Історія світової культури - Левчук Л. Т. - 3. Культурно-історичні відносини України з південно-західним слов'янством

Україна в загальноєвропейських процесах (ХVІ-ХVІІ ст.)

Звертаючись до зазначеного періоду, тобто пізнього Середньовіччя, в розвитку української культури, потрібно зважати на історичні обставини й умови цього розвитку.

Це той період, коли Україна (залишаючися з тією ж назвою Русь), уже відмежувавшись від північно-східного сусіда, поступово втрачала свою державність, тому що її землями заволоділи литовсько-польські завойовники. Своєрідність ситуації полягає в тому, що, успадкувавши високорозвинену культуру, навіть попри всі руйнування й пограбування її матеріальних і духовних багатств, Україна зуміла відстояти й зберегти власний потенціал для створення нової етнокультури. Саме на цей період припадає інтенсивне формування національних ознак Русі-України, чіткіше вираження п мовних, етнографічних особливостей, самоусвідомлення себе як нації — спадкоємниці давньої історії й водночас свідка та учасника нового культурно-світоглядного загальноєвропейського досвіду.

Входження культури України в загальноєвропейський контекст ускладнюється, набуває суперечливого характеру не лише через іще свіжі в пам'яті руйновища, завдані татаро-монгольськими ордами, а й через те, що Україна (мала Київська Русь) стала легкою здобиччю північно-західних сусідів — Литви та Польщі. Втрата ж власної державності не могла не позначитися на подальшому розвитку культури, етнічного буття.

У цих змаганнях культура України зазнавала незліченних втрат, у тому числі й пов'язаних з асимілятивним тиском, втім водночас відчувала великі симпатії до себе слов'янських та інших народів. Знаки трагічності ("треносу"), оптимізму, віри й краси ставали поруч у цій культурі. Навіть у найскладніші періоди руйнувань столиці духовності — Києва — нарощення потенціалу культурного життя тривало.

В цей же період створювалися передумови для входження України в безпосередній процес ренесансних змін, що відбувалися в Європі й у світі, звільняючися від застарілих, консервативних традицій схщновізантійського канону. Ідеї Відродження здобували свій новий еквівалент на ґрунті українських земель і культури. Це стосується передусім освіти, письменства, поширення релігійної та світської літератури, ренесансного художнього світосприймання. Україна робила свій внесок у загальноєвропейську культуру, пройняту духом гуманізму, утвердження прав людини й нації.

Історична й культурологічна думка стосовно українсько-польських відносин

Майже неможливо уникнути певної тенденційності як з одного, так і з іншого боку в оцінці українсько-польських історичних і культурних відносин. І все ж об'єктивність потребує констатувати зверхність, намагання Польщі нав'язати хід історичних процесів на користь окатоличення культури й віри України. Вносила велике соціальне напруження й нещадна експлуатація шляхтою української людності на захоплених землях.

На тлі постійного змагання української та польської культур український народ, як то було й за попередньої доби, охоче сприймав чужоземні впливи, якщо вони відповідали його власним уподобанням. У найкращих університетах Європи навчалася українська молодь і несла на батьківщину культурні досягнення. "Сувора готика, ренесанс, гуситський рух, реформація в усіх її формах, католицька реакція, — пише Н. Полонська-Василенко, — все це разом із Західною Європою переживала й Україна і все це залишило більший або менший вплив. Пам'ятки цих впливів, перетоплені в горнилі народної творчості, дало головним чином мистецтво, в якому готика і ренесанс, у сполученні із споконвічним українським мистецтвом, дали блискучі твори архітектури, різьбарства, малярства"1.

У вивченні історії культури України та її зв'язку з культурами інших слов'янських народів не можна обминути ті складні питання, які стосуються польсько-українських культурних відносин. Вплив був взаємозумовлений, оскільки й історичні долі виявилися взаємозумовленими. Соціокультурний момент спільності й роздільності культурно-історичних доль цих двох слов'янських народів і націй є не менш важливим для пізнання, ніж констатація їхніх осібних духовно-культурних здобутків. Вони були значними як з однієї, так і з іншої сторони, але не позбавленими нерівноправності, оскільки Україна першою втратила свою державність. Сучасна історична думка дійшла висновку, що "польсько-українські відносини у великій мірі визначили шляхи історичної долі обох народів"2.

Експансія зі сходу стала трагедією слов'янських народів, зруйнувавши паритетність і рівновагу їхнього розвитку. Невимірними були людські жертви, руйнування міст і сіл, включаючи твердиню слов'янського сходу — Київ. Сусідство України з новоутвореними агресивними силами, не захищене відкритістю степу, приносило незліченні втрати. "Південна Русь найбільш постраждала від татар, — писав М. Гоголь про наслідки того лихоліття. — Випалені міста й степи, обгорілі ліси, давній зруйнований Київ, безлюддя й пустеля — ось чим була ця нещасна країна!"3. Різко звужувався заселений українцями простір під по спиним натиском зі степу. Порівняння з Польщею яка зростала швидкими темпами в усіх сферах, було не на користь України. Втрата рівноваги в силах спричинила експансивні наміри однієї зі сторін. Сталося приєднання Галицького князівства королем Казимиром у 1340 році.

Згодом відбулися відомі події, пов'язані з литовським пануванням на землях України та Білорусі. Кревська унія (1385 р.), завдяки якій утворився династичний зв'язок між Польським королівством і Великим князівством Литовським. У 1569році Польща й Литва об'єднались у федерацію під назвою Річ Посполита. Зрозуміло, що Люблінська унія великою мірою вплинула на подальший культурно-історичний розвиток народів, яких об'єднала. Всі ці події досить по-різному позначилися не лише на українському чи білоруському, а й на польському народові. За словами польського історика Євгеніуша Старчевського, "вже наприкінці XIV ст. польська держава виросла у силі, але польський народ програв, розчинившися на Руському сході і втративши ґрунт у своїй рідній Сілезії". Незгода дати приєднаним землям України автономію, хоча б на зразок литовської, створювала напруження у відносинах польського й українського народів. Козаччина була викликана не лише тиском зі Степу, а й спротивом безправному становищу, в якому опинилися різні верстви України. За умовою унії 1569 року від Великого князівства Литовського відокремлено Волинь, Поділля, Наддніпрянську Україну і причислено їх до складу Малопольської провінції. Україна почала багато втрачати у своїй культурно-мовній, релігійно-православній незалежності. Гальмування послідовного розвитку українського етносу, витіснення знаменитих родів і знаті України, втрата духовної еліти у своїй основі мали асимілятивний характер. Протекторат іншої держави породжував загрозу зникнення національних ознак. Але ця небезпека істотно прискорила виникнення нового стану в Україні, який умів боронити свою землю від ворогів.

Позитивне значення Люблінської унії полягало в тому, що вона знов об'єднала країну, поділену між Литвою та Польщею, таким чином уможливлюючи ефективніший захист від татарських наїздів. Включення України до польської корони сприяло більшому проникненню західних культур на українську територію. Вплив ренесансу и реформації досяг України й дав поштовх до відродження важливих духовних сфер.

В історико-культурологічній спадщині М. С. Грушевского у висвітленні українсько-польських відносин особливе місце належить праці "Культурно-національний рух на Україні в XVI—XVII віці", де показано особливий розквіт польської культури та її вплив на "українське громадянство". Склалася досить своєрідна ситуація в польсько-українських зв'язках: зіткнулися розвинена державницька міць і культура та схована в глибинах культурної традиції й духу пригноблена сила. За словами Грушевського, "і культурне, і національне ослаблення українського життя, яке помічаємо особливо різко в середині XVI в., було особливо небезпечним супроти оживлення державного польського культурного і суспільного життя. Саме почуття безсильності й банкротства, яке помічаємо в українських кругах, було навіяне власне сим зростом суперничої польської культури, культурно-національного польського руху"1.

У цьому суперництві польський елемент мав перевагу більше фізичну, зовнішню тільки, як елемент державний, протегований. В корінних західних українських землях польський елемент витіснив український, але перевагою політичною. В той же час "тутешня Русь" навіть у своєму підданстві "не мала причин чути себе нижчою".

У свою чергу польська культура, маючи політичну перевагу над українською, потребувала запозичень, зокрема з мови іншого слов'янського народу — чехів. Великого поширення в Польщі набули чеська мова й література, вносячи суттєву лексичну корективу. Перебуваючи тривалий час у полоні латиномовної перекладної стихії, польська література, позбавлена живого народного джерела, затримувалася у своєму розвиткові й не могла змагатися з українськими літературою й культурою. Але ситуація докорінно змінилася в другій половині XVI століття. "Смерть старого короля, — пише М. С. Грушевський, — і вступлення на престол польський Жигмонта Августа (1548 р.) дає нагоду вибухнути тому всьому"2. Річ у тім, що з молодим королем пов'язували величезні плани й надії. У Польщі в цей час виникає багато громад лютеранських, кальвіністських, чеських братств, а згодом поряд із ними постають і численні громади антитринітаріїв. Віросповідна свобода "стягає до Польщі з цілого світу різних релігійних вільнодумців"3. Саме в цей короткий

1. Грушевський М. С. Духовна Україна: Збірка творів. Київ, 1994. С. 150.

2. Там само. С. 153.
3Там само. С. 155.

період бурхливо розвиваються полемічна польська література, поезія. Набувають особливої чинності шляхетність, "вишуканість салонових манер", з "усіма зверхніми прикметами культурності". На цей же часовий відтинок припадає розквіт шляхетської матеріальної культури, "великопанського блиску", розкоші.

Шляхетські верстви України опинилися на роздоріжжі, часто роблячи вибір не на користь культури свого народу. "Якраз в сей апогей польської культури, польського життя актом 1569 р. вони приведені були в тісний зв'язок з Польщею і польською суспільністю, кинені в жар свого шляхетського танцюристого раю, в сю оргію блискучу й привабну — хоч затруєну, паразитизмом, зародками виродження й упадку, — в сей буйний і гойний шляхетський пир, овіяний чаром артизму й поезії"1.

Поспішно, без переосмислення переймалося все польське. Для того, аби протистояти цьому впливові, не вистачало в України сил, "щоб на своїх культурних і національних традиціях перещепити те, що вимагалося духом часу і нових обставин"2.

Необхідний був тривалий час для загоєння завданих ран, період рутини й спокою. Однак і тоді українська культура не переривала свого буття, хоч вона мала вигляд менш "гойний" і пишний. Здавалося, залишається тільки коритися, зоставатися на узбіччі провінціалізму "предметом тихих симпатій для людей, які ще вважали себе українцями, бодай по імені, і жити в устах нижчих верств", вона мала бути своєрідним орнаментом, "одною з місцевих відмін єдиної і справжньої польської культури і бути етнографічним матеріалом для розваг сеї державної культури й національності"3.

Згодом від тихого жевріння дух культури й свободи спалахне всеосяжним полум'ям ідеї незалежності. Феномен цей має чимало різних тлумачень, домінуючим серед яких є визнання того, що для України то був, можливо, найвирішальніший момент її історії — бути чи не бути власному національному імені й культурі. Адже, справді, тенденція культурних і конфесійних переорієнтацій мала свої згубні наслідки. М. С. Грушевський змальовує цю ситуацію в образно-емоційному стилі: за його словами, настав той момент, коли мала визначитися "національна доля для України", коли національна смерть уже віяла своїм крилом перед нею). Сей рішучий момент видобува останню енергію "в сім напівзадубілім уже організмі", життя починає проявлятися з різних царин народних джерел.