Українське народознавство - Лозко Г.С - Перелесник.

Літаючий дух спокуси, який заманює жінок і дівчат, кохається із ними вночі й забирає силу та вроду. Уявлявся він в образі гарного, палкого юнака з "буйно розвіяним, як вітер, волоссям, з чорними бровами, з блискучими очима", як писала Леся Українка в "Лісовій пісні". Іноді Перелесника прирівнювали до літаючого змія, котрий відвідує жінок і за проведені з ним ночі дарує дорогоцінні прикраси. Важко сказати, чи були якісь обереги від таких спокусників жінок, але вважалося небезпечним докоряти жінці за зв'язок зі Змієм, бо розгніваний Змій може спалити хату.

Не можна згадувати Перелесника проти ночі. Про Перелесника поетично написала Леся Українка у вірші "Як я люблю оці години праці":

...До неї уночі з'являвся Перелесник, Не дьяволом з'являвся, не марою, Спадав летючою зорею в хату, А в хаті гарним парубком ставав...

...На ранок, як співали треті півні, Зникав той Перелесник, а дівчина Уквітчана, убрана засипала Камінним сном. А потім цілий день Бліда ходила, мов яка сновида...

Однак Перелесник, так само як і Змій в українській міфології досліджений недостатньо. У світовій міфології образ Змії (Змія) пов'язаний як з жіночим началом (родючість, земля, річка, домашнє вогнище), так і з чоловічим (запліднення, небо, дощ, небесний сонячний вогонь). Ще в міфології палеоліту прослідковуються опозиційні символи Змії (нижній світ) і Птаха (верхній світ), ворожнеча між якими відома також в індуїзмі (птиця Гаруда і змії-наги). У пізніших міфологіях вони перетворюються на синкретичний образ змія-птаха — Дракона.

Перелесник, судячи з імені (від ст. сл. прелесть) — спокусник, у християн близьке до перелюбодій — "осквернитель шлюбного ложа", який спокушає заміжніх жінок68. Леся Українка зберегла нам народне уявлення про здатність Перелесника до метаморфоз (летюча зоря перетворюється в гарного парубка), що споріднює його з Велесом (Зміуланом), а наявні в нього коштовні подарунки нагадують ще одну особливість Велеса — охоронця таємних скарбів. Однак за своєю основною характерною рисою — палкого коханця і спокусника — Перелесник найближчий до Ярила.

Берегиня.

Богиня-захисниця народу, відома сьогодні як Богиня народної пам'яті, яка зберігає прадавні звичаї. І хоча таке розуміння Берегині є лише даниною сучасному поетичному мисленню, ми все ж ставимося із повагою до цієї постаті69.

Берегиня до сьогодні залишається малодослідженою. Тому звертаємо увагу на деякі маловідомі риси цієї Богині. У Велесовій Книзі вона згадується так: "Течуть ріки великі на Русі. А повна вода дзюр-чить співами стародавніми про тих бояр, що не боялись до полів проти готів виходити і багато літ битися за вольність руську. Ті славні нічого не берегли, ані життя свого — так прорекла їм Берегиня"70, (дошка 7-Ж). Як бачимо, тут Берегиня пов'язана не тільки з водою, співами, але й з віщуванням ("пророцтво" — від ст. сл. "ректи") про героїчні битви і перемоги.

Ім'я Берегині у формі множини згадується і в писемних християнських джерелах ХІ-ХУ ст. У "Слові Григорія Богослова" це ім'я назване шість разів. У "Слові Іоанна Златоуста" Берегиня згадується один раз і виступає як ім'я власне. У Софійському збірнику XIV ст. читаємо, що одні язичники поклонялися Блискавці, Грому, Сонцю і Місяцю, а інші "... Перену, Хоурсу, Вилам і Мокоші, Оупирем і Берегиням, їх же нарицають три-дев'ять (тобто 27) сестриниць... а ще інші - Огневі і Каменію, і Рікам, і Істочникам, і Берегиням..." Чудовський список XVI ст. подає відомості про те, що їм "кладуть треби" (їжу), "младенцы знаменают мертвы і Берегеням"71, що означає "немовлят поминають померлих і жертвуїоть Берегиням". Хоча й нині серед етнографів побутує нав'язаний християнським світоглядом погляд на потерчат як на "нехрищених дітей"72, однак давніше його язичницьке значення аж ніяк не могло стосуватися охрищення. Поняття потерчата прозоре своєю етимологією — втрачені, "потеряні" діти, або мертвонароджені.

Написання імен у давніх списках, як відомо, не було чітко унормоване — як літописець чув, так і писав. Ім'я Берегині передається також по-різному: Берегиня (Паїсівський збірник XIV—XV ст.); Перегиня ("Поучение духовное детям" XVI ст.). Останній твір своєю орфографією наштовхує на цікаві роздуми. Так, тут подаються поради, вірогідно, вже охрищеним нащадкам, чого їм треба уникати: "Уклоняйся Поревну, і Аполовину, і Мокоши, і Перегині". Звичайно ж, слово уклоняйся тут вжито не з українським значенням "вклоняйся", а з церковнослов'янським "уникай, ухиляйся". Поревн і Аполовин — зіпсовані імена слов'янського Перуна та грецького Аполлона73.

Перегеня — жіноча постать в язичницькому священнодійстві Обжинок (середина літа). Перші етнографічні повідомлення про Перегеню подав О. Курило в рукописі 1922 року, на який посилається К. Копержин-ський74. Описаний обряд і зовнішність учасників напрочуд схожі на зображення Богині на рушниках: голову увінчано великим пишним вінком чи короною з колосся й квітів, симетричність композиції підкреслюють парубки або дружки з обох боків центральної постаті — сакралізованої в даному обрядодійстві особи — цариці, княгині Врожаю. Звернімо також увагу на те, що Перегеня підперезана червоними поясами. Як відомо, перев'язування червоною ниткою (а пояси плели чи ткали з ниток) завжди виконує роль оберега — захисту і магічного чи лікувального засобу.

Можемо припустити, що в давнину Перегеню (чи Берегиню) супроводжували вершники, або її саму везли на коні, як це зображено на рушниках XIX ст. Характерна ще одна деталь обряду - прив'язування півня до вінка, який Перегеня тримає в руках, та подібний обряд у Німеччині, де півня (живого, дерев'яного чи паперового) прив'язували

Берегиня на вишивці XIX—XX ст.

до снопа. Це також відповідає нашому зіставленню: майже на всіх вишивках цього мотиву присутні птахи — символ Сонця та духовності. Цікаво, що на Поліссі господар обливає дівчину, яка принесла вінок, водою — побажання родючості75.

К. Копержинський зазначив ще одну форму імені Берегині: Пи-рогеня (від слова "пиріг"), що він вважає пізнішим перекрученням, або "народною етимологією". Однак, можливо, слід було б порівняти зі ст. сл. словом пиро, яким давні слов'яни позначали зерновий хліб, взагалі злаки, борошно

(пор. санскритське para — пшениця). Хлібна магія у слов'ян є виключно жіночою справою (пор. звичай випікання ритуального хліба, до якого чоловіки не допускаються, навіть на поріг не мали права ступити). Загалом основу всіх аграрно-магічних обрядів становлять світоглядні уявлення про жіночу природу Землі.

З настанням весни жінки й дівчата активно "годують" Матінку-Землю: кожній природній стихії готують спеціальні "гостинці" (різні види обрядового хліба, крашанки, яєшню, пиво, мед тощо). Жіночі обряди сприяють заплідненню землі, готовності її до вегетативної роботи, стимулюють проростання рослин і достигання плодів. Ця "робота" Матінки-Землі уподібнюється до шлюбу, вагітності й пологів. Сам жниварський процес первісно імітував пологи ниви.

Вагітність позначалася старослов'янським словом берем'я. Це слово, як і інші однокорінні слова — беремінна, оберемнена, походять від давньо-індоєвропейської основи дієслова bero — беру, несу (пор. ще оберемок). Нагадаємо також, що первісне значення слова нести пов'язане із поняттям "знести яйце", а брати — "приймати пологи" (пор. "баба-бранка" — повитуха).

У "Слові нікоєго христолюбця" читаємо, що язичники "вірують у Перуна й Хорса... і у Вили, їх же числом три-дев'ять сестріниць, глаго-лять невігласи і мнять їх Богинями і тако покладають їм треби й короваї їм ломлять, і курей ріжуть" (курсив мій. — ГЛ.).

З цього тексту бачимо, що:

Вили — те саме, що й Берегині, їх, як і Берегинь, три-дев'ять сестріниць, тобто двадцять сім;

1) Вила у південних слов'ян - це та сама Русалка у східних слов'ян.

Отже, якщо Вила у тексті названа Богинею, то логічно й Русалку вважати Богинею, тим більше, що в тексті є вказівка на самих віруючих, яких християнин назвав "невігласами" за те, що вони "мнятьїх Богинями".

2) Вилам, а отже, й Русалкам кладуть ті самі треби, що й Рожаницям. Григорій Богослов (автор IX ст.) уточнює, що Богиня Рожаниця у

слов'ян подібна до грецької Богині Артеміди (опікунки дітонародження).

Отже, Берегиню можемо вважати Богинею, близькою до Рожаниць, Русалок, Матері-Землі та інших жіночих сутностей природи.

Як би сучасні дослідники не препарували нашу міфологію, як би не ділили наших міфічних істот на "вищих і нижчих", "чуттєво-надчуттєвих", "демонічних і теїстичних", сучасними рідновірами такі "дослідження" сприймаються як некоректні, бо релігія завжди є способом духовного пізнання людини, її зв'язку з духовними сутностями рідного народу та рідної природи, а рідна мова надає їм рідних імен. Українська міфологія багата на образи, наповнена силою-силенною духовних істот. Все, що є в природі, було населене: в лісі — Полісун, в очереті — Очеретяник, у полі — Польовик, у болоті — Болотяник, скарби стереже — Скарбник, хворобу приносить — Пропасниця або Моровиця. Дослідження української релігійної міфології продовжуються.

Багатство духовних образів свідчить про багатство духовної культури народу. Слов'янська міфологія зберегла уявлення про розлитість Бога в природі, у всьому живому. Таке богорозуміння в науці отримало назву іманентності Бога. Множинність імен Бога-Богів переконує нас у тому, що різноманітність божественних проявів — ознака життєздатності етнічної релігійної системи.