Археологія України - Залізняк Л.Л. - Виникнення археології.

Початки археології сягають глибини віків, коли люди почали включати стародавні речі й об'єкти в систему своєї культури, наділяючи їх магічними властивостями. Виходячи зі стилю первісного мислення, можна припустити, що походження таких речей вони приписували міфічним творцям. Археологічні джерела засвідчують уміщення до могил поряд із речами, що функціонують у даному суспільстві, речей і стародавніх, нерідко "модернізованих" для нових потреб, а писемні — прагнення заволодіти такими речами як амулетами. Особливо популярними були крем'яні та кам'яні речі — "громові стріли" і "громові сокири". Приваблювали людей і монументальні споруди (кургани, мегаліти), а також природні об'єкти (скелі, печери, гроти), що мали на собі печать неприродної діяльності, — зображення, залишені кимось речі. Традиція вклонятися їм і здійснювати біля них різні обряди зберігалася протягом багатьох віків. Однак то була далека передісторія археології, як і проведення перших розкопок. Писемні джерела показують, що вперше їх було здійснено у VI ст. до н. е., однак не з науковою, а з ідеологічною метою, останнім вавилонським царем Набонідом (556—539) у Нижній Месопотамії і відомим афінським реформатором Солоном на Саламіні.

Формування археології як науки пов'язано з двома основними моментами: по-перше — усвідомленням того, що матеріальні старожитності є свідченнями історії, тобто історичними джерелами, схожими за своєю функцією на писемні, і, по-друге, — відчуттям протяжності історії, яка реалізується у певних послідовностях. Перші кроки на цьому шляху демонструє антична наука, де виник і сам термін "археологія" (буквально — наука про старожитності), введений в обіг філософом Платоном (427—348). Від Геродота (484—425) бере свій початок традиція підкріплювати висвітлення історії матеріальними свідченнями (вавилонська вежа, піраміди і колоси-статуї Єгипту, могили кіммерійських царів поблизу Тіраса-Дністра), якої надалі дотримувалися всі визначні історики.

Наприкінці старої ери склалося й певне уявлення про історичну картину світу як послідовність освоєння людиною природи, викладене римським філософом Лукрецієм Каром (І ст. до н. е.) у поемі "Про природу речей". Наведені нижче рядки історики археології розцінюють як перші штрихи археологічної періодизації:

Спершу за зброю служили їм руки, і нігті, і зуби,

І каменюки, й дрюки — обламані в лісі гілляки.

Полум'я, потім — вогонь, як лише стали людям відомі.

Тут і заліза властивості, й міді спливли на поверхню;

Міді — спочатку, а потім заліза був пізнаний вжиток...

(переклад А. Содомори)

Проте поштовхом до виникнення археології стали не ці пагони, а прагнення заволодіти раритетами — колекціонування. Воно було доволі поширеним у Римі й спричинило перші грабіжницькі розкопки задля продажу колекціонерам старожитностей, що, зокрема, засвідчує грецький географ та історик Страбон (на зламі двох ер).

За доби середньовіччя ініціативу колекціонування перехопила церква, яка організувала також перші розкопки з метою поповнення своїх скарбниць. Завдяки цьому у XVI ст. була розчищена одна з най величніших архітектурних споруд Давнього Риму — терми Каракали (211—217). Накопичення старожитностей у церковних і світських зібраннях спричинило появу нового фаху — антикварія, знавця й систематизатора старожитностей. Саме він став попередником археолога, тому добу становлення археології (XV—XVII cm.) називають антикварною. Тоді було закладено підвалини музейної справи і багатьох сучасних музеїв, започатковано каталогізацію старожитностей. Тоді ж відродилася антична традиція опису монументальних пам'яток, що разом із розкопками заклало підґрунтя методики польових досліджень (так археологи називають методику розкопок археологічних об'єктів). Проте усвідомлення пізнавальних можливостей старожитностей ще не було, тому звертали увагу насамперед на речі дорогоцінні, красиві або такі, які чомусь викликали інтерес.

Здоланню такого підходу сприяли трагічні події 79 p., коли сталося грандіозне виверження Везу вію. Катастрофа враз обірвала життя у трьох квітучих містечках Риму — Помпеях, Геркуланумі і Стабіях, законсервувавши його на віки. У 1711 р. розпочалися розкопки Геркуланума, а в 1748 р. — Помпеїв. Подія, відома за писемними джерелами, почала відкриватися трагічними картинами останніх хвилин життя і водночас — в усій розмаїтості буднів: розкішні вілли з фресками і прості оселі з усією обстановкою, а нерідко і з господарями, готелі, бібліотеки, театри, собаки на ланцюгах і зграйки дітлахів у піску ... — все застигло у жахливому стоп-кадрі. Трагедія обернулася на користь археології, відкривши перспективи для відтворення повсякденного життя. Ці розкопки справили великий вплив на німецького вченого І. І. Вінкельмана (1717—1768), спонукавши його до написання "Історії стародавніх мистецтв", завдяки якій він зажив слави "батька археології". І все ж то була лише віха у процесі становлення археології, зокрема одного з її підрозділів — класичної (античної) археології.