Історія українського літературознавства - Наєнко М.К. - Панько Куліш як один з основоположників української літературної критики нового періоду

Ще одним учасником "Кирило-Мефодіївського братства", яке найбільше прислужилося утвердженню історичної школи в українському літературознавстві, був Панько Куліш (1819—1897). Найбільшою його заслугою стало утвердження в остаточних правах власне української літературної критики, писаної не тільки іншими, а й українською мовою. Нагадаємо, що серед інших мовою української критики були польська, російська, а в часи Ренесансу й класицизму — латинська, якою писані всі поетики періоду неокласичної школи.

Літературна критика — це (як прийнято вважати) першовзірець літературознавства. В перекладі з грецької слово "критика* означає — міркувати, судити, розглядати. Отож, відтоді, як з'явилися перші судження про літературні твори, стала утверджуватися й первісна ланка літературознавства — критика. На самому початку критичні судження про твори були компетенцією найбільш шанованих і обізнаних літераторів та філософів. Так воно фактично й було ще з античних часів. Імена Арістотеля й Горація, середньовічного Фотія й новочасних Лессінга та Гегеля говорять самі за себе. Однак треба було пройти довгі шляхи еволюції, щоб критика в літературознавстві посіла окреме місце і стала тим, чим вона є сьогодні: судженням тільки про сучасний літературний процес або про твори, що вже належать історії, з позицій сьогоднішніх уявлень і завдань літератури.

Протягом тривалого часу поняття "судження" мало тільки прикладний зміст: загальна оцінка твору, порада читачеві, похвала чи огуда на адресу письменника. За таких умов у літературного критика було багато простору для суб'єктивізму. Згодом у зв'язку з цим виникла необхідність теоретичного обґрунтування завдань і специфіки критики. В доромантичний період літературні критики керувалися переважно смаковим "здоровим глуздом", вказували на окремі "красоти" чи "погрішності" в художньому творі, але про сприйняття його в історичному аспекті, з погляду художньої цілісності мови, як правило, не було. Останнє стало завоюванням нового періоду в літературі і пов'язане з розумінням літературного твору як породження певної епохи, певного суспільства і певних уявлень про єдність у творі ідей та образів. У Західній Європі така літературна критика пов'язана з іменами Лессівта, Гегеля, Сент-Бева та інших, а в Росії — Бєлінського, Чернишевського, Добролюбова та ін.

Шалений (неистовый) Віссаріон, як сучасники називали Бєлінського (1811—1848), значною мірою сформувався під впливом Лессінга та Гегеля і переніс їхню методологію критики на російський ґрунт фактично без особливих змін. Єдине, що було в нього новим чи відмінним, — це зміщення акценту в критичних судженнях із літературного твору на особу автора, що інколи породжувало напруження в середовищі письменників і вияви неприхованого волюнтаризму в критичній діяльності самого В. Бєлінського. Показовими є два приклади: в 1834 p., коли в російській літературі уже був сформований як поет О. Пушкін, В. Бєлінський у своїх "Литературных мечтаниях" словами відомого класика доводить, що "в нас немає літератури"; в 1847 р., в один із критичних періодів творчого життя М. Гоголя, В. Бєлінський пише сумнозвісного "Листа до Гоголя", в якому не аналізував літературну ситуацію, а яким вбивав один із перших осикових кілків у труну ще живого М. Гоголя. Суб'єктивне зміщення акцентів із творів на особу автора було цілком очевидним.

Трактуючи літературні твори і їх авторів у співвіднесенні з епохою, В. Бєлінський взагалі не виходив з річища основних принципів історичної школи, але коли посилався на зв'язки з суспільством і певним народом, то знову збивався на суб'єктивізм, забарвлений водночас очевидним прислужництвом ідеям імперської Росії. Звідси його великодержавницькі пасажі в бік літератур національних меншин Російської імперії, найпоказовішим із яких (пасажів) було неприйняття Шевченкових "Кобзаря" та "Гайдамаків" і просто-таки хуліганські випади проти П. Куліша ("экая свиная фамилия"). У радянському літературознавстві такі випади в спадщині В. Бєлінського всіляко замовчувались або витрактовувались як "вболівання" критика за розквіт української літератури і позитивний вплив на неї. Якщо, наприклад, самі російські літературознавці ще могли з цього приводу сказати, що "...о Шевченко Белинский отзывался пренебрежительно, но был не прав"15, то українські (радянські) намагалися пом'якшувати хибність і тенденційність суджень Бєлінського, прикриваючись при цьому словами І. Франка: "...Критична замітка Бєлінського о "Гайдамаках", хоч побіжна та не зовсім справедлива, мала значний вплив на Шевченка, охолодила його козацький патріотизм і звернула його в напрямі, рівнобіжнім до думок Бєлінського — патріотизму на основі суто людській, соціальній"10. Складається враження, ніби Шевченків патріотизм був недостатньо людським і соціальним. Применшувати значення цих чинників у козацтві — річ дуже сумнівна, хоч і пов'язується з висловлюванням І. Франка. Тому ні В. Бєлінський, ні І. Франко не мали рації. Можна говорити хіба що про певні втрати в самій еволюції історичної школи.

Після В. Бєлінського російська критика пішла шляхом певного ігнорування естетичної специфіки літератури і спрямовування її в бік публіцистичних завдань. Уже М. Добролюбов, наприклад, ніяк не вдовольнився аналізом ідейно-художнього задуму автора в тому чи тому творі й висловлював судження про саме життя, утвердивши відтак поняття "реальної критики" в російському літературознавстві. За всіх "позитивних" якостей такого критичного мислення, яке пізніше в гіпертрофованому вигляді буде підхоплене радянським літературознавством, критика дуже втрачала як судження про естетичну вартість літератури, інтенсивно наближаючись до жанру публіцистики.

У середині XIX ст. критика в межах історичної школи пропонувала ще кілька способів трактування літературних творів, серед яких чи не найпомітнішою була "біографічна критика". Основоположник її — французький критик і поет Ш. Сент-Бев (1804—1869). Його теорія, викладена переважно в "Літературно-критичних портретах" (ч. 1—5, 1836—1839), породжувала напрям, сформований згодом як психологічна школа (див. наступний розділ). "Естетична критика" й "органічна критика", які (відповідно) утверджували російські письменники О. Дружинін і А. Григор'єв, належать теж до середини XIX ст. Але особливого розвитку на той час "естетична критика" не набула, оскільки виявилася ніби "передчасною": в ній проступали риси, що знайдуть своє місце в явищі початку XX ст. — філологічній школі. Нині згадуємо про все це лиш тому, що українській критиці 40—50-х років XIX ст. треба було і шукати точний науковий орієнтир у такому розмаїтому морі критичних методик, і залишатись водночас самобутнім надбанням національної літературознавчої думки. Таку місію найбільшою мірою й судилося виконати саме П. Кулішу.

У часи існування Кирило-Мефодіївського братства (тобто до 1847 р.) літературною критикою П. Куліш ще активно не займався, але внутрішню готовність до такої праці формував уже тоді. За змістом його готовність була широкомасштабною і водночас полемічно загостреною. В радянському літературознавстві цю особливість таланту П. Куліша послідовно клали тільки на ідейні терези і доводили, що він (як і М. Костомаров) був цілковитим антиподом Т. Шевченка, бо сповідував нібито буржуазно-націоналістичні погляди і на історію України, і на її літературу, і на науку про неї. Тим часом феномен П. Куліша був значно складнішим, і пояснити його можна лише психологічними особливостями таланту. М. Зеров точно означив ці особливості: "Кулішеві треба віддати заслужене: з нього був великий майстер дратувати українську громадську думку". На ниві літературно-критичній він, наголошував М. Зеров, "визначався добірним смаком, але з особливим завзяттям клав наголос на розходженні своїх поглядів з оцінками громадськими: завзято нападався на те, що шанував читач, і підносив те, що "минали байдужі очі...". Весь час він був у позовах з українським громадянством, сперечався з ним за спаш, за межу, погорджував сучасниками як "руїно манами", покладаючи надії на признання з боку майбутнього "культурника"... Така була його мова, і громадянство платило йому тим самим.

Щоб зрозуміти всі ці речі, треба брати до уваги й об'єктивні, і суб'єктивні причини. До об'єктивних можна віднести невлаштованість усього українського буття (відсутність унормованого правопису, літературні спекуляції графоманів, імперський тиск на сам український дух та ін.), яке П. Куліш щиро хотів облаштувати. Щодо суб'єктивних причин — то в П. Куліша було гостро розвинуте почуття лідерства, але, як виявилось, лідером в українській духовності утвердився Т. Шевченко. І цього не можна було не брати до уваги. Звідси контрастні погляди П. Куліша на одні й ті ж речі: звеличення, наприклад, і осуд козаччини та гайдамаччини; побожне, а згодом — неоднозначне ставлення до Т. Шевченка; взаєморозуміння, а потім — розходження з Марком Вовчком, схиляння то на бік безмежного народолюбства, то на бік імперських амбіцій. Але попри все П. Куліш у багатьох галузях своєї діяльності залишив справді непроминальні цінності, а в галузі літературної критики став провідним фундатором у роки її методологічного дозрівання й самоусвідомлення. Коли він говорив, наприклад, що єдиному Шевченкові відкрилася уся краса і сила рідної мови, що до появи оповідань Марка Вовчка нічого подібного не було ні в українській, ні в російській прозі, то це були не тільки емоційні пасажі. За цим стояла методологічно виважена об'єктивність, оперта на цілковите володіння ситуацією в історичній школі літературознавства18. Суть її П. Куліш найточніше виразив 1861 р. у статті "Характер і завдання української критики*, коли писав, що завдання літератури — відтворити життя в його істині, а не в оманливих його виявах. Тут же П. Куліш наголосив, що кожен твір української літератури повинен служити насамперед нашому моральному існуванню, а завдання критики — суворо вивіряти кожен твір естетичними почуттями і вихованим у вивченні своєї народності розумом. "Якщо ми відійдемо від цього завдання, якщо зігноруємо в своїй критиці основні положення естетики, — ми станемо обманщиками власного народу і самозваними його діячами; література наша знову опиниться на наслідувальному парнасі, як у часи псевдоукраїнських віршів київських академістів (але вже в новому, паризькому чи петербурзькому одязі), і народ наш по-старому почне шукати від нас сховища в своїй неосвіченості, котра врятувала його від духовних академій і семінарій". Маємо, отже, чітке відмежування від неокласичної школи і розуміння історичної як підходу до літературного твору з позицій життєвої відповідності й естетичної довершеності.

Щоб прийти до цієї думки, П. Куліш виконав значну роботу, яка в його уявленні порівнювалась із роботою каменяра. На ранньому етапі досліджень він вивіряв свої критичні погляди на збиранні й аналізі фольклорних творів (тут підсумком були двотомні "Записки о Южной Руси", 1856—1857), на спробах остаточно довести самобутність української словесності ("Про стосунок малоросійської словесності до загальноросійської", 1857), на ґрунтовному й захопливому аналізі прози Г. Квітки-Основ'яненка ("Григорій Квітка-Основ'яненко і його повісті", 1858) та ін. Остання праця була написана українською мовою, і в ній П. Куліш висловив одну із своїх принципових полемічних думок: справжня, нова українська література почалася саме з творчості Квітки-Основ'яненка, а не І. Котляревського. У пізнішій своїй статті "Переднє слово до громади" (1860) П. Куліш поглибив цю думу в такий спосіб: "...Він (Г. Квітка-Основ'яненко) зробив те ж саме для прози, що Шевченко для поезії української: він так само постеріг і переняв поезію щоденної сільської мови, як Шевченко — поезію народної пісні". А автора "Енеїди" тут схарактеризовано як "бурлацьке юродство Котляревського".

Певними негаціями позначене сприйняття П. Кулі-шем творчості М. Гоголя. Найбільше його дратував брак (нібито) етнографічно-фольклорної достовірності у його прозі. Він, мовляв, не знає ні минулого, ні сучасного українського народу і тому вдається до карикатурних форм художнього мислення. У цьому виявився той ранній ідеалізм П. Куліша, за яким йому хотілося бачити свій народ у рожевому, гармонійному світлі. Пізніше про цей же народ П. Куліш говоритиме з деяким презирством, а заодно й дуже критично про тих українських авторів, яких у ранній період він по-справжньому обожнював.

У "Передньому слові до громади" П. Куліш, наприклад, протиставляв Т. Шевченка О. Пушкінові. Останній, мовляв, уславив себе тим, що "Памятник себе воздвиг нерукотворный", а Шевченко своєю творчістю і життям став вищим за будь-які пам'ятники. "Наш поет, насміявшись із свого безталання, привітав свою щербату долю таким словом, на котре не всякий має право:

Ми не лукавили з тобою,

Ми просто йшли: у нас нема

Зерна неправди за собою".

Мине якийсь десяток літ і П. Куліш скаже: коли добре "провіяти" твори Т. Шевченка, то в них найціннішими будуть ті, які тісно пов'язані з етнографічним джерелом. Всі інші — відвіються. І не на них треба рівнятися подальшій українській літературі... А тим часом слава Шевченка й усвідомлення величі його творчого подвигу дедалі зміцнювались і тому, мабуть, не давали спокою П. Кулішеві.

Деградація його літературних поглядів значною мірою була схожою на подібне явище в мисленні М. Костомарова. Знову свою зловісну роль відіграли, мабуть, заборонні акти Російської імперії щодо української духовності. Під їх тиском дала тріщину й психіка П. Куліша. Долучився ще й суб'єктивний елемент. Напрошується висновок про виняткове значення для творчих натур особливої сили волі. Із трьох чільних "братчиків" незламною виявилася вона тільки в Т. Шевченка. У галузі літературознавства він не залишив спеціальних досліджень, але його творчість для розвитку науки про літературу була не менш значною, ніж статті й монографії його побратимів — М. Костомарова і П. Куліша. Можна сказати, що це був тріумф історичної школи в українському літературознавстві періоду романтизму.