Історія української культури - Павлова О.Ю. - 1.2. Історія культури у структурі суміжних дисциплін

Історія культури України і філософія культури

Який би обсяг знань про культуру не отримували всі науки, що вивчають її конкретні історичні, етнічні, соціальні й професійні форми (наприклад, античну й середньовічну, полінезійську й українську, народну й лицарську, наукову й художню), що розкривають ті чи інші механізми функціонування культури (економічні й техніко-технологічні, соціологічні й соціально-психологічні, семіотичні й педагогічні), він не дає відповіді на низку важливих питань: що є культура? чому й для чого виник такий невідомий природі спосіб існування? як "влаштована" культура, які її архітектоніка й механізми функціонування? які закони правлять її історичним розвитком? як пов'язані в цьому процесі долі культури й життя природи, і зміни суспільних відносин, і метаморфози людської свідомості? Жодна з конкретних наук не може знайти відповіді на ці питання - масштаб змісту, універсальність виводять їх за межі компетенції всіх окремих наук; тим часом без знання цього загального не можна зрозуміти конкретне - адже воно є модифікацією загального, варіацією інваріантного. Тому, відхрещуючись від філософського рівня пізнання культури, усі окремі культурологічні дисципліни, зокрема історія культури України, приречені на чисто емпіричну, фактологічну, поверхневу описовість, і тому, наскільки б вони не були розвинені, зберігається потреба у філософському осмисленні культури, оскільки жодна інша наука не вирішить за неї теоретичних проблем, що є предметом її дослідження.

Філософський характер цих питань і відповідей на них полягає у тому, що вони об'єднують вимогу об'єктивного пізнання реальності, її ціннісного осмислення й проектування якогось ідеального стану культури. Наука як така або взагалі не містить подібної три-аспектності вирішуваних завдань (у сфері природознавства, математики, техніко-технологічних дисциплін), або факультативно вносить аксіологічні й прогностичні міркування до соціально-гуманітарно-культурологічних наук, у вирішенні деяких проблем, що дозволяють це зробити, не обмежуючись об'єктивним описом і вивченням існуючого. Що ж до філософського осмислення культури (як, по суті, і всіх інших предметів, що розглядає філософія), то поєднання пізнання, ціннісного тлумачення й передбачення перспективи розвитку специфічно для нього, іманентно йому й необхідно, в яких би пропорціях ці три аспекти розгляду культури не перебували. Це необхідно тому, що відповідь на гносеологічне питання "Що є культура?" припускає аксіологічне розрізнення "справжньої культури" і "культури хибної", тобто мислення опозицією "культура - некультура" і "культура - анти-культура".

При цьому слід пам'ятати, що не може бути єдиного, науково доведеного визначення критеріїв змісту цих пар понять, тому що вони самі перебувають усередині культури, а не на божественно-абсолютній висоті, що піднімається над нею. А ціннісне осмислення культури викликає проективна уявлення про те, "якою повинна бути культура і якою вона буде", якщо людство поділить думку про неї того або іншого філософа. Починаючи із Платона, авторів Біблії, Конфуція й закінчуючи Марксом, Толстим, Бубером, Швейцером, Маркузе, Тоффлером, усіма ідеологами, що обговорюють сучасний стан суспільства й культури на рубежі століть, що шукають причини краху тоталітаризму у всіх його формах, що розмірковують про перспективи постіндустріальної цивілізації й долю "відкритого суспільства", вивчення того, що є, пов'язувалося й пов'язується з міркуваннями про те, що буде, опосередкованими оцінками існуючого й бажаного. Якщо романісти, драматурги, кінематографісти можуть - у зв'язку з особливостями художнього способу моделювання реальності - образно представляти й сучасний стан культури, і її можливе майбутнє як певну дійсність, яку художник демонструє людям - як це робили у романах, п'єсах, фільмах, наприклад, Фолкнер, Фріш, Бредбері або Стругацькі, Іо-неско або Тарковський, - то теоретично мислячий філософ-культуролог повинен шукати обґрунтування й своїм оцінкам існуючого, і своїм уявлення про перетворення існуючого в майбутнє.

Тому для такого дискурсу, особливо у нашу раціоналістично-сцієнтичну епоху, головною методологічною проблемою стає можливість наукового обґрунтування філософського прозріння майбутнього й межі цих можливостей.

Історія культурологічної думки показує, що "у чистому вигляді" філософія культури виступає набагато рідше, ніж в поєднанні з тією або іншою конкретною галуззю культурологічного знання - етнографічною, соціологічною, історичною тощо. Воно й зрозуміло: у вирішенні конкретних завдань вивчення культури науковцеві необхідно визначити, як він розуміє сутність культури, її межі й будову; тому праці багатьох дослідників культури - від Тейлора до Сорокіна - можуть розглядатися й у контексті історії філософії культури, і поза її межами.

Але є й інший аспект взаємозв'язку філософії культури з усім комплексом культурологічних дисциплін, зокрема із історією культури України, - методологічний. Справа в тому, що повнота знання про будову, функціонування й розвиток культури у сукупності її конкретних проявів потребує погоджених зусиль усіх наук, що її вивчають; але поєднати способи й результати пізнання, знайти спільну мову й, тим паче, узгодити свої дії ці науки самі не в змозі - для цього потрібен методологічний посередник, координатор їх зусиль й інтегратор інформації. Досягнути цю мету лише філософський погляд на культуру, оскільки він розглядає її як ціле й тим самим виявляє місце у ньому кожної його частини й грані, так само як і закономірності його модифікування в етносоціальному просторі й в історичному часі. Справді, досі філософія культури не могла ефективно виконувати свою методологічну функцію - і тому, що протягом останніх століть у науці панували аналітично-диференціювальні, а не системно-інтегративні спрямування, і тому, що сама філософія культури не сформувала адекватної історико-теоретичної моделі свого предмета; сьогодні, коли на наших очах формується нова парадигма пізнавальної діяльності, що ґрунтується на системному мисленні, коли, завдяки цьому, створюються передумови для реалізації комплексних міждисциплінарних досліджень найбільш складних - соціокультурних - систем і коли системний підхід дає змогу філософії вибудувати відповідну модель цілісного буття культури, стає можливим установлення продуктивних зв'язків між усіма галузями знання, що вивчають ті або інші фрагменти культури як у синхронічному, так і в діахронічному аспектах. Це необхідно зробити для подолання роз'єднаності, взаємного нерозуміння, а нерідко й антагонізму сукупності наук, що вивчають культуру. Безсумнівно, вирішення цього завдання доступне тільки для філософського погляду й стає можливим лише на рубежі ХІХ-ХХ ст.