Історія світової культури - Левчук Л. Т. - 1. Перші культурні напрацювання

1. Перші культурні напрацювання

Сучасні досягнення у вивченні Африки значно розширили можливості її історико-культурних досліджень, забезпечивши підґрунтя для нових культурологічних побудов. Вони не можуть бути повними без урахування неоднорідності Африканського континенту й розуміння того, що саме вона народжує унікальну культурну цілісність. Серед повноправних її компонентів гідне місце належить творчим здобуткам народів Східної та Південної Африки.

Загальновідомо, що ці два ареали ще 2,6 млн років тому стали батьківщиною вищих людиноподібних приматів, які вважаються прапредками людини на шляху її еволюційного розвитку. Поява ж тут перших істот з рисами Людини розумної (Ното sapiens) відбулася, на думку вчених, приблизно 40 тисяч років тому, а то й ще раніше. Постійне біологічне вдосконалення цих ранніх представників людського роду розширювало межі їхніх можливостей, супроводжувалося успіхами в їхньому світовлаштуванні, демонструючи надзвичайну культурну "пластичність".

Розселюючись у згаданих районах, первісні люди мали багато спільного у своїй примітивній культурі, перші кроки якої були спрямовані на забезпечення можливостей фізичного виживання в умовах різноманітного й неосвоєного природного середовища. Пристосування до нього вело до створення самозабезпечувальної економіки, що вибудовувалася завдяки збиральництву й полюванню, а пізніше — початку культивації місцевої дикорослої флори: злаків, овочів, пальм. Одним з її найдавніших африканських осередків був ніло-ефіопський (на території Нубії та Ефіопії), де вперше почали вирощувати деякі види дикого проса, сорго, каву, безплідний банан з їстівним корінням, деякі види бавовни, сезам, капусту-гірчицю та інше. Навички землеробства з часом допомогли у доборі й запозиченні культурних рослин з Передньої та Південно-Східної Азії, Америки, що не лише прекрасно адаптувалися, а й завдяки тривалій селекції стали існувати в тисячах новостворених сортів.

Водночас з розвитком землеробства у східній і південній зонах Африки з'явилося скотарство, що відразу почало домінувати в господарській діяльності, поставивши під постійний контроль симбіоз людини й тварини, добре відомий первісним мисливцям. Збиральництво й полювання, землеробство та скотарство, найдавніші заняття людини, й досі лишаються в африканському регіоні основними видами господарювання. Пігмеї та бушмени*, що й тепер існують за рахунок збиральництва та полювання і, на думку вчених, генетично найближчі до перших африканців, яскраво демонструють характерну для них культуротворчу потенційність своїм умінням пристосовуватися до найекстремальніших умов, створюючи нові форми та атрибути свого існування. Не випадково хамелеон, здатний залежно від обставин змінювати своє забарвлення, — неодмінний герой африканського фольклору. Прекрасні знавці флори і фауни, неперевершені слідопити, вони постійно пересувалися в пошуках джерел води та їжі, максимально використовуючи природні ресурси, свою ж матеріальну культуру зводячи до необтяжливого мінімуму. Поряд з обов'язковими луком, стрілами, списом — для полювання, палицею-ко-пачкою — для збиральництва вони використовували гострі, як лезо, розщеплені стовбури очерету, шорстке листя служило напилком, а вогнетривке застосовувалося для варіння на парі м'яса й навіть для підігрівання рідин. Витіснені зі своїх одвічних східних та південних територій народами банту, котрі шукали придатних для землеробства земель, опинившись у пустелі й хащах незвіданих лісів, ці піонери континенту продовжували впорядковувати свої стосунки зі світом шляхом не підкорення його, а прийняття таким, яким він є.

Особливих успіхів досягли в цьому бушмени, чиїми тимчасовими домівками були гроти, ями, заслони й курені з гілля, взуттям — шкіряні сандалі з шипом спереду для полегшення пересування по піску. Вони оволоділи своєрідним способом добування дорогоцінної в умовах Калахарі води — висмоктуванням її (крапля за краплею) з водоносного шару землі за допомогою тонкого й пористого деревного стовбура.

* Пігмеї — загальна назва групи антропологічних типів, що входять До складу великої екваторіальної (негро-австралошної) раси; характеризуються дуже низьким зростом. Бушмени — буквально лісові люди; належать до одного з найсвоєрідніших антропологічних типів нашої планети, маючи водночас негроїдні та монголоїдні антропологічні ознаки.

Постійні пересування, пов'язані зі зміною сезонів й наявністю води, рослинної їжі та дичини, привчили їх вдовольнятися най необхіднішим — кам'яними ножами, палицями з твердого дерева, луком і стрілами, посудом зі шкаралуп страусових яєць та мішками зі шлунка й шкурок тварин для зберігання води, паличками для її добування, сіткою для перенесення важких речей. Увесь цей скарб вміщується у двох шкіряних мішках — довгому, який носять на плечі, й короткому, одягнутому навскіс через плече таким чином, що лежить на протилежному стегні. Шкіряні фартух і плащ (карос) складають скромний гардероб бушменів: уночі карос служить їм постіллю, перед одруженням юнак має виготовити його й подарувати своїй нареченій, для їхніх майбутніх дітей (до 3—4 років) карос матері буде єдиним захистом від холоду. Розбиті на ізольовані групи по кілька родин, бушмени живуть у межах своєї мисливської території, строго дотримуючись її кордонів.

У процесі жорстокої боротьби за існування вони виплекали таке сильне почуття солідарності, що для кожного самопожертва заради благополуччя кочового гурту є справою звичайною. Первісна демократія пустила тут глибоке коріння, а під впливом екстремальних умов існування набула своєрідних форм — бушмени не мають вождів, у разі необхідності звертаються за порадою та допомогою до знахарів, чаклунів, найдосвідченіших мисливців, які, маючи визнаний авторитет, позбавлені все ж особливих привілеїв та влади.

Серйозними здобутками позначений і подальший розвиток землеробства, коли вже існували підсічно-вогневий і те-расний види із системою зрошення полів, правильним чергуванням культур, ділянками під паром. Удосконалення пасовищного скотарства остаточно утвердилося як найбільш почесне заняття — основа господарства. У мовах народів південного та східного ареалів десятки слів безпосередньо пов'язані з домашніми тваринами, яких оточували турботою, вважали запорукою багатства.

Та хоч би чого вимагав обраний спосіб життя — постійного пересування чи осілості, — людей об'єднувала впевненість у тому, що гарантом їхнього благополуччя є перебування у співтоваристві, максимальна концентрація колективних зусиль у його життєдіяльності. Це загострене почуття єдності започаткувало багато культурних феноменів, які, у свою чергу, всіляко його зміцнювали. В Африці воно об'єднувало в єдиний світ усіх членів гурту, зразком якого була сімейна структура: померлих, живих і тих, ідо мали народитися. їхні здорові, позбавлені конфліктів взаємини передбачали виховання в кожного почуття любові, турботи, доброти й щедрості, вимагали постійного поповнення первісного колективу новими членами, які не лише фізично зміцнювали його, а й були готові до участі в суспільному житті морально. Найдійовішим способом досягнення цього були обряди ініціації, до сьогоднішнього дня поширені на Африканському континенті. Того, хто пройшов цей обряд, тут уподібнюють випаленій глині через її червоний колір —- знак загартування й міцності. Крім того, червоне африканцями споконвіку сприймається як символ життя, колір його невичерпної енергії та повноти. Народження для дорослого життя шляхом подолання цілої низки випробувань і засвоєння традиційного комплексу знань, передусім табуальних, передбачало своїм результатом формування особистості вмілої та відповідальної, зобов'язаної жити за законами справедливості й братерства і сприймати суспільну регламентацію як природну й бажану. Яскравий обряд ініціації, що потребував дбайливої підготовки й мав символічно-драматичний характер, поєднував у собі процес засвоєння різних трудових навичок та життєвих умінь, системи традиційних вірувань і норм поведінки, навчання танцям, пісням, секретним мовам, ритуалістиці.

Ізоляція претендентів у спеціальних місцях і поселеннях закінчувалася лише після досягнення позитивних результатів — гарантії подальшого існування всієї спільноти. Африканські Південь і Схід у своєму культурному становленні демонструють найбільш послідовне прагнення якомога довше уникати індивідуального лідерства чи будь-якої форми централізованого правління, розподіляючи владу за віком і статтю, унеможливлюючи щонайменше єдиновладдя.

Вищим вираженням суспільної єдності поступово ставали релігійні вірування, зумовлені африканським поглядом на Всесвіт як на гармонізовану цілісність взаємозалежних, керованих доброю волею елементів. Головне місце в системі вірувань належало природі (джерелу існування), що навчала простоті й розумінню абсолютної цінності життя. Так, найдавніші релігійні обряди мисливців-пігмеїв були без яскравих ефектів, які претендують на магічність: інсценування бажаних подій вважалося їхньою прелюдією. Африканісти стверджують, що, кидаючи в повітря шматок мокрого моху й дмухаючи на нього, пігмей аж ніяк не вірив, що цією дією примусить дощові хмари змінити напрямок, а демонстрував за допомогою образу свою потребу в дощі, був упевнений — за правильним здійсненням обряду його чекає необхідне.

Спеціалізація обрядових дій покликала до життя професійних жерців, яким належало об'єднати духовні сили всіх членів певної групи для взаємодії із силами надприродними. Обряди постійно ускладнювалися й мали збільшити кількість дій, які б полегшували людське існування, зміцнювали моральну стійкість людини перед лицем утрат і смерті.

Так, ритуал поховання, до якого спочатку, крім звичайної дії, входило фарбування покійного червоною вохрою, з часом став супроводжуватися обов'язковим "виявом скорботи" — голосінням, виснажуванням, розриванням на собі одягу, а також спеціальними танцями й піснями, що допомагало зносити сум, сприяло розумінню смерті не як кінця людського існування, а як необхідної частини життя, де фізично померлі продовжують своє буття в невидимій формі. Головним же було визнання незнищенності життєвого начала як складової світобудови.

Її картина суттєво доповнювалася вірою в надприродні сили неживих предметів і живих істот, передусім людини, що могли використовуватися на добро і на зло. У східно-й південноафриканських народів, як і в будь-якому африканському суспільстві, фігура чаклуна, віщуна, знахаря була центральною, бо з їхньою діяльністю пов'язувалися родючість землі, оптимальні кліматичні умови, збирання та зберігання врожаю й, нарешті, здоров'я — одна з найбільших цінностей. Разом із хворобою воно розглядалося як посередник між народженням і смертю, відданий у руки сил містичних, що карають і нагороджують. Цілителі, які, вважалося, до свого ремесла закликалися богами й навчалися йому довгі роки, стояли на сторожі здоров'я, маючи постійний контакт з утаємниченим світом духів.

Тлом розгортання згаданих процесів був поступальний рух східних і південних африканських народів у дальшому освоєнні природи, її олюдненні. В минулому залишилися важкі ручні рубила, відщепи, скребачки для шкіри та дротики, інші примітивні знаряддя. Поряд із гончарством, яке швидко вдосконалювалося, одним із перших добре організованих ремесел стало плавлення й кування заліза, обробка якого здійснила справжню сільськогосподарську революцію Робота із залізом від самого початку вважалася р енною доступною лише вибраним. Мистецтво ковалів СВгто асоціювалося з надприродним, їх шанували й бояча рони у свою чергу, відособлювалися в касти, жили кльовано,' оберігали від чужих таємниці своєї професії. Спеціалізації видів діяльності відповідала вже більш грішна соціальна організація, що не обмежувалася різни-некі за статтю, віком, родинною належністю. Виникла й бита задоволена погреба у вождях, адміністраторах, суддях, що з поділом суспільства на класи сприяло формуванню лосить складних політичних систем, які привели до появи V східному й південному ареалах африканських держав та імперій, що процвітали вже тоді, коли Європа ще не позбулася варварства.