Українська культура в європейському контексті - Богуцький Ю.П. - Готичний стиль і схоластика

Домінуючими в духовній атмосфері середньовіччя все ж лишалися релігійне світовідчуття і богословські інтелектуальні шукання, що спричинило виникнення схоластики.

Схоластична методологія, яка багато в чому сприяла зверненню західноєвропейських богословів до вчення Платона та Арістотеля, склалась у трактатах візантійського богослова Іоанна Дамаскіна. Суть її полягала у спробі логічного синтезу античної філософії і християнського віровчення, розуму і віри. "Схоластика, — писав О.І. Герцен, — була й не цілком релігійна, і не цілком наукоподібна від хисткості в логіці — вона шукала вірування, вона піддавала свій догмат найскрупульознішому розмірковуванню і піддавала розмірковування найбуквальнішому розумінню догмата. Вона одного страхалась, як вогню: самобутності думки; їй аби відчувати повідок Арістотеля чи іншого визнаного керівника".

Виникнення схоластики було зумовлене прагненням церкви поставити розум на службу вірі, перетворити філософію на засіб логічного зміцнення богослов'я. Віра при цьому не тільки задавала тон, а й заздалегідь визначала кінцеву відповідь, до якої мали привести зусилля розуму. Для схоластики філософствувати — значило знайти переконливі посилання на авторитет.

Хоча схоластика і не створила жодних оригінальних ідей, певною мірою вона стимулювала розумовий розвиток людства — принаймні тому, що допомогла виявити ступінь прикладної значущості різних учень, апробувавши їх теоретичні якості. Без цієї складної і надзвичайно важкої роботи неможливим був би і дальший розвиток самої філософії.

Водночас нестримно зростав інтерес до експериментального пізнання дійсності. І поряд із "Сумою богослов'я" найбільшого авторитета теології — Фоми Аквінського — виходять у світ філософські праці Роджера Беко-на. У Болоньї, Пармі, Монпелье, Оксфорді протягом XII—XIII ст. виникають перші європейські університети.

Готика пов'язана з розвитком міста. Міське життя породжує нові типи будинків цивільного призначення: біржа, митниця, суд, лікарні, склади, ринки тощо. Складається обличчя міського муніципалітету — ратуші. Особлива увага приділяється сторожовій вежі ратуші (бефруа), що була символом незалежності, як міський собор був символом добробуту громадян комуни. На майдані перед собором відбувалися диспути, лекції, розігрувалися містерії.

Готичний храм, зберігши ту саму базилікальну форму, що й у романський період, має нову конструкцію склепіння, основою якого є каркасна система з нервюрами. Нервюри сходяться у пучки на опорних стовпах, на яких концентрується все навантаження перекриттів. Нове склепіння неминуче викликало зміну інтер'єру. Його особливостями стали грандіозна висота, порівняно невелика товщина стовпів, витіснення, по суті, стіни величезними прорізами вікон, що в результаті викликало появу вітражів. В екстер'єрі панують вертикальні тяги, гладка поверхня стін закрита кам'яним мереживом, бо скульптура почала вкривати весь храм, особливо у Франції, де є блискучі взірці синтезу скульптури з архітектурою.

У скульптурному декорі, який заповнив увесь екстер'єр, будучи родом проповіді, крім сцен із Священного Писання трапляються вже літературні повчальні сюжети і сцени з життя, іноді сповнені гумору.

Франція, особливо її центр Ільде-Франс, вважається колискою готики. Рання готика репрезентована собором Паризької Богоматері (п'ятинефний храм уміщував до 9 тисяч осіб). У його конструкції виразно виявляються всі основні принципи готики, але від важкої романської архітектури — масивна гладінь стін, приземкуваті стовпи, незграбні вежі, мінімум скульптури. Західний фасад став зразком для архітектури багатьох наступних соборів: над трьома вхідними порталами послідовно височіє так звана галерея королів, три великих вікна з "розою" посередині, дві вежі. Всі частини прикрашені стрілчастими арками.

Широковідомим став Шартрський собор. Блискучий приклад зрілої французької готики — собор у Реймсі. Найбільший і найвищий собор Франції — Ам'енський. Його довжина 145 м, висота склепіння центрального нефа 42,5 м. Ам'єнський собор часто називають готичним Парфеноном.

З готичних монастирів особливо знаменитим є абатство Мон Сен Мішель біля кордону Нормандії і Бретані, розташоване на високій скелі, як неприступна фортеця. Феодальні замки в кінці XIII ст. будували вже тільки з королівського дозволу, у XIV ст. це взагалі стає привілеєм короля і його оточення, у замкових комплексах виникають розкішно вбрані палаци. Замки поступово перетворюються на резиденції для розваг, на мисливські шато.

Готика — це період розквіту монументальної скульптури: постаті статичні, стоять точно у фронтальних позах. Поступово скульптура відокремлюється від стіни, набуває округлого об'єму. Але і при скутості поз зберігаються пластичність, стримана велич образів, іноді вони навіть індивідуалізовані (св. Ієронім, св. Георгій, св. Мартін у Шартрському соборі). Рельєф переважно високий — горельєф. Виробляються канони композиції, певні сюжети призначені для певних місць будинку.

З другої половини ХІІІ ст. скульптурні зображення ставали часом взірцем досконалості, захоплення людською красою. Недарма Христа, який благословляє на добрі діла — скульптуру в Ам'енському соборі — назвали прекрасним Богом.

У живописі місце фресок зайняв вітраж (живопис із шматочків скла, а згодом живопис по склу у свинцевій обвідці). Особливо славилася Шарт-рська майстерня у Франції. У Шартрському соборі в XIII ст. вітражі займали площу 2660 кв. м. Головна їх особливість полягала у тому, що куски скла були невеликого розміру, а свинцева обвідка відігравала роль контурного рисунка, інтенсивною була і кольорова гама основних кольорів (червоного, синього, жовтого). XIII ст. у Франції слушно вважається золотим віком вітража.

З кінця XII ст. Франція стає центром європейської освіченості. Паризький університет — одне з провідних місць наукового життя Європи. У Парижі налічується 300 цехів ремісників. Головним замовником творів мистецтва стає не церква, а міста, гільдії купців, цехові корпорації і король. Основний тип будови — не монастирська церква, а міський собор.

Німецька готична архітектура склалася пізніше за французьку. Німецькі собори простіші, будинок сильніше витягнутий по вертикалі, шпилі веж дуже високі. Особливість — однобаштові храми, увінчані високим шпилем.

Для Північної Європи характерна цегляна готика. Найбільш знаменитим циклом скульптур періоду готики незаперечно вважається скульптурний декор собору в Наумбурзі. Рельєфи "Страстей Христових", зображені на огорожі західного хору ("Таємна вечеря", "Зрадництво Іуди", "Взяття під варту*'), сповнені надзвичайного драматизму, реальності подій, проникливої достовірності. У самому приміщенні хору наумбурзькі майстри поставили 12 статуй засновників храму. Це ціла галерея людських характерів, дуже різних і протиставлених один одному.

У пізньоготичній німецькій скульптурі багато патетики, з'являються манірність, претензійність, надмірна витонченість, поєднання релігійної екзальтації з жорсткою натуралістичністю (дерев'яні скульптури "Розп'ятий" і "Оплакуваний").

Готика Англії виникла дуже рано (наприкінці XII ст.) й існувала до XVI ст. Слабкий розвиток міст призвів до того, що готичний собор став не міським, а монастирським, оточеним полями і луками. Звідси, очевидно, його "розпластай їсть" по горизонталі, розтягнутість у ширину, наявність безлічі прибудов. Домінанта собору — величезна вежа на середохресті. Найчистіший зразок ранньої англійської готики — собор у Солсбері, оспіваний згодом у пейзажах Дж. Констебла.

Головний готичний собор Англії — Кентерберійський, резиденція архієпископа Кентерберійського, національна святиня. Собор Вестмінс-терського абатства в Лондоні — місце коронації і поховання англійських королів з часів Вільгельма Завойовника, згодом усипальниця великих людей Англії — близький до французької готики.

Починаючи з часу Столітньої війни будівництво в Англії скорочується. З цивільної архітектури цого періоду можна згадати найславетніший Вест-мінстерський королівський палац (XIV ст.) з його Вестмінстер-холом площею 1500 кв. м.

В Іспанії XIII ст. у період найзапеклішої боротьби з арабами — готичну епоху — найактивніше формується іспанська культура. Збагачена елементами мавританського стилю, готика Іспанії набула особливої пишності і різноманітної орнаментики (собори у Леоні, Толедо). Особливе місце в іспанській архітектурі посідає стиль "мудехар" (тобто мусульманський). Це, як правило, собори з цегли, зі склепистим мавританським перекриттям у формі восьмикутної зірки, збудовані архітекторами-арабами. Головний елемент оздоблення — кольорові полив'яні кахлі й орнаментальна ліпнина. Композиційним центром такої споруди завжди є внутрішній двір, звичайний для всіх південних будівель.

В Італії набули поширення лиш окремі елементи готики: стрілчасті арки, "рози". Основа — суто романська: широкі приземкуваті храми, гладка площина стін яких часто інкрустована кольоровим мармуром, що створює смугасту поверхню фасаду (собор у Сієні). Приклад пізньої італійської готики — величезний Міланський собор, який вміщує 40 тисяч осіб, найбільший храм Європи (початок будівництва XV ст. — кінець XVI ст.). Венецію й досі прикрашають її мармурові палаци з аркадами, що віддзеркалюються у каналах або лагунах (Палац дожів, 1310 р. — XVI ст.).

Готичні пам'ятки є в Нідерландах (ратуші в Брюгге, Брюсселі і т. д.), Чехії (собор св. Віта і Карлов міст у Празі), Австрії (собор св. Стефана у Відні), Польщі (Вавельський собор під Краковом, Марнацький костьол у Кракові) та інших країнах Європи.

Розвиток середньовічного театру привів його до більш універсального жанру—містерії (XV—XVI ст.). Вона виросла з так званих мімічних містерій — міських процесій на честь релігійних свят, урочистих в'їздів королів.

У цих інсценуваннях церковних легенд брали участь сотні осіб. До них привносилося багато життєвих деталей. Містерія існувала в Європі, а особливо у Франції, понад двісті років. Містеріальна драматургія мала три цикли: "старозаповітний", "новозаповітний" і "апостольський", в якому сюжети п'єс були запозичені з "Житія святих" та з міраклів про святих ("Містерія Старого Заповіту" складалася з 38 епізодів, у ній брали участь 242 дійові особи — Бог, ангели, Люцифер, Адам і Єва були головними; "Містерія страстей", присвячена Ісусу Христу, поділялася на чотири частини, відповідно до чотирьох днів вистави). Виконавці — міський люд.

З містерій, в яких дидактика вкладалася в релігійні форми і часто втрачала сенс через сусідство побутових комічних сцен, виріс театр мораліте. У п'єсах театру мораліте діяли алегоричні персонажі, кожен з яких уособлював якийсь людський порок або чесноту, стихію природи або церковне поняття. Індивідуальними рисами персонажів не наділяли, більше того, їх розпізнавальним знаком виступала якась річ: якір у руках Надії, люстерко, в яке постійно милувалося Себелюбство тощо. Фабула будувалася навколо зіткнення добра і зла, доброчесності і пороку, духу й тіла. Розумні люди йдуть стежкою доброчесності, нерозумні стають жертвами пороку — цю істину мораліте утверджувало на різні лади ("Розсудливий і нерозсудливий"; "Торгівля. Ремесло. Пастух"; "Осудження бенкетів").

У деяких мораліте всупереч їх дидактичному надзавданню відчувається внутрішній опір традиційній моралі поміркованості, що виявляється у життєрадісному світосприйманні. Так, в "Осудженні бенкетів" виводяться і висміюються дами — Ласощі, Обжерство, Шати — і кавалери — П'ю-за-ваше-здоров'я і П'ю-взаємно, — які зрештою гинуть у сутичці з Апоплексією, Паралічем та іншими хворобами, але зображається це так весело і дотепно, що виникає симпатія до життєлюбних персонажів. Особливу увагу в мораліте звертали на поетичну мову.

Зовсім вільним від церковних настанов був театр фарсу, який розвивався паралельно мораліте і виділився в самостійний жанр з другої половини XV ст. Однак до цього він пройшов довгий прихований шлях розвитку, будучи частиною містерій. Сама назва його походить від латинського fагса ("начинка"). І справді, влаштовувачі містерій часто-густо писали: "Тут вставити фарс". Але джерела фарсу глибші — у карнавальних іграх на масляну і виставах гістріонів. їх дійовими особами були не побутові персонажі, а блазні, дурні: честолюбний Дурень-солдат, Дурисвіт, Клеру-хабарник і т. п. Іноді фарси використовувались у політичній боротьбі. Так, Лю-довік XII вдавався до послуг народного фарсового театру у боротьбі з папою Юлієм II. Сатиричні сценки — соті — були якийсь час заборонені при Франциску І. Однак соті ще позбавлені справжньої повнокровності, якою відзначався масовий, вільнодумний буфонний фарс, котрий став у XVI ст. панівним жанром. У ньому вже є характери, гострий життєвий матеріал. Справжній герой — кмітливий, спритний пройдисвіт, дотепний переможець суддів, купців і різного роду йолопів (серія фарсів про адвоката Пат-лена). Саме у фарсовому театрі проявив себе перший і найбільш уславлений актор середньовічного театру Жан де л'Еспін, прозваний Понтале (оскільки його кінь стояв біля моста Але).

Фарс значною мірою вплинув на подальший розвиток театру Західної Європи. В Італії з фарсу народилася комедія дель арте; в Англії та Німеччині на зразок фарсу писали інтерлюдії, у Франції фарсові традиції живили мистецтво геніального Мольєра.

Культура середньовіччя, яка існувала тисячоліття, висунула своє коло ідей та образів, свої естетичні ідеали, свої художні прийоми. Надихаючись духом християнства, мистецтво цього часу глибоко проникло у внутрішній світ людини. Мислителі й художники цієї пори прагнули гармонії, міркували про розумне влаштування світу. Але виражали це специфічно, абс-трактнішою мовою. Останні два передренесансних століття (XII і XIII) Христофер Брук назвав "тихою революцією".