Культурологія - Матвєєва Л.Л. - Еволюціоністська парадигма культурного розвитку

Більшість створених у різні часи культурологічних концепцій культурного розвитку можна умовно поділити на два типи: еволюціоністські та циклічні. Концепції еволюціоністської парадигми наголошують на культурній спільності всього людства і вбачають у всій історії єдиний вектор розвитку, який утворюється послідовністю культурно-історичних епох. Іншими словами, історія культури людства розуміється як спільний еволюційний процес, єдиний шлях, яким повинні пройти всі народи. Причому культурно-історичні епохи та їх послідовність у- різних еволюціоністських теоріях культурного розвитку можуть визначатися за різними принципами: або як насамперед еволюція людської моралі і свідомості - рух від дикості через варварство до цивілізації, або як еволюція форм пізнання: магія - релігія - наука, або як еволюція економічно-виробничих відносин - шлях від "первісного комунізму" через закономірні стадії суспільства соціальної несправедливості (рабовласництво, феодалізм, капіталізм) та перехідного соціалістичного ладу до телеологічного комуністичного майбутнього людства, або ж як процес зміни форм політичного устрою суспільства. Спільним у всіх цих теоретичних побудовах є те, що культурний розвиток і прогрес вбачається у безперервних поступових змінах, кількісних збільшеннях одних та зменшеннях інших вимірів і якостей культури. Наприклад, у збільшеннях рівня соціальної справедливості або технічної оснащеності, зменшеннях рівня залежності від природи або расової та національної нетерпимості тощо.

Окремі культури (в єдності їх історичного, національного, регіонального та інших вимірів) розглядаються культурологічним еволюціонізмом тільки в контексті єдиного загальнолюдського шляху "від..." - "до...", бачаться певними частинами цього єдиного вектора. Звідси виникає принципова можливість оцінювати різні культури за рівнем (місцем) розташування на цьому векторі. Звісно, виходячи з того, що сам вектор спрямований до мети всього культурного розвитку, а то й до реалізації певного метакультурного сенсу. Чим вище (або далі від початку відліку) розташоване місце тієї або іншої культури на цій шкалі, тим вона, відповідно, досконаліша, прогресивніша, ближча до кінцевої мети культурного процесу і, отже, має історичне право впливати на менш досконалі культури, "підтягуючи" їх до свого рівня.

Еволюціоністська культурологічна парадигма вважається хронологічно першою (принаймні стосовно європейської науки сучасного типу). її джерела найчастіше вбачаються в просвітницькій ідеї про те, що тенденція до змін одвіку закладена в культурі, є її суттєвою рисою, а кінцева мета розвитку внутрішньо зумовлена" Не можна обійти увагою і той момент, що подібні філософсько-культурологічні ідеї розвитку виникли на тлі блискучих успіхів природничих наук того часу, зокрема еволюціоністичного пояснення історії Землі та розвитку біологічних видів. Показово в цьому плані, що один із найпомітніших представників еволюціонізму Г. Спенсер у своїй праці "Основи соціології" уподібнював людську культуру біологічному організму, порівнюючи виробництво з системою харчування, торгівлю - з розподільчою системою, а державу - з системою регулятивною. (Однак зверніть увагу на те, що Спенсерове уподібнення культури біологічному організму принципово відрізняється від досить поширених уподібнень культури біологічним організмам у циклічних концепціях, про які буде йти мова далі. У Спенсера йдеться про уподібнення структурно-функціональне, там же ми матимемо справу з уподібненням онтогенетичним, уподібненням за стадіями життя й розвитку.)

Німецький філософ та просвітник Й. Г. Гердер обґрунтовував ідею, згідно з якою прогрес та історія творяться людським розумом, а всі окремі культури становлять єдність, що веде до створення загальнолюдської цивілізації. У праці "Ідеї до філософії історії людства" він писав: "Ми простежили історичний шлях деяких народів, і нам стало ясно, наскільки різними залежно від часу, місця та інших обставин є цілі всіх їхніх прагнень... А проте ми бачимо, що в усьому панує лише одне начало - людський розум, котрий завжди зайнятий4Тим, що із численного створює єдине, з безладу - порядок, з багатоманітності сил і намірів - домірне ціле, що вирізняється сталістю своєї краси. Від безформних штучних скель, якими прикрашає свої сади китаєць, і До єгипетської піраміди, і до грецького ідеалу краси - всюди видно задум, всюди видно задуми людського розуму, котрий не перестає думати, хоча і досягає різного ступеня продуманості своїх планів. Якщо розум мислив тонко і наблизився до вищої точки в своєму роді, звідки вже не можна відхилитись ані праворуч, ані ліворуч, то творіння його стають зразковими; в них вічні правила для людського розуму всіх часів... А тому один ланцюг культури з'єднує своєю кривою лінією, яка постійно відхиляється в сторону, всі розглянуті в нас нації, а також усі, котрі тільки належить нам розглянути. І ця лінія для кожної з націй вказує, які величини зростають, а які зменшуються, і відмічає вищі точки, максимуми досягнутого..."

Тоді ж, у XVIII ст., Монтеск'є запропонував триступеневу еволюційну схему (мисливство - скотарство - цивілізація). Однак оскільки як наукова школа еволюціонізм сформувався тільки в XIX ст., то засновниками еволюціонізму прийнято вважати Едуарда Бернетта Тайлора (1832-1917), Льюїса Генрі Моргана (1818-1881) та Герберта Спенсера (1820-1903). Тривалий час еволюціоністська концепція культурного розвитку домінувала в багатьох національних наукових школах і досі має численних прихильників та послідовників. Серед найвідоміших представників культурного еволюціонізму, крім Тайлора, Моргала, Спенсера, слід назвати і таких науковців, як Дж. Фрезер (Англія), А. Бастіан, Ю. Ліпперт (Німеччина), Ш. Лєтурно (Франція), Ю. X. Стюард, Л. Вайт, Дж. Мердок (США).

Слід зазначити, що саме за принципами еволюціоністської культурологічної парадигми сьогодні побудований шкільний курс всесвітньої історії, згідно з яким існування всього людства поділено на етапи давньої, середньовічної, нової та новітньої історії. При цьому кожен наступний період розглядається як загалом прогресивніший відносно попереднього (незважаючи на наявні специфічні в кожен історичний період проблеми, ризики та конфлікти культури) та такий, що поступово наближає культурну реальність до сучасного її стану. За принципами культурологічного еволюціонізму здебільше формуються й експозиції музеїв: від залу до залу, або від стенду до стенду проводиться ідея еволюції, розвитку, вдосконалення об'єктів і феноменів культури.

Науковий культурологічний еволюціонізм має ряд варіантів. Так, для XIX ст. характерним був так званий однолінійний еволюціонізм, який звертав увагу на певні паралелі між біологічною і культурною еволюціями, оскільки кожна з них, по-перше, виявляє тенденцію до ускладнення і, по-друге, спрямована до розвитку вищих форм, тобто вдосконалення і прогресу. Цей класичний напрям еволюціонізму XIX ст. мав предметом дослідження реальні культури і концентрувався здебільше на розподілі їх артефактів за ступенем універсальної еволюційної послідовності. Відмінності між різними культурами пояснювалися необхідністю пристосувань до різних природних середовищ. Саме предметом дослідження ця перша версія еволюціонізму відрізнялася від другого, пізнішого варіанта еволюціонізму, який багато хто з культурологів (зокрема, Ю. Стюард) називає універсальним. Для цього різновиду еволюціонізму характерний інтерес передусім до культури в цілому, а не до різноманітних конкретних культур. Третій напрям дістав назву багатолінійного еволюціонізму, або ж неоеволюціонізму. Він, як і однолінійний еволюціонізм, має справу з конкретними культурами, але шукає в них не універсальні закономірності та підтвердження однотипності розвитку, а скоріше аналогії в процесах, що паралельно відбуваються в різних культурах, тобто все ж таки припускає наявність певної специфіки розвитку кожної культури.

У працях еволюціоністів XIX ст. (представників однолінійного еволюціонізму) було підсумовано й систематизовано накопичені протягом століть численні та різноманітні знання про культуру взагалі, а надто про окремі культури. Хоча наголос робився на ідеї, згідно з якою всі культури проходять паралельні, генетично не споріднені етапи, але увага приділялась в основному конкретним прикладам реалізації того чи іншого культурного об'єкта чи явища в певній культурі. Праці представників цієї наукової парадигми часто нагадували своєрідні енциклопедії або каталоги культури, оскільки Вважалося, що все в культурі еволюціонує і має бути систематизовано. Сучасний німецький учений І. М. Греверус, автор культур-антропологічного дослідження "Культура і повсякденність", зауважує, що в 10-томній "Енциклопедії історії світової культури", виданій наприкінці XIX ст., наводився вражаючий за обсягом перелік еволюціонуючих елементів культури: тілесна конституція, одяг, прикраси, знаряддя мисливства і рибальства, знаряддя обробки і меліорації землі, транспортні засоби для пересування водою і сушею, житла, домашні речі, посуд і сховища, інструменти, предмети поховання і поховального ритуалу, пам'ятники, зброя, релігійні предмети, музичні інструменти, орнаменти і т. д. Показово, що наведений перелік містить факти матеріальної культури, які можуть бути зібрані й систематизовані за принципом традиційного музейного каталогу.

Універсальний еволюціонізм, представлений такими дослідниками, як Л. Байт, В. Г. Чайлд та ін., майже не цікавився дослідженнями специфічних, варіативних прикладів пристосування різних культур до свого середовища (що було характерно для класичного однолінійного еволюціонізму), а намагався сформулювати загальну суть і універсальні принципи пристосування людського роду до виживання (поза конкретними варіантами). Так, Л. Байт писав про те, що культура "в цілому обслуговує потреби людини як роду, але це не діє, коли ми намагаємося врахувати різновиди специфічних культур". І далі: "Функціонування будь-якої конкретної культури, звісно, визначає конкретне оточення. Але якщо брати культуру в цілому, можна розглядати весь вплив оточення в комплексі, щоб отримати постійний фактор..." В. Г. Чайлд наголошував, що увага до особливого і специфічного може стати серйозною перешкодою до встановлення загальних стадій в еволюції культур. Відповідно для того, щоб виявити загальні закони еволюції всіх суспільств, ми "абстрагуємось... від деталей, зумовлених різноманітним середовищем проживання". Марксистська теорія розвитку, хоча й була розроблена в XIX ст., проте також є близькою саме до універсального еволюціонізму.

Багатолінійний еволюціонізм (або неоеволюціонізм), ідею якого висунув американський антрополог та культуролог Ю. Стюард, намагається пояснити причини схожості між культурами їх паралельною тотожністю. Він спирається на положення про наявність важливих повторюваностей і періодичностей у культурних змінах і має на меті виявити специфічні культурні закони. Основним завданням багатолінійного еволюціонізму є дослідження повторюваних причинно-наслідкових відношень в окремих культурних традиціях.

Еволюціоністська культурологічна парадигма зробила значний внесок у розуміння природи людини, осягнення феномена культури, її функцій та закономірностей розвитку. Завдяки дослідженням учених-еволюціоністів людська культура набула цілісного вигляду, була впорядкована і систематизована. Проте саме ця впорядкованість, яка в деяких теоріях набула самоцільного значення, становила най вразливіше місце еволюціонізму. Адже чим більшою ставала впорядкованість, тим більше схематизувалося розуміння культурних процесів.