Основи літературознавства - Ференц Н.С. - 5.2. Українське літературознавство в перші десятиріччя XIX століття

Розвиток теоретико-літературної думки в Україні в перші десятиліття XIX ст. пов'язаний з іменами І.С. Рижського, І. Кронеберга, А. Гевлича, М. Максимовича, І. Срезневського. Іван Семенович Рижський (1761— 1811 рр.), перший ректор Харківського університету, завідуючий кафедрою російської словесності, опублікував два посібники з літературознавства ("Опыт риторики", 1805 р. і "Введение в круг словесносте", 1806 р.). "Ці посібники І. Рижського (як і праці його наступника в завідуванні кафедрою — І. Срезневського), — відзначає М. Наєнко, — несли в собі ще домінуючий дух класицистичної естетики і до нових віянь у європейському літературознавстві були фактично в опозиції".' І. Рижський вважав, що всі естетичні категорії, предмет мистецтва — незмінні і вічні. Письменник не копіює природу, а переробляє, прикрашає її. Творчий процес, на думку вченого, включає фантазію і художню вигадку. І. Рижський писав, що "нерозумно нехтувати своє власне, якщо воно ні в чому не поступається чужому"2. Він високо цінував виховну функцію літератури, її роль у моральному і естетичному вихованні людини.

Випускник, а згодом ректор Харківського університету І.Я. Кронеберґ (1788—1838 рр.) виступив з критикою класицистичної теорії з її правилами трьох єдностей (єдності місця, часу і дії"), він розробляв теоретичні основи романтизму. І. Кронеберґ вважав, що художній твір необхідно вивчити у трьох аспектах: історичному (твір розглядати відповідно до існуючих у певні епохи уявлень про мистецтво), критичному (твір порівнювати з канонізованими зразками) та емпіричному (твір розглядати поза будь-якими зв'язками). Критика, на думку Кронеберга, повинна здійснювати всебічний аналіз твору, розглядати його у зв'язку з народною творчістю та історичною епохою. Ідеї Кронеберга співзвучні з положеннями історичної школи у літературознавстві.

Наприкінці першої чверті XIX ст. в історичній школі утверджуються символічний та порівняльний напрями. Одним із їх фундаторів став перший ректор Київського університету Михайло Максимович (1804—1873 рр.). У передмові до "Малороссийских песен" (1827 р.) він писав про необхідність вивчення міфології, у якій відображається дух народу, звучить його думка та істинна історія.

М. Максимович вважав, що українська мова і література сягають своїм корінням у Київську Русь. На його думку, історію літератури треба вивчати у зв'язку з історією народу, мовою і фольклором. М. Максимович першим в українській літературі обґрунтував поняття "народність".

5.3. Розвиток українського літературознавства в середині XIX століття

У розвиток українського літературознавства середини XIX століття значний внесок зробили фундатори Кирило-Мефодієвського братства М. Костомаров, Т. Шевченко і П. Куліш. Микола Іванович Костомаров (1817—1885 рр.) у статті "Обзор сочинений, писанных на малороссийском языке" (1843 р.) писав про самобутність української мови і українського народу. "Мова, що звичайно називається малоросійська, на якій говорять у південно-західних губерніях Росії та в Галицькому королівстві, не є наріччя мови російської, що утворилася в останній час; вона існувала здавна". Мову Костомаров вважав основною ознакою народності. Серед головних вимог до художнього твору Костомаров, виходячи з ідей народності та світоглядних засад просвітительської естетики, на перше місце висуває правдивість і оригінальність відображення національного життя та національного характеру персонажів. Своє розуміння народності М. Костомаров показав у статтях про Т. Шевченка. Шевченко, за словами Костомарова, — "це цілий народ, що говорить устами свого поета: душа його усвідомила співчуття і схожість між станом своїм і загальнонародним почуттям"1. У статті "Малорусская литература" (1871 р.) М. Костомаров акцентує на єдності у творах Шевченка національного і загальнолюдського: "Вірші Шевченка не відступають від форми й прийомів малоросійської народної поезії. Вони глибоко малоросійські, але в той же час їх значення ніяк не місцеве; вони постійно носять в собі інтереси загальнолюдські"2.

Аналізуючи твори Г. Квітки-Основ'яненка, М. Костомаров звернув увагу на діалектичний зв'язок характерів і обставин. Він писав, що майстерно відтворені обставини у повісті "Маруся" сприяють зображенню характерів.

Значний внесок у науку про літературу вніс Т. Шевченко (1814—1861 рр.). Як відзначає М. Наєнко, "своєю творчістю і особистим життям він довів, що нація — це ідеальна форма буття особистості як головного предмета літератури. По-друге, його творчість стала спадкоємницею всієї духовності українського народу: від фольклору до давньоруської і ренесансної літератури. По-третє, своєю творчістю він відкрив закономірність щодо випереджального характеру мистецтва загалом: перо генія не лише фіксує історію чи сучасність, а й прозирає в майбутнє. На цих трьох китах, зрештою, зріс романтизм як тип мислення, і кожен історик й теоретик літератури з цим мусить рахуватися".

Т. Шевченко розкрив суть народного письменника. Він писав: "Щоб знать людей, то треба пожить з ними. А щоб їх списувать, то треба самому стать чоловіком, а не марнотрателем чорнила і паперу. Отоді і пишіть, і друкуйте, і труд ваш буде трудом чесним".

Багатим джерелом для розуміння естетичних поглядів Т. Шевченка є його "Щоденник". Шевченко вважав, що предметом мистецтва має бути істина, відтворена через моделі життя. "Великий Брюллов, — писав він, - жодної лінії не дозволяв собі провести без моделі, а йому, як сповненому творчими силами, це могло б бути дозволеним. Але він як полум'яний поет і сердечний мудрець, огортав свої натхненні і світлі фантазії у форми цнотливої вічної істини. І через те його ідеали, сповнені красою життя, здаються нам такими милими, такими близькими і рідними". Отже, митець, на думку Шевченка, не копіює життя, а створює свій художній світ. Він обстоював думку, що мистецтво не є "дегеротипним" зображенням природи. Фотографія, якою б спокусливою вона не була, не є мистецтвом.

Студії Т. Шевченка про мистецтво були, за словами П. Федченка, "найвищим досягненням художньої думки в Україні", вони надовго визначили "шляхи поступального розвитку національної літератури".

Найбільшою заслугою сучасника Шевченка Пантелеймона Куліша (1819—1897 рр.) є утвердження української літературної критики, завдання якої — вивіряти кожен твір естетичними почуттями і вихованим розумом. "Якщо ми відійдемо від цього завдання, якщо зігноруємо в своїй критиці основні положення естетики, — ми станемо обманниками власного народу і самозваними його діячами; література наша знову опиниться на наслідувальному парнасі, як у часи псевдоукраїнських віршів київських академістів (але вже в новому паризькому чи петербурзькому одязі), і народ наш по-старому почне шукати від нас сховища в своїй неосвіченості, котра врятувала його від духовних академій і семінарій".1 Критеріями оцінки художніх творів П. Куліш вважав вірність "живопису з натури", глибину сердечного почуття, єдність форми і змісту. Мистецтво, на думку Куліша, — це творчість за законами краси.

Праці П. Куліша сприяли появі в українській літературі пошевченківської доби етнографічно-побутової школи, представленої творчістю Ганни Барвінок, А. Свидницького, О. Стороженка.