Археологія України - Залізняк Л.Л. - Формування степового енеоліту

Якщо енеолітичні культури Старої Європи базувалися на розвиткові комплексної землеробсько-скотарської економіки, то населення степової смуги України, з огляду на специфіку кліматично-ландшафтних характеристик регіону, практикувало скотарське господарство. У степах прогресивний розвиток тваринництва сприяв утвердженню різних форм відгінного скотарства, що відповідає пасторалізму. За системи пасторалізму відгін худоби передбачав наявність поселень (осілості), куди череди худоби завертали на зимівлю. Землеробство мало обмежений, присадибний характер, а його продукти відігравали мінімальну роль у харчовому раціоні степовиків. У їхній ідеології домінувало сприйняття Степу як грандіозного пасовиська чи загону для худоби.

Дискусійною є проблема початкової фази степового енеоліту. Д. Я. Телегін стверджує навіть про існування перехідного неоенеолітичного періоду між неолітом і енеолітом у степу. Конкретно ж ідеться про маріупольсько-сьєзженську культурно-історичну область (кінець VI —" перша половина V тис. до н. е.), що датується добою розвинутого неоліту — початком енеоліту. Назва області походить від цвинтарів у м. Маріуполь (розкопки М. О. Макаренка) та поблизу с. Сьєзжого Самарської області РФ (розкопки І. Б. Васильєва, який обґрунтував виділення цієї області). До її складу входять азово-дніпровська, нижньодонська, воронезько-донська, самарська на Волзі, прикаспійська культури та вірьовкінська група пам'яток у дніпро-донецькому регіоні. Відомі поселення та фунтові цвинтарі. Основа господарства — скотарство та мисливство з початками землеробства. Посуд виготовлений із глини з домішкою органіки. Більшість посудин має пласкі денця та комірцеві вінця. Орнамент містить гребінцеві відбитки у вигляді рядів ялинки, зигзагу, а також прокреслені лінії та стрічкові композиції. Лише посуд пізньої азово-дніпровської культури орнаментовано переважно наколами та прокресленими лініями. Серед прикрас — перламутрове намисто, платівки з ікол кабана, підвіски із зубів тварин і морських черепашок, фігурки, виготовлені з кістки. Поховання здійснювалися в індивідуальних ямах, розташованих рядами. Лише для пізньої азово-дніпровської культури характерні колективні поховання у великих ямах, розрахованих на допоховання, подекуди з підбоєм або з дерев'яним перекриттям та входом. Померлих клали на спині, випростано, з широтною орієнтацією. Є поодинокі тілоспалення. У поховальному обряді використовували вогонь та камінь. У IV тис. до н. е. населення азово-дніпровської та самарської культур починає створювати жертовні майданчики на площі цвинтарів. На них знайдено розбитий посуд, знаряддя праці та кістки тварин.

Поширення у степу перших мідних речей і навичок їх обробки збігається з розпадом маріупольсько-сьєзженської області, змінами в господарчій діяльності та соціальному устрої степових племен. Вважається, що в надрах області склалися засади розвитку степового населення на початковій стадії енеолітичної доби. Огляд культурних явищ степового енеоліту подається за концепцією В. М. Даниленка, яку в подальшому розвинув і додатково обґрунтував Ю. Я. Рассамакін. Згідно з цією концепцією, археологічні культури (спільноти) згруповані за двома лініями розвитку — "ямною" та азово-чорноморською.

Середньостогівсько-хвалинська КІС

Ця спільнота була наймасштабнішим утіленням степового енеоліту (середина V — середина IV тис. до и. е.). До її складу входили скелянська, середньо-стогівська (стогівська), квітянська (постмаріупольська), дереївська та хвалинська на Волзі культури. Дещо пізнішу позицію щодо них займає рєпінська культура. Вважається, що згадані культури відповідають різним етнічним угрупованням скотарів. Загалом же вони відображають "ямну"лінію розвитку степового енеоліту, що завершилася зрештою утворенням ямної спільноти доби ранньої бронзи.

Вирішальну роль у становленні степового енеоліту відіграла скелянська культура (друга половина V — початок IV тис. до н. е.). її пам'ятки поширені у степовій Наддніпрянщині, Надазов'ї, басейні Сіверського Дінця та Нижній Донщині. Скелянська культура склалася на базі нижньодонської культури маріупольсько-сьєзженської області. Опорні пам'ятки — поселення Стрільча Скеля поблизу с. Волоське на Дніпрі (звідси й назва) та IV шар Раздорського поселення на Нижньому Доні. Скелянці, порушуючи традиції неолітичного населення, виходять із річкових заплав і починають освоювати вододіли. Вони відмовляються від практики колективних випростаних поховань і влаштовують індивідуальні поховання під кам'яними чи земляними спорудами. До скелянської культури віднесено також могильники новоданилівського типу. Втім, деякі дослідники (Д. Я. Телегін, В. Г. Збенович, А. Л. Нечитайло) вважають їх окремим типом пам'яток чи навіть культурою. Серед найвідоміших цвинтарів — Яма, Чаплі, Петро-Свистунове, Луганськ, Кривий Ріг. Типовими були фунтові поховання, часто обгороджені камінням, під невеликим курганним насипом або на підвищенні. Небіжчиків клали на спину, з підібганими ногами, колінами догори, орієнтованими на схід. Серед супровідних речей — велика крем'яна (рідше обсидіанова) ножеподібна платівка, а на попереку — разки перламутрових кружалець із мушлі. В деяких могильниках виявлено велику кількість кременевих знарядь (ножі, сокири, вістря списів та стріл) і мідних прикрас (багатовиткові браслети, підвіски, намисто). Поховання густо засипані вохрою.

Скелянське населення не обмежилося освоєнням Дніпро-Донського межиріччя й розпочало активну зовнішню експансію. Західна гілка скелянців, відома під назвою суворовської культурної групи, досягає Буджацького степу й просочується далі на Балканський півострів до ареалу Гумельниці. Внаслідок активних контактів степовиків із населенням культур Болград-Алдень та Трипілля АНІ — БІ скотарський ареал увійшов до Балкано-Карпатської металургійної провінції (БКМП), що забезпечувала мідними виробами та сировиною населення енеолітичної Європи. Серед дослідників енеоліту тривають гострі дискусії щодо характеру контактів скотарів із землеробами. Були це взаємовигідні торговельно-обмінні операції чи спустошливі воєнні набіги степовиків? Упевнено можна стверджувати лише, що стосунки ці були нестабільними й визначалися конкретною ситуацією та співвідношенням сил. Так чи інакше, деструктивний степовий чинник, як одну з можливих причин розпаду КІС Коджадермен — Гумельниця — Караново VI, спільно з культурою Болград-Алдень, відкидати не варто. На появу потужної сили в степу відреагувала й КІС Кукутені-Трипілля, відкоригувавши напрям колонізації Буго-Дніпровського лісостепового межиріччя різко на північний схід, у бік Поросся.

Господарство скелянців базувалося на розведенні овець, кіз, великої рогатої худоби, можливо, мав місце процес доместикації коня та м'ясного напрямку розвитку конярства. Для захисту худоби використовували собак. При цьому значне місце в господарстві відігравали мисливство (олень, дикий кабан), рибальство та збиральництво. Вражає значна кількість металевих знарядь у похованнях новоданилівського типу. Під час розкопок двох комплексів у Кривому Розі виявлено 2300 мідних намистин, багатовиткові скроневі кільця й браслети, шило, дві стрижнеподібні мідні заготовки та золоту рурку. Н. В. Риндіна виділила новоданилівський осередок металообробки, сировину для якого доставляли з Балкан. Новоданилівські майстри відливали вироби в холодних (ненагрітих) ливарних формах, що не практикувалося в інших регіонах БКМП. Проте набагато більше знарядь праці виготовляли з кременю та каменю. Джерелом сировини слугували поклади мінералів уздовж Сіверського Дінця. Відомі скарби кременевих виробів (Гончарівський, Королівський, Огрінський). З кременю виготовляли довгасті ножеподібні платівки, вістря списів, проколки, скребачки, пласкі сокири, свердла тощо. Серед відходів виробництва — крем'яні нуклеуси.

З кам'яних виробів, крім численних пласких сокир, світової слави зажили зооморфні скіпетри (рис. 7). Виготовлення їх безсумнівно пов'язане з теренами скелянської культури, хоча ареал знахідок був значно ширшим (від Південного Уралу та Північного Кавказу до Карпат і Родоп). Об'єктом зображення на скіпетрах був кінь, звідси й назва "кінноголові". За морфологічними ознаками скіпетри поділяють на пласкі і провушні, а за художніми — на умовні і "реалістичні". Серед останніх — Суворівський з Одещини та знайдений у м. Марганець Дніпропетровської області. Виявлені й інші знаки влади (клейноди): булава з двома виступами у скелянському похованні 24 Маріупольського цвинтаря; дерев'яний скіпетр варненського типу з Кривого Рогу, реконструйований за золотою руркою; рогові скіпетри. З кістки, рогу, ікол вепрів, мушель виготовляли знаряддя праці, амулети та прикраси.

Кераміка скелянської культури як і середньостогівської КІС загалом помітно поступалася трипільській за якістю й принципово відрізнялася від неї відсутністю плоского дна. Саме такий, гостродонний, посуд дає можливість простежувати "ямну" лінію розвитку всіх культур цієї спільноти. Посуд скелянської культури мав відігнуті назовні вінця, плавку шийку та яйцеподібний тулуб. Декорували вінця, шийку та плічка комбінаціями відбитків гребінки на мушлі. В керамічному тісті присутня домішка товченої мушлі — технологічний прийом, запозичений від степовиків трипільцями, які експортували скелянцям високоякісний столовий посуд.

Назва середньостогівської (стогівської) культури, як і спільноти загалом, походить від трьох скель (стогів) у м. Запоріжжі, де А. В. Добровольський нижче греблі Дніпрогесу розкопав епонімне поселення Середній Стіг II. Нижній шар його (Середній Стіг І) залишило населення неолітичної дніпро-донецької культури. Серед інших поселень — Кодачок, Хортиця, Золота Балка, Дурна Скеля, Огрінь VIIІ. На поселенні Стрільча Скеля шар середньостогівської культури перекривав скелянський. Стогівці зберегли свої позиції у Дніпро-Донському регіоні. Досліджено також цвинтарі поруч із поселеннями з невиразним супроводом (Огрінь). На них виявлено індивідуальні поховання з обрядом інгумації на спині з підібганими ногами, часто забарвлені вохрою. Господарство середньостогівської культури зберігало тваринницький напрям. Розводили велику та дрібну рогату худобу, можливо, коней та свиней. У керамічному виробництві, що мало домашній характер, розвивалися традиції скелянської культури.

Рис. 7. Кінноголові скіпетри та найдавніша булава з поховань скелянської культури: 1 — Марганець (за А. Г. Плешивенко); 2— Суворове ІІ, мог. І, пох. 7; 3 — Маріупольський цвинтар, пох. 24 (за Ю. Я. Рассамакіним)

Посуд набув стрункіших обрисів, за збереження гострого дна, Й вирізнявся дещо розмаїтішим декором верхньої частини (рис. 8). Поряд із гребінчастим штампом почали використовувати відбитки мотузки — декоративний прийом, що набув поширення вже за доби бронзи. На той час затухає Діяльність новоданилівського осередку металообробки. Стогівці звузили ареал своїх зовнішніх контактів, зосередивши їх на трипільському населенні Правобережної України.

Помітні зрушення в господарстві та побуті на півночі Степу й у Південному Лісостепу пов'язані з населенням дереївської культури. Ареал її охоплював частково Лісостепову Наддніпрянщину та басейн Сіверського Дінця. Формування культури було викликане рухом стогівських племен на північ та міксацією їх із групами ще неолітичного населення дніпро-донецької культури. Епонімне Дереївське поселення та могильник розкопані Д. Я. Телегіним на правому березі Дніпра в Кіровоградській області. Тут виявлені два прямокутні у плані житла з господарчою спорудою. Серед речей — високогорлі гостродонні посудини, оздоблені у верхній частині гребінцевим, шнуровим та іншим орнаментом, бойові молоти з рогу оленя, тесла, мотики, кочедики для плетення рибальських сіток, дрібні крем'яні вироби, глиняні статуетки людини, фігурки кабана, риби тощо. Інші поселення — Молюхів Бугор у Наддніпрянщині та Олександрія на Осколі. У побуті дереївці використовували трипільський столовий посуд періоду ВІІ—СІ та СІ. Глиняна пластика, виявлена на одному з поселень, свідчить про те, що дереївська культура дожила до фінального (СІІ) періоду Трипілля.

Особливу увагу привертає господарство Дереївки, оскільки вона постає найдавнішою культурою конярів. Відповідні спостереження й висновки зробив український палеозоолог В. І. Бібікова. Коні становили 55,7 % череди домашніх тварин, тоді як велика рогата худоба — 20,6 %, дрібна — 14,4 %, а свині лише 9,3 %. Конярство мало м'ясний напрямок — забивали молодих тварин та жеребців зрілого віку.

Рис. 8. Керамічний посуд степового енеоліту:

1—4 скелянська культура; 5—7 середньостогівська культура; 8—10 - квітянська (постмаріупольська) культура; 11—13 — дереївська культура; 14—16 — репінська культура

1—3 — Стрільча Скеля; 4 — Олександрія; 5 — Середній Стіг; б — Хортиця; 7 — Огрінь-8; 8 — Новоолександрівка, мог. 1, пох. 16; 9 — балка Квінта; 10 — балка Майорка; 11—13— Дереївка; 14 — Соколове 111, мог. 3; 15, 16 — Верхня Маївка XVIII, мог. 1, пох. 7, 9 (1—7, 9—13 — (за 10. Я. Рассамакіним); 8, 14—16 (за І. Ф. Ковальовою)

Припущення щодо використання дереївських коней як тяглової сили чи навіть для верхової їзди (Д. Телегін, Д. Ентоні) не підтвердилися. Так звані рогові "псалії" виявилися застібками або ж кочедиками. Ми змушені акцентувати увагу на цьому факті, оскільки в останніх виданнях підручників з археології вміщено легенду про енеолітичних "вершників" з посиланням, зокрема, на Дереївку. В умовах південного Лісостепу дереївці поряд із тваринництвом розвивали землеробство. Г. О. Пашкевич виявила на кераміці відбитки пшениці-двозернянки, ячменю та проса. Дереївська культура репрезентує пізній (шнуровий) період розвитку середньостогівської спільноти. Сусідами дереївців на півдні були племена квітянської культури, що засвідчують взаємні імпорти.

Квітянську (постмаріупольську) культуру датовано 3800—3500 pp. до н. е. за каліброваними радіовуглецевими датами. Матеріали розкопок найдавніших курганів у межиріччі Орелі і Самари, здійснених археологами Дніпропетровського університету в 70-ті роки минулого століття, дали підстави І. Ф. Ковальовій виділити постмаріупольську культуру. Вона звернула увагу на неолітичні (маріупольські) витоки останньої, що простежуються у поховальному ритуалі. Надалі ці матеріали переосмислив Ю. Я. Рассамакін, який запропонував точнішу, на його погляд, назву — квітянська культура. Квітянські пам'ятки поширені переважно у північностеповому регіоні Надчорномор'я між Прутом і Доном. Поселення відомі у Надпоріжжі (балка Квітяна). Проте виразніший матеріал дають підмогильні поховання. Небіжчиків ховали у вузьких ямах, випростаними, головами на схід. Якщо випростана позиція небіжчиків є розвитком маріупольської традиції, то спорудження курганів засвідчує вплив на квітянців іншої (скелянської) традиції.

Господарство мало традиційно тваринницький ухил. Розводили квітянці переважно велику рогату худобу. Під курганами виявлено жертовні поховання тварин. У гончарстві переважали загалом середньостогівські традиції гостро-донного посуду. Якихось принципово нових форм місцеві керамісти не продукували. У контексті цієї культури виявлено найдавніші комплекси майстрів-ливарників (острів Самарський та Верхня Маївка поблизу Дніпропетровська). Метал надходив із трансільванських родовищ. Дослідники давньої металургії пропонують виділити окремий придніпровський осередок металообробки, але вже у складі не БКМП, а циркумпонтійської металургійної провінції доби ранньої бронзи, що орієнтувалася як на балканські, так і на кавказькі джерела сировини. Квітянці відливали у двобічних формах сокири з провухом, виготовляли багато дрібних бронзових прикрас. Набули поширення фігурні вироби з підфарбованого каоліну та вохри, кам'яні свердлені молоти, рогові келепи. Останні два типи речей сприймаються як клейноди в похованнях еліти.

Рєпінська культура (кінець IV — початок III тис. до н. е.) дістала назву за поселенням поблизу хутора Рєпін на Дону, розкопаного І. В. Синіциним. Протягом тривалого часу рєпінські пам'ятки розглядалися в системі ямної спільноти як найдавніші серед "ямних". У 1980 р. інший російський археолог А. Т. Синюк виділив їх в окрему культуру. Пам'ятки її поширені в Лісостеповій та Степовій Донщині, північно-західних районах Прикаспію, у степах Поволжя, Східної України та на півдні Українського Лісостепу. Формування культури відбувалося на Середньому Дону за участі носіїв середньодонських та маріупольських традицій. Серед досліджених поселень — Університетське І та III у Воронежі, Олександрія на Осколі, Світличне, Велика Тополяха, Сердюкове на Сіверському Дінці, Роздольне на Кальміусі. Посуд із домішкою товченої мушлі в тісті розвивався від гостродонних до круглотілих круглодонних горщиків із жолобчастим із середини вінцем. Орнамент прикрашав верхню частину посудини. Це відбитки гребінця, мотузки, наколи, перлини та защипи. Елементи орнаменту утворюють ряди, зигзаги та лінії. Відомі мідні вироби (ніж, шило). Поховальний обряд еволюціонував від ґрунтових некрополів до підмогильних поховань у скорченому стані, на спині, орієнтованих на схід. Частина небіжчиків була забарвлена вохрою. Рєпін ці розвивали конярство (80 % коней у череді). Помічено рух рєпінців на початку III тис. до н. е. на Лівобережну Україну, коли вони досягли Нижнього Дніпра.

Підсумовуючи розвиток середньостогівської спільноти, слід зазначити, що розмаїття культур і типів скотарського господарства в Степу протягом майже 1500 років не завуальовує послідовну лінію розвитку степового енеоліту. Вже за доби бронзи цей розвиток логічно став передумовою формування більш сконсолідованої ямної культурно-історичної спільноти.

Азово-Чорноморська лінія розвитку степового енеоліту

Азово-чорноморську лінію розвитку першим дослідив В. М. Даниленко. Його спостереження дістали розвиток у працях сучасних археологів. Для племен, що вписуються в цю лінію розвитку, характерною є південно-східна (кавказька) орієнтація зв'язків як кримського напряму, так і довкола Азовського моря. Кавказький вектор контактів давнього населення України розробляє А. Л. Нечитайло.

Нижньомихайлівська культура доби енеоліту (3800—3500 pp. до н. е., за каліброваними радіовуглецевими датами) виділена В. М. Даниленком, поширена на значній території південної смуги степів від Донщини до Подунав'я. Епонімна пам'ятка — нижній культурний шар поселення Михайлівка на Дніпрі, на півночі Херсонщини. Представлена незначною кількістю поселень із напівземлянковими житлами з відкритими вогнищами. Характеризується своєрідним складом матеріальної культури. Керамічний посуд був ліпленим, але, на відміну від культур "ямної" лінії розвитку, плоскодонним. Цей посуд із темною підлискованою поверхнею і доволі високої якості набув поширення в середовищі скотарів Степу, поступаючись хіба що трипільському. Керамічні форми вирізняються розмаїтістю (корчаги, горщики, кубки). У скромному оздобленні посуду використовували шнур. З племенами нижньомихайлівської культури пов'язують подальший розвиток курганного будівництва в Степу та виготовлення перших антропоморфних стел. Померлих ховали в кам'яних скринях, нерідко розмальованих фарбами, та ґрунтових могилах. Характерною спорудою є могила 14 поблизу с. Любимівка на Херсонщині, де поховання у кам'яній скрині було перекрите потужним кам'яним панциром (майже 4 м заввишки), стягнутим по колу кам'яною крепідою. Вертикально встановлені вапнякові брили креп іди перевищували зріст людини (рис. 9).

Нижньомихайлівська культура склалася й розвинулася під значним впливом трипільської та північнокавказьких енеолітичних культур. Основою господарства було тваринництво. Переважало розведення дрібної рогатої худоби (65,5 %). Велика рогата худоба становила 16,3 %, кінь та свиня — по 7,3 % загальної кількості череди. Певну роль відігравало також землеробство (пшениця-двозернянка, ячмінь, просо).

Рогачицька культура вписується в азово-чорноморську лінію розвитку степового енеоліту. В її формуванні значну роль відіграло населення нижньомихайлівської культури. Відповідний тип пам'яток виділено О. Г. Шапошниковою після розкопок поселень Нижній Рогачик та Михайлівка (середній шар) на півночі Херсонської області у 50-ті роки минулого століття. Вже на початку XXI ст. Л. А. Спіцина поставила питання щодо виділення Рогачицької культури, її пам'ятки поширені в Нижній Наддніпрянщині та Надпоріжжі й далі на Захід, до Південного Бугу, та на Схід, до Степового Криму. Заглиблені житла фіксують нижній будівельний горизонт середнього шару Михайлівки, а наземні — верхній. Ліпний посуд вирізнявся високими вінцями, пологими плічками, опуклим тулубом, що переходив в округле, інколи — сплощене дно. Лише зрідка трапляються високі круті плічка, характерні вже для доби ранньої бронзи. Серед виявлених ємностей переважають горщики, декоровані спочатку переважно гребінчастим штампом, а пізніше — шнуровим та наколами у верхній частині. Поховання влаштовували у фунтових ямах під могильними насипами за обрядом інгумації, у скорченому стані, з несталою орієнтацією небіжчиків. Серед супровідних речей — маленькі круглодонні горщики, схожі на великі з поселень.

Населення, що залишило пам'ятки животилівсько-вовчанського типу (3500— 3000 pp. до н. е.), також продовжувало нижньомихайлівські традиції, але під сильним впливом фінальнотрипільських та майкопських племен Північного Кавказу. Цей тип пам'яток відомий за впускними похованнями до енеолітичних могил. Небіжчиків укладали у скорченому на боці стані, в супроводі пізньотрипільського посуду, глиняних статуеток животилівського типу, підвісок-гачків та дрібних прикрас. Водночас у цих комплексах трапляється також майкопський посуд. Такі поховання виявлено вздовж нижніх течій річок від Дністра до Дону. Репрезентанти животилівсько-вовчанської культурної групи рухалися із заходу (ареал городсько-касперівської / гордінештської групи на Дністрі) на схід. Можливо, що саме вони були провідниками майкопських впливів на терени України.

Рис. 9. Матеріали нижньомихайлівської культури:

1. Любимівка мог. 14 план та перетин мегалітичної споруди; 2, 3 — Любимівка, мог. 14 пох. 7; 4 – Облої мог. 2, пох. 4,5 – Михайлівське поселення, нижній шар; 6 – Орджонікідзе, Чкалівська гр., мог. 3, пох. 32, 7- Облої, мог. 2, пох. 16; 8-Волинське, мог. 1, пох. 32

(за Ю. Я. Рассамакіним)

Усатівська культура

Цілеспрямовані дослідження, розпочаті М. Ф. Болтенком у 1921 р. з розкопок у селі Усатове поблизу Одеси, привели до виділення усатівської культури О. Ф. Лагодовською. Серед інших дослідників цієї культури — А. В. Добро-вольський, Е. Ф. Патокова, В. Г. Збенович, В. Г. Петренко. Вивчені селища, могили, фунтові цвинтарі у пониззі Дністра та Буджацькому степу. Поселення розташовані на мисах плато. На Маяках поблизу гирла Дністра виявлено захисний рів. Установлено два типи наземних жител з широким використанням каміння. Небіжчиків ховали в курганах та на фунтових цвинтарях, у скорченому стані з багатим речовим супроводом. Посуд різноманітних форм, з розписним та шнуровим орнаментом, жіночі фігурки своєрідного кубістичного стилю з глини, вироби з металу. Кинджали усатівського типу з кістяними руків'ями відлиті з миш'яковистої бронзи (рис. 10). У господарстві переважав скотарський напрям. Розводили здебільшого дрібну рогату худобу, меншою мірою — велику рогату худобу та коней. Фіксуються зв'язки з населенням Східного Середземномор'я та Північного Кавказу. Усатівський феномен став другим, після Болград-Алдень, досвідом міграції групи землеробських племен до степової зони й спробою пристосуватися до незвичних для них умов життя. Окремі дані свідчать про міксацію в усатівському середовищі середземноморського антропологічного типу, характерного для Трипілля, з протоєвропейським — степовиків. Зрештою, нащадки землеробів у степу були асимільовані й розчинилися в "ямному" морі скотарів доби ранньої бронзи.

Рис. 10. Матеріали усатівської культури:

1 – Нерушай; 2 — Огородне; 3— 6 — Болград; 7—16, 18 — Усатове II, фунтовий цвинтар; 17, 24-26, 29-33 – Усатове I, II, могили; 19, 20, 23, 27- Маяки; 21, 22, 28- Усатове, Великий Куяльник (за Т. Г. Мовшею). 1, 3. 7-18, 27-31, 33 – кераміка; 2 – мідь, кістка; 4, 5— кістка; 6— план поховання, 19—22 — кремінь; 23, 24 — зуби тварин; 25, 26, 32 — мідь