднього етапу, коли виробленням теоретичних засад національно-визвольного руху займались окремі інтелектуали, на початку XX ст. до політичних дискусій залучились політики другого ешелону — функціонери та керівники центральних і місцевих осередків партій. Політична думка була представлена в про-Є^СІа35пПрОГрам та програмних документах цих організацій. Теоретичні дискусії про співвідношення між культурництвом і політикою перейшли в площину вибору політичних пріоритетів — національне чи соціальне визволення, автономія чи незалежність, стратегія і тактика боротьби, пошуки союзників. Формування українських національних партій та вибір оптимального політичного курсу були перервані Першою світовою війною і поновилися лише після 1917 р.

Запитання. Завдання

1. За яких міжнародних та внутрішніх обставин відбувався розвиток українського національно-визвольного руху на початку XX ст.?

2. Які чинники впливали на формування української національної еліти на початку XX ст.?

3. Як вплинула перша російська революція 1905—1907 pp. на розвиток політичного руху в Україні?

4. Поміркуйте над тим, які відмінності мав процес виникнення українських політичних партій у Наддніпрянській та Західній Україні.

5. Які особливості програмної і політичної діяльності українських соціал-демократів, лібералів та націонал-революціонерів?

6. Охарактеризуйте особливості національної ідеї в програмах українських політичних партій цього періоду.

7. Порівняйте умови парламентської діяльності українських фракцій в Державних думах Росії та Австрійському парламенті.

8. Якими були наслідки політичної діяльності українських фракцій в представницьких органах Російської та Австро-Угорської імперії?