Історія зарубіжної літератури XVII - XVIII століття - Давиденко Г.Й. - Ф. ШІЛЛЕР

Честная бедность

Кто честной бедности своей

Стыдится и всё прочее,

Тот самый жалкий из людей,

Трусливый раб и прочее.

При всем при том,

При всем при том,

Пускай бедны мы с вами, Богатство —

Штамп на золотом,

А золотой —

Мы сами! Мы хлеб едим и воду пьем,

Мы укрываемся тряпьем

И все такое прочее,

А между тем дурак и плут

Одеты в шелк и вина пьют

И все такое прочее.

При всем при том,

При всем при том,

Судите не по платью.

Кто честным кормится трудом, —

Таких зову я знатью!

Вот этот шут — природный лорд,

Ему должны мы кланяться,

Но пусть он чопорен и горд,

Бревно бревном останется!

При всем при том,

При всем при том,

Хоть весь он в позументах, -

Бревно останется бревном

И в орденах и в лентах!

Король лакея своего

Назначит генералом,

Но он не может никого

Назначить честным малым.

При всем при том,

При всем при том,

Награды, лесть

И прочее

Не заменяют Ум и честь

И все такое прочее!

Настанет день и час пробьет,

Когда уму и чести

На всей земле придет черед

Стоять на первом месте.

При всем при том,

При всем при том,

Могу вам предсказать я,

Что будет день,

Когда кругом

Все люди станут братья!

Ф. ШІЛЛЕР

Рукавичка

Ждучи на грища і забави,

В звіринці своїм величаво

Король Франциск сидів;

Тіснились вельможі при дворі,

А кругом, на високім балконі,

Дам барвистий вінок процвів.

Король дав знак рукою

— І з ґрат сторожкою стопою

Виходить лев;

Але не лунає рев: Пустелі друг

Зором німим обводить круг Арени —

І випростав з позіхом члени,

І гривою Стряс густою,

І ліг самотою.

І знову владар маше рукою —

На знак царський

Тигр наський

З клітки рине тісної

Скоком потужним;

Лева він бачить і виє;

Напружує шию,

Кола страшні вибиває хвостом

І лиже рот язиком;

І кроком несміло — пружним

Лева обходить він

І, волі невольний син,

Повнить арену риком

Хрипким і диким. —

Погас його рев луною,

І осторонь хижий ліг.

І знову владар маше рукою

— І зіво дверей вивертає їх:

Двох леопардів прудких;

В буянні мужнього палу Тигра вони напали;

Той лапою б'є їх тяжкою, І вже підводиться лев;

Його могутній рев прогримів — і став спокій;

І, не давши волі злобі рвучкій,

Люті лягли по короткім бою.

Нової жде битви вельможне гроно.

І раптом упала з балкона

Рукавичка красної дами

Між хижаками.

І мовить лицарю юна Кунігунда, глузлива красуня:

"Щодня, щогодини, лицарю мій,

Присягаєтесь ви в любові своїй

— Принести рукавичку прошу я вас!"

І лицар Делорж поспішає і враз Збігає наниз безстрашно,

І кроком твердим

Ступає між звіром тим,

І бере рукавичку відважно.

І, повні подиву й жаху німого,

Лицарі й дами глядять на нього,

А він, спокійний, назад іде — І гомін безмежний навколо росте

На честь його перемоги.

Кунігунда героя очима вітає —

Той погляд щастя йому обіцяє

— Але, зійшовши під крики бучні,

— Він рукавичку в лице їй кинув:

— "Подяки, дамо, не треба мені!" - сказав і її покинув.

(Переклав Михайло Орест)

Нурець

"Хто зважиться, лицар чи джура який,

Пірнути в глибінь аж на дно?

Я келих укинув туди золотий,

Вже чорна безодня ковтнула його.

А хто мені келих з моря добуде,

Нехай його держить, його вже він буде!"

Так мовив король на кручі стрімкій,

Що в море звиса, мов стіна,

І кинув у вир вій бокал золотий,

Що швидко спустився до дна.

"А де ж той сміливець? Я знову питаю:

хто може пірнути в безодню безкраю?"

А лицарі й джури — німі, мовчазні —

Навкруг короля стоять

І дивляться боязко в хвилі страшні,

Бокала не йдуть добувать.

Тоді ще утретє король той питає:

"Хіба вже сміливця між вами немає?"

Та кожний стояв там німий і блідий,

Аж нарешті — вийшов із лав

Вродливий джура — юнак молодий —

І меча, і плаща одіклав:

А лицарі й дами, що колом стояли,

Сміливість і вроду його подивляли.

А як ступив він на скелі скрут

І в вир подивився згори,

Безодня відкрила свій чорний бруд,

А хвилі, мов леви, ревли,

І там, у безодні, у вирі страшному,

Гриміло, мов рокіт далекого грому.

Там гримить, і шумить, і шипить, і кипить,

Мов хтось воду у полум'я ллє,

Шумовиння імлою під небо летить,

І хвиля на хвилю встає.

Ніяк не вгамуються збурені води,

Здається, що море друге море родить.

Нарешті скажена стихія стиха,

І чорна — у білім диму —

Роззявилась прірва, мов паща лиха,

У глибінь, у пекельну тьму,

А хвилі бурхливі вдержатись не годні,

Падуть і зникають у вирі безодні.

Тут хутко, ще доки прибій не вернувсь,

До неба юнак той зітхнув,

І — раптом крик жаху навкруг розітнувсь —

Юнака вже крутіж проковтнув,

Над відважним плавцем оті роззяви пащі

Миттю зімкнулися — джура пропащий!

І тихо стає над безоднею вод,

Ще тільки бушує десь низ,

З лякливим тремтінням шепоче народ:

"Юначе! Щасливо вернись!"

Глухіше й глухіше вже хвилі зітхають,

А люди ще з більшим жахом чекають.

"Та хоч би ти вкинув корону свою

І сказав: хто її принесе,

Тому своє царство навік оддаю, —

То я б не поквапився на це.

Що дика могила собою покрила,

Про те не розкаже нам жодна людина.

Бо скільки втонуло в безодні хвиль

Кораблів тих, повних добра.

А тільки стирчить хіба щогла чи кіль

З могили, що все пожира".

І знов голоснішають рокоти бурі,

Все ближаться й ближаться хвилі понурі.

І гримить, і шумить, і шипить, і кипить,

Наче в полум'я воду хто ллє.

Шумовиння імлою під небо летить,

І хвиля на хвилю встає.

А там у безодні, у вирі страшному

Гуділо, мов рокіт далекого грому.

Аж раптом заблисло плече юнака,

Мов лебідь із виру, із хвиль,

З'явилася постать, а гола рука

Гребе і гребе з усіх сил... Це він!

Однією рукою тримає

Блискучого кубка, що сонцем сяє.

Він глибоко й довго зітхнув із грудей

І сонцеві шле свій привіт.

І радісний оклик пішов між людей:

"Він тут! Він живий ще, він виринув на світ!

З безодні морської він вийшов на сушу

І так врятував свою сміливу душу..."

Прийшов, і довкола весь натовп стає;

Він вклонився до ніг короля,

Навколішках кубок йому подає,

А король до дочки щось киває здаля,

Вона ж налива йому келих до краю.

А юнак королеві таке повідає:

"Жий довго, королю!

Хай тішаться тут,

Хто дихає в сяєві дня!

Але долі на спробу нехай не беруть,

Бо внизу—там безодня страшна.

Нещасна людина, що притьмом захоче

Побачить, що сховане жахами ночі.

Мене, наче блискавку, вниз потягло,

А там з прибережних скель

Назустріч летіло рвучке джерело,

— І схопили мене в карусель

— Дві дикі, холодні, нестримані хвилі,

— Що з ними боротися був я не в силі.

До неба зітхнув я з ворожих хвиль

В щонайгіршій, найбільшій біді,

І вказав мені бог на кораловий шпиль,

Я вчепився і так врятувався в воді,

Там і чаша на вітці коралів лежала,

А то б вона, певне, в бездоння упала.

Бо ще й підомною безодня лягла,

Неначе провалля між гір —

Хоч тут, як у вусі, — тиша була,

Але з жахом побачив мій зір,

Як вужі, саламандри й потвори голодні

Крутилися там у пекельній безодні.

Кишів там аж чорний огидний клубок

Усяких підводних тварюк,

Колючих потвор, черепах, семиног

І довгих мерзенних гадюк,

— Страшними зубами на мене зівнула

Підводна гієна — жахлива акула.

Так повис я — свідомий, що згину вже там.

Ні від кого рятуйку не ждав,

Між почвар тих — один із людським почуттям

У страшній самоті я стояв, —

Далі од мене розмови веселі

Були в тій жахливій підводній пустелі.

Тремчу, а до мене потвора пливе,

Мов огидний стола пий павук,

І хоче схопити в лабети мене...

І з жаху корала я випустив з рук.

Скажений схопив мене вир у ту пору,

Та це було щастя, він ніс мене вгору".

Здивовано слухав король і тоді

Промовив: "Цей келих є твій,

Та ще й цього персня оддам я тобі,

Що в ньому блищить камінець дорогий,

Як зможеш і вдруге пірнути сьогодні

И сказати, що там, у найглибшій безодні".

На це м'якосерда дочка королю

З благанням промовила так:

"Кинь, батьку, жорстоку забаву свою.

Що ніхто не зміг, те зробив цей юнак;

А не можеш покинути забагу свого,

То хай лицар докаже щось краще од нього".

А король схопив свого кубка на те ж

І закинув його у глибінь:

"Якщо мені келиха знов принесеш,

То лицарем бути найпершим тобі

Та ще й чоловіком достойної кралі,

Що зараз так ніжно за тебе благає".

Тут схопила відвага його неземна,

Його очі вогнем зайнялись,

Він побачив, що вмить спаленіла вона,

Нарешті поблідла і падає ниць;

Він мусить коштовну здобуть нагороду,

На смерть і життя він кидається в воду.

А хвилі розбурхані знов піднялись,

І громом до скелі гудуть;

Закохані погляди дивляться вниз,

А води проходять і йдуть,

І знов замовкають, і знову голосять, -

Та на верх юнака не відносить

Й. ГЕТЕ

Вільшаний король

Хто пізно так мчить у час нічний?

То їде батько, з ним син малий.

Чогось боїться і мерзне син

— Малого тулить і гріє він.

— Чому тремтиш ти, мій сину, щомить?

— Король вільшаний он там стоїть!

— Він у короні, хвостатий пан!

— То, сину, вранішній туман!

"Любе дитя, до мене мерщій!

Будемо гратись в оселі моїй,

Квіти прекрасні знайду тобі я,

У злото матуся одягне моя".

— Мій тату, мій тату, яке страшне!

Як надить вільшаний король мене!

— Годі, маля, заспокойся, маля!

— То вітер колише в гаю гілля!

"Хлопчику любий, іди ж до нас!

Дочки мої у танку в цей час,

Дочки мої тебе прийдуть стрічать,

Вітати, співати, тебе колихать!"

—Мій тату, мій тату, туди подивись!

Он королівни вільшані зійшлись!

— Не бійся, мій синку!

— Повір мені:

— То верби співають у далині!

"Мені, хлопче, люба краса твоя!

З неволі чи з волі візьму тебе я!"

— Мій тату, мій тату, він нас догнав!

Ой, як болюче мене він обняв!

Батькові страшно, батько спішить,

В руках його хлопчик бідний кричить;

Насилу додому доїхав він,

В руках уже мертвий лежав його син.

(Переклав М. Рильський)

Рибалка

Вода шумить, вода бурлить;

Рибалка, повен дум,

Закинув вудку і сидить,

Вдивившись сумно в шум.

Сидів, дивився довгий час...

Враз розійшлась вода,

І з хвилі вирнула нараз

Русалка молода.

І сумно мовила вона:

"Чом вабиш ти мій рід людською хитрістю зо дна в жаркий пекельний світ?

Якби ти знав, як рибці тій

Приємно у воді,

Ти й сам туди б зійшов як стій,

— Одужав би тоді.

Чи ж сонце й місяць з вишини

Не люблять моря, хвиль?

Чи не вертаються ж вони

Ще кращими звідтіль?

Тебе ж не вабить ця блакить,

Ця люба голубінь,

Ні власні очі — йти спочить

У росяну глибінь?"

Вода шумить, вода бурлить,

Так пеститься до ніг,

— А серце тугою в'ялить,

— Він чує любки сміх...

— Вона співала і тягла...

— Не знав він — як, чого

— — Схилився в воду...

— З того дня Не бачили його.

(Переклав з німецької Д. Загул)