Історія української культури - Павлова О.Ю. - 6.4. Українська література

Література цього періоду в цілому носила перехідний характер. Вона розвивалася в період радикальних реформ імператора Петра І, що торкалися всіх сфер життя суспільства. Вирішальною силою культурних перетворень стає утвердження абсолютизму, що спонукає формування нової світської культури. Церква втрачає своє домінуюче становище в суспільстві, у зв'язку з чим змінюється значення релігійного світогляду як визначальної форми вираження в літературі і мистецтві. В літературі продовжували розвиватися старі жанрові форми, однак змінювався зміст літературних творів, з'являється новий герой, життя якого віддзеркалює нову ідеологію і нові реальності. Вони стверджують, що багатства і поваги в суспільстві можна досягти не через шляхетність предків, а лише завдяки особистим здібностям і якостям. Українська література першої половини XVIII ст. продовжувала розвиватися на традиціях попереднього періоду, проте більшість старих літературних і жанрово-стильових традицій вичерпали себе - полемічна і житійна література, ораторсько-проповідницька проза та релігійно-моралістичне віршування прийшли в занепад. Література дедалі більше набувала світського характеру. В літературні твори дедалі більше починає проникати жива народнорозмовна мова, з'явилися нові літературні жанри.

Протягом XVIII ст. в українській літературі домінувало бароко, щоправда вже Феофан Прокопович, керуючись класицистичними естетичними засадами, у курсах поетики (1705) та риторики (1708) піддав гострій критиці елементи цього стилю. Надалі думки теоретиків літератури розійшлися: одні відійшли в бік класицизму (Лав-рентій Горка), інші продовжували культивувати традиції бароко (Митрофан Довгалевський). Однак, дедалі міцніли і утверджувалися елементи класицизму, сентименталізму й критичного реалізму.

З початком формування тенденцій до абсолютизму, його провідниками стають Юрій Крижанич (1617-1693), Семіон Полоцький (1629-1682) та Феофан Прокопович (1681-1736). Вони розуміли, що сама по собі необмежена влада монарха ще не гарантує процвітання держави і добробуту її громадян, а, за словами Крижанича, легко може перерости в "людожерство". Тому, ще задовго до появи в Європі вчення про "освічений абсолютизм". Але найбільш яскравим теоретиком та ідеологом абсолютизму був Феофан Прокопович - архієпископ Новгородський, перший віце-президент Святішого Синоду Російської Православної церкви. В своїх творах "Духовний регламент" і "Правда воли монаршей" він доводив необхідність необмеженої влади монарха, внаслідок чого, в супереч традиції, апофеозом самодержавної форми правління навіть стає право монарха призначати собі спадкоємця.

З накопиченням історичних знань і фактичного матеріалу літературні твори дедалі більше набувають характеру історичних праць, що відстоюють інтереси певного прошарку населення. Так, в першій половині XVIII ст. з'являється "старшинське літописання", що відображує інтереси козацько-старшинської верхівки. Характерною ознакою цих творів являється тенденційність викладу матеріалів. До найбільш визначних відносяться літописи Г. Грабянки, С. Величка, П. Симоновського, О. Шафонського, В. Рубана, О. Рі-гельмана.

Г. Грабянка в своєму творі "Действия презелъной и от начала поляков крвавшей небывалой брани Богдана Хмельницкого, гетмана Запорожского, с поляки... Року 1710". Описуючи події історії України з найдавніших часів до 1709 р., високо оцінює діяльність Б. Хмельницького і акт воз'єднання України з Росією, відстоює ідею права старшини на панівне становище в економічному і політичному житті Лівобережжя. Літопис Є. Величка, присвячений подіям другої половини XVII ст. на Україні відстоює право старшини на володіння землею і селянами В праці П. Симоновського, що висвітлює історію України з найдавніших часів до 1750 р., автор розглядає діяльність старшини як головної рушійної сили розвитку суспільства і обґрунтовує її вимог зрівняння з російським дворянством. Погляди старшини відображені у творах Г. Полетики "Историческое известие, на каком оснований Малая Россия была под республикой Польской й на каких договорах поддалась русским государям" і "Записка о том, как Малая Росия во время владения польского раздела бъша й об образы ее управлення". З патріотичних позицій написана праця О. Шафонського "Черниговского наместничества топографическое описание с кратким географическим и историческим описанием Малыя России, из числа коей оное наместничество составлено", де вміщено чимало відомостей з соціально-економічної історії та культури Лівобережної України. Історик В. Рубан видав праці "Краткие географические, политические й исторические ведомости о Малой России" (Спб, 1773), "Краткая летопись Малой России с 1506 по 1770" (Спб., І777) таін. Праця історик О.Рігельмана "Летописное повествование о Малой России й ее народе й козаках вообще" написана на основі давньоруських і українських козацько-старшинських літописів, польських хронік та мемуарів, документальних матеріалів та власних спостережень. Зразком тенденційності і фальсифікації історичних подій являється анонімний твір під назвою "Исторія Русов или Малой Россіи", де висвітлено події історії України з найдавніших часів до 1769 р., яка містить в собі чимало перекручень історичних подій і фактів, цитування неіснуючих документів. Свій ранній твір "Повесть об украинском народе", написаний на основі наведених в "Исторіи Русов" матеріалів, П.Куліш у своїй брошурі "Крашанка русинам і полякам на Великдень 1882 року" назвав "компиляцией тех шкодливих для нашего разума выдумок, которые наши летописцы выдумывали про ляхов, да тех, что наши кобзари сочиняли про жидов для возбуждения или для забавы козакам пьяницам, да тех, которые разобраны по апокрифам старинных будто бы сказаний й по подделанным еще при наших прадедах историческим документам. Это было одно из тех утопических и фантастических сочинений без критики, из каких сшита у нас вся история борьбы Польши с Москвою".

Видатним явищем в літературному житті України другої половини XVIII ст. стала творчість Григорія Савича Сковороди (1722- 1794). Свої філософські трактати він писав у формі діалогів живою образною мовою, пересипаною народними висловлюваннями, прислів'ями і приказками Він написав також 30 байок, об'єднаних у збірку "Басни харьковскія", де знайшли подальший розвиток сатиричні традиції давньої української літератури. Талант Сковороди-поета розкрився в віршованих творах, зібраних в збірці "Сад божественних песней". Твори письменника поширювалися в рукописах, а пісні увійшли до репертуару кобзарів і лірників.