Історія зарубіжної літератури XIX - XX ст - Давиденко Г. Й. - 1. Основні естетичні принципи та поетичне новаторство Стефана Малларме ("Лебідь", "Проза для Дез-Ессента" та ін.)

1. Основні естетичні принципи та поетичне новаторство Стефана Малларме("Лебідь", "Проза для Дез-Ессента" та ін.).

2. Життєвий шлях М. Метерлінка. Роль драматурга у становленні "нової драми".

3. Філософські символи драм М.Метерлінка: "Смерть Тентажіля", "Сліпі", "Синій птах".

1. Основні естетичні принципи та поетичне новаторство Стефана Малларме ("Лебідь", "Проза для Дез-Ессента" та ін.)

СТЕФАН МАЛЛАРМЕ (1842-1898) - французький поет, визнаний "ідеолог і законодавець" символістського руху, одна з ключових постатей поезії межі XIX-XX ст. Його творчі ідеї та художні відкриття справили значний вплив на розвиток модерністської лірики кінця XIX - початку XX ст.

Народився 18 березня 1842 р. у Парижі в родині дрібного службовця. У п'ятирічному віці втратив матір. Зростав мрійливою дитиною. У віці 10 років його віддали у пансіон, а потім у ліцей м. Санса, де й почав писати перші вірші.

У 1861 році Малларме відкрив для себе "Квіти зла" Шарля Бодлера. 1862 року, вже будучи студентом, надрукував деякі зі своїх ранніх поезій у паризьких газетах та часописах. Того самого року поет разом зі своєю нареченою Марі виїхав до Лондона, де вивчав англійську мову та літературу. У 1863 році він одружився з Марі, а потім, повернувшись до Франції, отримав посаду викладача англійської мови. Наступного року в місцевій газеті були надруковані кілька його віршів у прозі. На середину 1860-х років припало зближення Малларме з гуртком "Парнасців".

У 1866 р. у першому номері альманаху "Сучасний Парнас" було вміщено одинадцять його віршів ("Вікна", "Блакить", "Морський вітер" та ін.). Ці твори викликали різке неприйняття, зокрема й у батьків учнів ліцею, в якому викладав Малларме. Внаслідок їхніх протестів поета перевели спочатку до ліцею містечка Безансон, а наступного року - до Авіньйона. Невдовзі він, за власним зізнанням, пережив масштабну духовну кризу, яка справила значний вплив на його світогляд.

На межі 60-70-х років відбулися значні зміни у поетичній техніці Малларме. Ускладненість фрази, словесна гра, закритість символу - її характерні риси. Символізм поета тяжів до "герметизму". Першими зразками його "герметичної поезії" стали вірші "Похоронний тост", "Надгробок Едгара По". У цих творах автор прагнув "відобразити не саму річ, а справлені нею враження".

У 1871 році він отримав призначення у Париж. У цьому самому році у другому випуску "Сучасного Парнасу" було опубліковано кілька фрагментів поеми "Іродіада", яку Малларме писав середини 1860-х років аж до самої смерті (вона залишилася незавершеною). Упродовж кількох наступних років поет заприятелював із багатьма митцями свого покоління, зокрема із художником Едуардом Мане, одним із представників імпресіонізму.

З 1874 р. митець видавав газету "Остання мода", для якої під різними псевдонімами писав більшість матеріалів. Наступного року він випустив свій прозовий переклад "Крука" Е.А. По, ілюстрований Е. Мане. Тоді ж письменник став оглядачем французької літератури у лондонському часописі "Атенеум".

У 1876 р. вийшла друком поема Малларме "Полудень Фавна", після чого він майже втратив інтерес до оприлюднення власних творів. Однак поет невтомно працював, що й засвідчила збірка "Поезії Стефана Малларме" (1887, наклад - сорок сім примірників), яка була видана друзями поета й містила літографії його рукописів.

З 1880 року митець влаштував "літературні вівторки", на яких були присутніми Е.Мане, Ш.Ж.Гюїсманс, Дебюсі і гурт молодих поетів, що створили згодом символістську школу: Р.Гіль, Г.Кан, Ж.Лафорг, А. де Раньє, М.Баррес, П.Клодель, А.Жід, П Валері.

До 1884 року поет зоставався маловідомим для вибраних. Після виходу у світ у 1884 р. збірки літературних портретів П.Верлена "Прокляті поети" читацький загал відкрив для себе Малларме. Молоді поети-символісти визнали Малларме своїм метром, лідером школи.

Лише на початку 1890-х років письменник наважився випустити кілька збірок власних поезій ("Сторінки", 1891; "Вірші та проза" у двох книжках - 1892 та 1893). У 90-х роках вів рубрику "Варіації на тему" у популярному паризькому виданні "Ревю ант", де розміщував власні статті на актуальні теми життя й мистецтва.

У 1896 р., після смерті П Верлена, Малларме був проголошений "королем поетів". Логічним завершенням його творчого шляху стала поема "Кинутий жереб ніколи не скасує випадку" (1897 р.). Поема, що являла собою ніби одну довжелезну фразу, написану без розділових знаків, надруковану різними шрифтами і "східцями", стала граничним вираженням "герметизму" поезій митця, закономірним наслідком його пошуків.

9 вересня 1898 р. С. Малларме помер у дачному передмісті Парижа. Місце поета у французькій літературі визначене ще й тією обставиною, що в його творчості "була здійснена спроба злютувати в одно літературу та думку про літературу в одній і тій самій субстанції письма".

Отже, творчість С. Малларме розвивалася в річищі французького символізму. Саме він вважався головним ідеологом символізму та засновником "інтелектуального" його відгалуження, адже на відміну, скажімо, від А. Рембо та П Верлена, творчість яких ґрунтувалася на уявленні про спонтанне ірраціональне "осяяння", він обстоював інтелектуалізм та продуманість вірша.

На початку свого творчого шляху поет перебував під впливом лірики ПІ. Бодлера (зокрема, бодлерівських ідей про наявність тонких, ледве вловимих "відповідностей" між речами та явищами, а також про панівну роль естетичної складової буття). Значну роль у мистецькому розвиткові Малларме відіграло його спілкування з поетами - "парнасцями", у віршах яких митця приваблювали передусім піднесення краси речей та вимогливість до художньої форми, а також знайомство з лірикою Е.А.По, що вразила його своєю музичністю. Усі ці зовнішні чинники, вступаючи у взаємодію з переважно романтичним світоглядом поета, формували підвалини символістської художньої системи, яка утвердилася у його творчості. Разом з тим важливою особливістю мислення Малларме було заперечення містичних начал буття, що відрізняло його від більшості символістів.

Надалі утвердився підхід письменника до слова як до способу "творення світу", що передбачає "конструювання" віршів, осмислену деформацію значення поетичного слова, яке мало виражати невимовну справжню сутність буття, ретельний добір відповідних символів, експерименти з віршовою формою.

Абсолютизуючи поетичну творчість, Малларме вважав, що вона мала не наслідувати об'єктивну дійсність, а шукати поза цією дійсністю універсальні істини. Відтак, переконував він, світ існував для того, аби потрапити до Книги (яка була символом абсолютного осягнення буття). Саме таке розуміння виняткової ролі поезії та розроблений у зв'язку з ним арсенал поетичних підходів до слова вирізняли символізм пізнього Малларме; і саме таке тлумачення мистецтва споріднювало його із модерністською літературою XX ст. Зокрема, досвідом поета користувалися такі лірики-модерністи XX ст., як французький поет П. Ватері, англо-американський поет Т.С. Еліот та ін.

Поезія Малларме "Проза для Дез-Ессента" (1885 р.) - найяскравіша ілюстрація "герметизму" пізньої творчості митця. Розповідь про заміську прогулянку поета з сестрою перетворилася на демонстрацію того, як свідомість митця перетворює реальність у позачасові ідеї. Вірш побудований на протиставленні високої поетичної свідомості і буденної міщанської поміркованості.

У кращому з пізніх своїх віршів "Лебідь" (1885) Малларме осмислив драму поета, прагнення якого до вершин духу, до небесної чистоти обернулося "смертельним безсиллям" і "непотрібним вигнанням". Провина - у самому поетові, котрий став бранцем власної мрії і зневажав себе за безсилість:

Він знає, що йому чужі і небо й спіє,

Бо в пісні не постає той край, куди б летів,

Коли прийде зима в нудьги сіяння білім.

Поетичний світ С. Малларме характеризують:

o уявлення про існування невловимого виміру, що зафіксований поза фізичними оболонками речей і лексичними значеннями слів та з огляду на умовність позначення речей у мові не фіксувався нею; звідси - піднесення стану "мовчання" як природного стану, в якому перебував світ;

o осмислення поезії як єдиної поєднуючі ланки, спроможної через відповідне перетворення мови відкривати глибини речей, слів і душевних станів, виявляючи їхню приховану єдність, яка була універсальним та незмінним законом світового буття;

o інтелектуалізм, "сконструйованість" поезій, "зашифрованість" сюжетів (завдяки чому його твори нерідко перетворювалися на своєрідні вірші-ребуси, вірші-головоломки);

o наскрізні мотиви Чистоти та Блакиті, які символізували Ідеал-Абсолют;

o символічне відтворення стану душевної скутості, зумовленого, з одного боку, бажанням вирватися з буденної дійсності, а з іншого - неможливістю досягти вершин Абсолютного;

o символ, через який пізнавалося невимовне; широке вживання натяку, настанова на навіювання читачеві певних емоційних станів;

o підкорення змісту вірша його формі, акцентування уваги на тих смислах, що випливали із взаємного розташування слів у поетичних фразах, які нерідко зовні здавалися позбавленими прямих значень;

o використання "несподіваних" метафор, утворених незвичайними сполученнями слів, у межах яких руйнувалося уявлення про звичну сферу вживання слова та його лексичне значення.