Основи літературознавства - Ференц Н.С. - Розділ 2. ІСТОРІЯ РОЗВИТКУ ТЕОРЕТИКО-ЛІТЕРАТУРНОЇ ДУМКИ

2.1. Літературознавство періоду античності

2.2. Літературознавство в епоху середньовіччя

2.3. Теоретико-літературна думка епохи Відродження

2.4. Теоретико-літературна думка в епоху бароко

2.5. Літературно-критична думка в епоху класицизму

2.6. Літературознавство епохи Просвітництва

2.7. Літературознавство періоду німецького класичного ідеалізму

Наука про літературу пройшла довгий і складний шлях розвитку. У ній відбилися ті зміни, які відбувалися в уявленнях людей про світ і мистецтво. У розвитку світового літературознавства виділяють кілька періодів.

2.1. Літературознавство періоду античності

Літературознавство епохи античності було невіддільним від філософії. Давньогрецькі вчені дали найменування літературознавчим термінам, сформували основні теоретико-літературні поняття. Вони вважали мистецтво наслідуванням природи. Під наслідуванням розуміли творче відображення дійсності.

Значний внесок у розвиток теоретико-літературної думки зробили Геракліт (544—483 рр. до н. е.), Демокріт (460—370 рр. до н. е.), Сократ (469—399 рр. до н. е.). Найвидатніші представники естетичної думки античності — Платон і Арістотель. Платон (427—347 рр. до н. е.) вважав, що чуттєві речі -"тіні" ідей. Мистецтво, яке наслідує чуттєві речі, є тінню тіней і не має ні пізнавального, ні виховного значення. Цю концепцію Платон ілюструє притчею про печеру: "Люди перебувають ніби у підземному помешканні, подібному до печери, у якій впродовж усієї її довжини тягнеться широкий отвір. З малих літ у них там на ногах і на шиї кайдани, так що їм не зрушити з місця, і бачать вони тільки те, що у них прямо перед очима, бо повернути голови через ті кайдани вони не можуть. Люди повернуті спиною до світла, що йде від вогню, який горить далеко у височині, а між вогнем і в'язнями проходить верхня дорога, огороджена невисокою стіною на зразок тої ширми, що за нею фокусники ставлять всяке начиння, тримаючи його так, що його видно над стіною, і проносять вони і статуї, і всілякі зображення живих істот, зроблені з каменю та дерева... Чи ти не думаєш, що, перебуваючи в такому становищі, люди можуть щось бачити, своє чи чуже, крім тіней, які відкидає вогонь на розташовану перед ними стіну печери?".

В'язні печери бачать тільки тіні, вважаючи їх реальними предметами. Речі, на думку Платона, є тінями реальності ідей. Художник наслідує лише копії, він вводить людей в оману. Художній образ — неповноцінна форма пізнання. З усіх видів мистецтва Платон найвище цінував музику, яка відтворює світ ідей, з літературних творів — гімни богам і видатним людям, на які поетів надихає Бог. Інші літературні твори розслаблюють душі людей, бо розкривають людські почуття. Вони не можуть повноцінно впливати на виховання громадян.

Платон вважав, що прекрасне існує лише у надчуттєвому світі ідей, його можна сприймати лише розумом. Уявлення про прекрасне не змінюється.

Видатним мислителем античності був і учень Платона Арістотель (384—322 рр. до н. е.). Художній досвід давньої грецької літератури він узагальнив у працях "Поетика", "Риторика" і "Політика". Основним предметом мистецтва Арістотель вважав людину, а метою мистецтва — очищення людської душі від зла. На відміну від Платона, який доводив, що творчий процес підсвідомий, Аристотель вважав його свідомим, контрольованим.

Порівнюючи літературу з історією, Аристотель відзначав, що історик пише про те, що дійсно відбувалося, а письменник — і про вірогідне, "про те, що могло б статися. Тим-то поезія і філософськи глибша, і серйозніша за історію — поезія говорить більш про загальне, а історія — про окреме"1. Література змальовує предмети "такими, якими вони є, або такими, як їх уявляють, або, нарешті, такими, якими вони повинні бути". Наслідування дійсності не є рабським копіюванням, воно включає вигадку, узагальнення.

Аристотель дав характеристику літературним родам і видам. Він першим в історії естетичної думки розкрив специфіку драми, основою якої вважав дію, а не розповідь, "дія — душа трагедії". Трагедія є відтворення "прикрашеною мовою..." важливої і закінченої дії, що має певний обсяг". Трагедія, на думку Аристотеля, повинна викликати жах і жаль. Фабула трагедії має бути заплутаною, її треба складати так, "щоб кожен тремтів і співчував тому, що діється". Трагедія відтворює людей кращих, ніж наші сучасники, а комедія — гірших.

Порівнюючи драму з епічною поезією, Аристотель відзначав, що епічна поезія "подібна до трагедії в тому, що використовує віршоване слово, а відрізняється від трагедії незмінністю простого розміру і розповідним викладом. Щодо протяжності зображувальних подій у часі, то трагедія має по можливості вмістити свою дію в одноденний кругообіг сонця або якнайменше з нього виступати. А епопея не обмежена в часі, — тим вона і відрізняється від трагедії, хоча спершу і в трагедіях робили так само, як і в епічних творах". Епічна поезія відтворює картини життя в гекзаметрах, фабули у ній повинні бути драматичні своїм складом і належати до однієї суцільної і завершеної дії, яка має початок, середину і кінець. В епопеї може бути багато подій, які відбуваються одночасно. В епічних творах поет розповідає про події, як про щось стороннє, як це робив Гомер.

Важливе місце в "Поетиці" займає категорія "характер" — це те, в чому виявляється схильність людини. Найважливішою умовою характеру Аристотель вважав гідність, характер гідний, "якщо й ця схильність гідна". Умовами характеру є відповідність, правдоподібність і послідовність. У характерах, як і в ситуаціях, завжди треба шукати "ймовірності, так, щоб слова і вчинки певної особи виникали з необхідності або ймовірності і щоб сама послідовність подій визначалася необхідністю або ймовірністю"1.

Класифікуючи мистецтво, Аристотель бере до уваги предмет зображення, засоби, за допомогою яких відтворюється дійсність, і спосіб зображення. Пластичне мистецтво — живопис і скульптура — зображають фарбами і формами, танець — ритмічним рухами, музику і спів — мелодією і ритмом, літературу — словом і віршовими розмірами. На відміну від Платона, він вважав, що прекрасне — властивість речей і предметів. Особливості прекрасного: симетричність, пропорційність, гармонія. Краса залежить від величини речі, яку легко або важко оглянути. Щоб бути прекрасними, предмети повинні мати таку величину, яку можна охопити одним поглядом. Тому фабула в літературному творі має бути такою в часі, яку легко запам'ятати.

Праці Аристотеля з питань мистецтва — вершина теоретико-літературної думки давніх часів. Окремі думки вченого застаріли, але більшість зберігає своє значення. Його "Поетика" стала взірцем для створення багатьох поетик у Західній та Східній Європі, в тому числі й в Україні у XVI—XVII ст. Найвідоміші з них — праці Ю. Скалігера (Франція), О. Донатті (Італія), Я. Понтана, Я. Масена (Німеччина), Феофана Прокоповича і Митрофана Довгалевського (Україна), М. Ломоносова (Росія).

Вплив Аристотеля позначився на праці римського поета і теоретика мистецтва Горація (65—8 рр. до н. е.). У посланні "До Пісонів" ("Про мистецтво поезії") Горацій виклав поради початкуючим авторам про складання творів. Метою поезії він вважав: "розважаючи, повчати". Зображення у художньому творі, на думку Горація, повинно бути правдоподібним. Послання "До Пісонів" починається словами:

Що, якби шию коня з головою людини надумав

Пензлем з'єднати маляр, ще й пір'ям барвистим одіти

Ті звідусюди позбирані кусники: зверху обличчя

Гарної жінки, внизу ж — подоба лускатої риби,

Хто, на цей витвір поглянувши, сміхом не пирснув би, друзі?

Мова, вчинки героя повинні, на думку Горація, відповідати вікові і характеру персонажа.