Політична історія України - Танцюра В.І. - Наступ реакційних сил на спроби лібералізації політичного режиму в повоєнні роки

Процес повернення до мирного життя, подолання повоєнної розрухи перебував під пильним контролем Комуністичної партії. Вона формувала адміністративно-господарський та радянський апарат республіки.

Першим секретарем ЦК КП(б)У залишався М. Хрущов (з червня 1938 по березень 1947 року і з грудня 1947 по грудень 1948 року). До грудня 1947 року він обіймав і посаду Голови Ради Міністрів УРСР, проявивши себе послідовним прибічником тоталітарної системи. Однак у важку зиму 1946—1947 pp., коли в багатьох областях України лютував голод, він все-таки поставив перед Й. Сталіним питання про продовольчу допомогу республіці, на що той розізлився, обізвавши М. Хрущова "сумнівним типом" і прислав в Україну Л. Кагановича.

Обіймаючи з березня по грудень 1947 р. посаду першого секретаря ЦК КП(б)У, Л. Каганович зосередився не на подоланні голоду, а на пошуках ворогів, викоріненні "українського буржуазного націоналізму", передусім серед наукової й творчої інтелігенції. Після відкликання його до Москви на посаду першого секретаря ЦК КП(б)У повернули М. Хрущова, та через два роки знову перевели до Москви.

У повоєнні роки більшість радянських громадян вірила у можливість щасливого та заможного життя. До того ж радянська пропаганда підігрівала цю віру. Вибори до Верховної Ради СРСР, Верховної Ради УРСР, місцевих органів радянської влади відбувалися за високої активності населення, але вони були декларативними, оскільки ніяких альтернатив під час голосування не передбачали. Про реальне народовладдя не могло бути й мови — все, що відбувалося, мало створювати видимість для чужого ока.

Це стосувалося і профспілок, діяльність яких було поновлено після війни. Наприкінці 40-х років вони об'єднували 85 % робітників та службовців (понад 4,2 млн осіб). Але за тоталітарного режиму профспілки залишалися придатком партійно-державних структур і не виконували головної своєї функції — захисту трудящих.

Повоєнні роки — час безмежного поширення культу особи Сталіна. Майже у кожному населеному пункті бовванів йому пам'ятник. Його іменем називали центральні вулиці, сквери, площі. Його славословили в гімні Радянського Союзу. Всі досягнення народу, перемогу в війні приписували "наймудрішому із мудрих, геніальному товаришу Сталіну".

Гнітюча атмосфера страху придушувала будь-який вияв самостійної думки, будь-який спротив. Розгалужений партійно-державний апарат, органи МВС—МДБ ("озброєний загін партії") тримали під невсипущим контролем всі сфери життя суспільства. Водночас почали проявлятись певні тенденції, розвиток яких міг у майбутньому спричинити появу опозиційних тоталітаризму сил. Відразу після війни проявилося стихійне невдоволення демобілізованих воїнів, які почали активно виступати проти бюрократизму й адміністрування. Багато студентів, здебільшого вчорашніх фронтовиків, критично висловлювались щодо існуючих у суспільстві догм й авторитетів. Окремі господарники усвідомлювали необхідність змін надцентралізованої системи управління економікою. У селах ширилися чутки про ліквідацію колгоспів і передачу землі селянам. Зростаюче самоусвідомлення народу було несумісне з існуючими порядками. І хоча це ще не був відкритий протест, режим усе-таки відчував ймовірну небезпеку.

Велике занепокоєння в адептів тоталітарної системи викликало і те, що кілька десятків мільйонів осіб жили під час війни на окупованих землях, мільйони були вивезені на примусові роботи до Німеччини, перебували у полоні. Всі вони зазнали чужих для системи ідеологічних впливів. Мільйони солдат та офіцерів побували в країнах Східної та Південно-Східної Європи й бачили там значно вищий рівень життя, ніж його описувала радянська пропаганда, що теж впливало на їх свідомість. Тому сталінський режим намагався за всяку ціну відновити тотальний контроль над їх свідомістю, вибудувати неподоланний бар'єр між СРСР і рештою світу. Для цього були використані різноманітні засоби тиску, передусім гучні ідеологічні кампанії та репресії.

Першими постраждали військовополонені та особи, які перебували на примусових роботах у Німеччині й були після війни репатрійовані з німецьких таборів до СРСР. Тільки кожний п'ятий з них пройшов фільтраційні пункти і повернувся додому. Решту було звинувачено в зраді Батьківщині й запроторено у сталінські табори. За різними даними у таборах і в'язницях чисельність в'язнів коливалася від 4,5 до 12 млн осіб, третина серед них — українці. Абсолютна більшість громадян потрапила у табори за порушення численних репресивних законів, а нерідко й за те, що взяла з колгоспного поля жменю колосків, за необережне висловлювання тощо.

В Україні репресії були особливо жорстокими. Сталін намагався викорінити саму можливість національно-визвольного руху в республіці.

Найрельєфніше після війни критичні настрої окреслилися в середовищі творчої та наукової інтелігенції. Приборкання її було доручено секретарю ЦК ВКП(б) А. Жданову, який грубо й некомпетентно втручався у діяльність творчої та наукової інтелігенції, звинувачуючи її у формалізмі, безідейності, низькопоклонстві перед Заходом, космополітизмі, а щодо української — і в буржуазному націоналізмі. Саме у 1946—1948 pp. прийнято ідеологічні постанови ЦК ВКП(б) "Про журнали "Звезда" і "Ленинград", "Про репертуар драматичних театрів і заходи щодо його поліпшення", "Про кінофільм "Большая жизнь", "Про оперу "Великая дружба" В. Мураделі".

Перебуваючи у фарватері такої політики, ЦК КП(б)У ухвалив постанови "Про перекручення і помилки у висвітленні історії української літератури" (серпень 1946 p.); "Про журнал сатири і гумору "Перець" (вересень 1946 p.); "Про журнал "Вітчизна" (вересень 1946 р.); "Про репертуар драматичних і оперних театрів УРСР і заходи до його поліпшення" (вересень 1946 p.). Критика інтелігенції у них здійснювалася зневажливим тоном, безцеремонним навішуванням ярликів "українського буржуазного націоналізму", супроводжувалася вимогами викривати "ворогів народу" тощо.

Для створення такої атмосфери багато зусиль доклав Л. Каганович. Під його тиском на пленумі Спілки письменників України у вересні 1947 р. було піддано цькуванню письменників М. Рильського, Ю. Яновського, І. Сенченка. Під заборону потрапила сатира — критичний струмінь у письменстві. Особливо нещадний рознос був вчинений щодо Остапа Вишні за "відхід від радянської ідеології і здачу класових позицій".

Кампанію критики поширили й на істориків. У постанові ЦК КП(б)У "Про політичні помилки і незадовільну роботу Інституту історії України Академії наук УРСР" (29 серпня 1947 р.) нищівно були розкритиковані за "серйозні помилки та перекручення буржуазно-націоналістичного характеру" праці Інституту історії України: "Короткий курс історії України" (1941 р. за редакцією С. Білоусова, К. Гуслистого, М. Петровського та ін., "Нарис історії України" (1942 р. за редакцією К. Гуслистого, Л. Славіна, Ф. Ястребова), перший том "Історії України" (1943 р. за редакцією М. Петровського).

2 липня 1951 р. у газеті "Правда" з'явилася редакційна стаття "Проти ідеологічних перекручень у літературі", в якій в образливій формі критикувався вірш В. Сосюри "Любіть Україну" як "ідейно порочний твір". "Правда" знайшла крамолу у таких рядках поета:

"Любіть Україну, як сонце любіть,

Як вітер, і трави, і води,

В годину щасливу і в радість любіть.

Любіть у годину негоди.

Любіть Україну у сні и наяву.

Вишневу свою Україну,

Красу її вічну, живу і нову,

І мову її солов'їну".

М. Рильського було звинувачено в "серйозних ідеологічних помилках", суворо засуджено оперу К. Данькевича "Богдан Хмельницький", вказано на "серйозні хиби і помилки в ідейно-виховній роботі на Україні".

Одночасно з критикою "українського буржуазного націоналізму" розгорнулося цькування "безрідного космополізму", яке мало відверто антисемітське спрямування. Письменників, музикантів, вчених єврейської національності звинувачували в індивідуалізмі, анти російських настроях, сіонізмі, анти патріотизм і тощо. Єврейський антифашистський комітет було розпущено, кілька сотень єврейських інтелігентів — заарештовано, багатьох з них за сфабрикованими звинуваченнями у 1952 р. розстріляно.

У 1947 р. була започаткована дискусія щодо питань філософії, яка пропагувалася як "зразок більшовицької критики і самокритики". Подібні дискусії почалися в мовознавстві, політекономії, інших науках, мета яких — залякати наукову інтелігенцію, розгромити інакомислення, встановити ідеологічний контроль партії в усіх сферах духовного життя.

Яскравим прикладом такої "дискусії" була сесія ВАСГНІЛу в серпні 1948 р. у Москві, яка довершила розгром радянської школи генетики. Кількасот вчених-генетиків і біологів втратили роботу. Цю кампанію очолив "народний академік" Т. Лисенко. "Лисенківщина" яскраво віддзеркалювала політику тоталітаризму в царині науки, була тріумфом псевдонауки, догматизму. Окремі галузі наук взагалі було заборонено. Так, кібернетику оголосили "буржуазною лженаукою".

Загалом усе це створило гнітючу атмосферу. Суспільство перебувало у тривожному передчутті нового витка репресій. Але 5 березня 1953 р. помер Сталін. Морально-політичний клімат в країні повільно почав пом'якшуватись.