Політична історія України - Танцюра В.І. - 9.5. Національно-визвольний рух на землях Західної України

Творення державності в Галичині

Започаткування процесу національно-державного будівництва у під австрійській Україні стало можливим під час Першої світової війни, напередодні поразки в ній країн Четверного союзу. Уже 30 травня 1917 р. Євген Петрушевич оголосив у віденському парламенті заяву про необхідність відновлення Галицько-Волинської держави, неприпустимості приєднання Східної Галичини до формально створеної у жовтні 1916 р. Польської держави. Правова основа для виконання такої вимоги з'явилася в лютому 1918 p., коли на переговорах у Бресті У HP домоглася від австрійського уряду зобов'язання створити в липні 1918 р. окремий Український Коронний край зі Східної Галичини та Північної Буковини у складі Австро-Угорської держави. Однак Відень проігнорував це, так і не ратифікувавши Брестський договір до розпаду власної держави.

Напередодні поразки країн Четверного союзу представники чеського, словацького, українського народів планували проголосити на своїх територіях національні держави в союзі з Австрією. 16 жовтня 1918 р. австрійський імператор Карл видав маніфест, за яким "Австрія по волі своїх народів має стати союзною державою, в якій кожне плем'я на області, яку воно заселяє, творить свій власний державний організм". Проте серед українських парламентаріїв Західної України не було єдності. Деякі (Є. Петрушевич і К. Левицький), підтримані націонал-демократами і радикалами, вимагали української автономії, погрожуючи приєднатися до Великої України (Наддніпрянщини), яка в цей період переживала політичну кризу через боротьбу за владу між Директорією та гетьманом П. Скоропадським. Насправді програми щодо об'єднання всіх етнічних українських земель вони не мали, враховуючи нестійкість влади на сході України. Водночас галицькі соціал-демократи наполягали на обов'язковій злуці Галичини з Україною в одну державу.

Використавши маніфест імператора як юридичний привід, 18 жовтня 1918 р. у Львові депутати-українці австрійського парламенту (представники партій Галичини й Буковини) створили конституанту під назвою "Українська Національна Рада" на чолі з Є. Петрушевичем. Вона ухвалила утворення Української держави. Тоді не йшлося ні про її приєднання до Наддніпрянської України, ні про автономію у складі Австрії. Це викликало значний опір націонал-демократів і радикалів, які вважали, що проголошення державності на землях Галичини й Буковини викличе гнів Антанти.

Лише активність польських представників прискорила збройний виступ 1 листопада 1918 р. українських військових частин, які досить швидко захопили Львів. 9 листопада було створено уряд Західноукраїнської народної республіки — Державний Секретаріат на чолі з К. Левицьким (назва держави була прийнята офіційно 13 листопада). В уряді лідирували націонал-демократи — 8 державних секретарів, радикали мали 2 посади, соціал-демократи, християнська суспільна партія — по одній. Було і два позапартійних члени уряду. Однак після наступу польських військ 21 листопада українські загони залишили Львів. Ще раніше румунські війська зайняли Буковину, а Закарпаття на початку 1919 р. було приєднане до Чехословаччини.

Величезні територіальні й людські втрати, іноземна агресія примусили керівництво ЗУНР прискорити об'єднання з Наддніпрянською Україною. Такі плани існували і в керівників Українського національного союзу на чолі з В. Винниченком ще в жовтні 1918 p., але вони виявилися надто амбіційними і нереальними: йшлося про залучення в єдиний державний український організм Східної Галичини, Буковини, Закарпаття, Холмщини, Підляшшя, частини Бессарабії, Донщини, Чорноморії, Кубані, Криму. У листопаді 1918 р. був прийнятий "Тимчасовий основний закон ЗУНР". Він дав назву Західноукраїнській народній республіці. Затвердив герб — Золотий Лев на синьому полі і синьо-жовтий прапор.

Тодішній світ загалом не передбачав утворення Західноукраїнської держави. Польща вважала український національний рух у Східній Галичині злочинним, Франція розглядала його як німецьку інтригу, США територію Західної України з погляду "доцільності і практичних міркувань" планували віддати Польщі. Об'єднання українських земель теж вважалося недоцільним, бо незалежна Україна існуватиме недовго, її знову підкорить Росія, а поширення російського кордону до Карпат лякало Європу. Перевагу було віддано федеративним утворенням, забезпеченню права окремих націй на самовизначення, запобіганню балканізації Центрально-Східної Європи та утворенню малих нежиттєздатних держав.

Незважаючи на це, 1 грудня 1919 р. повноважні представники Державного Секретаріату ЗУНР і члени Директорії підписали у Фастові Передвступний договір про майбутнє об'єднання двох республік. Урочисте проголошення Акта злуки відбулося 22 січня 1919 р. у Києві на Софійській площі. Остаточна ратифікація Акта мала бути здійснена майбутніми Українськими Установчими Зборами, скликаними з території всієї України. До того часу Західна область УНР залишалася зі своїми окремими законодавчими, адміністративно-виконавчими органами влади.