Основи літературознавства - Ференц Н.С. - 7.3. Творча робота письменника

Як створюється художній образ? Які етапи творчого процесу? Творчий процес починається із спостереження. Багатий матеріал для творчості дає саме життя. На основі життєвого факту написана повість О. Кобилянської "Земля". Зустріч Пушкіна з Анною Керн послужила поштовхом для написання вірша "Я помню чудное мгновенье". О. Купрін зізнавався: "Майже всі мої твори — моя автобіографія. Я інколи вигадував зовнішню фабулу, але канва, по якій я писав, вся із шматочків мого життя". Вістка про чернігівського надзирателя Григоренка, який повів малого сина подивитися на страту революціонерки, дала М. Коцюбинському матеріал для оповідання "Подарунок на іменини". Враження від робітників, "що товкли каміння на дорозі... і оповідання про пробивання залізничного тунелю в Карпатах біля Дуклі" стало поштовхом для появи твору І. Франка "Каменярі".

Формування творчого задуму письменника залежить від світогляду, таланту, життєвого досвіду. Для реалізації творчого задуму письменник змушений працювати над історичними джерелами, вивчати документи, виїжджати на місце подій, знайомитися з їх учасниками. Щоб правдиво змалювати життя шахтарів у романі "Жерміналь", Е. Золя певний час жив із шахтарями, спускався у шахту. Шекспір вивчав наукову літературу про хвороби мозку і використав її при створенні образу короля Ліра.

Працюючи над творами "В катакомбах", "Руфін і Присцілла", Леся Українка сумлінно вивчала історію Давнього Риму. О. Бальзак студіював наукову літературу з хімії, щоб сюжет його книги "Пошуки Абсолюту" був художньо достовірним. "Щоб книга ця була правдивою з наукової точки зору, — згадував О. Бальзак, — мені доводилося навчатися хімії у двох членів Академії наук, які змушували мене переробляти коректури по десять — дванадцять разів".

Щоб написати "Поему про море", О. Довженко в період з 1952 по 1956 рр. неодноразово приїжджав у Каховку. "Ніде мій душевний стан не підносився до таких вершин, до великої чистоти і добра, — писав О. Довженко, — як тут, у Каховці. Я полюбив людей більше за все на світі, і вони нагороджують мене своїми багатствами".

Проте художній твір не є копією життєвих фактів і явищ. Побачене, зібране письменник аналізує, відкидаючи дрібне, залишаючи суттєве. Використовуючи творчу уяву, створює картини, події, образи. "В літературі, — писала Леся Українка, — мають вартість портрети, а не фотографії..., без "видумки" нема літератури,... справді реальним описом можна назвати тільки той, що ставить ярку виразну картину перед очі читача". О. Бальзак зауважував, що завдання письменника не копіювати природу, а виражати її. Якби скульптор зняв гіпсову форму з руки своєї коханої, то побачив би "жахливий труп без найменшої схожості" і довелося б шукати митця, який, не даючи копії, передав би рух життя. М. Горький називав факт сировиною, з якої треба виплавити правду мистецтва. Він зауважував, що не можна смажити курку з пір'ям, а копіювання фактів приводить до того, що змішують неістотне з важливим. Треба навчитися "вискубувати неістотне оперення факту", "видобувати з факту смисл". Т. Шевченко записав у своєму щоденнику слова художника Брюллова: "Не копіюй, а вдивляйся! "

Ф. Достоєвський зауважував, що фотографії рідко виражають основну рису характеру людини. Фотографія фіксує людину такою, якою вона є у певний момент, і можливо, що Наполеон у якусь хвилину вийшов би дурним, а Бісмарк — ніжним. Л. Толстой був переконаний, що "коли писати прямо одну якусь людину, то це вийде зовсім не типово, — вийде щось одиничне, виняткове і нецікаве... А треба взяти в когось його головні, характерні риси й доповнити характерними рисами інших людей, яких спостерігав.., тоді це буде типово. Треба спостерігати багато однорідних людей, щоб створити один окреслений тип".

З фантазією і вигадкою пов'язане перевтілення. Це вміння уявити себе на місці зображуваного персонажа, перейнятися його думками, почуттями, переживаннями. У спогадах про М. Гоголя є згадки, що він міг говорити від імені своїх персонажів. Г. Флобер писав, що змушений щохвилини "влазити в шкіру несимпатичних... людей. Потрібні великі зусилля, щоб уявити собі своїх персонажів і говорити від їх особи; адже вони мені дуже огидні". Порівнюючи працю письменника з працею вченого, М. Горький писав: "Працівник науки, вивчаючи барана, не має потреби уявити себе бараном, але літератор, будучи щедрим, повинен уявити себе скупим, будучи безкорисливим — відчути себе зажерливим користолюбцем, будучи слабовольним — переконливо зображати людину сильної волі. Саме силою добре розвиненої уяви талановитий літератор досягає часто такого ефекту, що герої, зображені ним, виступають перед читачем незрівнянно значнішими, яскравішими, психологічно гармонійнішими і ціліснішими, ніж сам майстер, що створив їх". О. Бальзак зізнавався, що за один день йому доводиться бути мужчиною, і жінкою, і державним діячем, і повією.

Коли у творчому процесі відбувається гранична конкретизація фантазмів, письменник сприймає вигадані образи як реально існуючі. "Обличчя не дають мені спокою, докучають, позують у сценах, я чую уривки їх розмов, — зізнавався І. Гончаров, — і мені часто здавалось, прости господи, що я не вигадую, а що все це виникає в повітрі біля мене, і мені треба лише дивитись і вдумуватись". "Коли я описував отруєння Емми Боварі, — згадував Г. Флобер, — у мене в роті було справжнє відчуття миш'яку, я сам був отруєний".

У листі до Луїзи Коле Флобер писав: "З двох годин пополудні дійшов до їхньої любовної прогулянки, я в самому розпалі, в самій середині, струменить піт, здавило горло. Ось один із нечастих днів у моєму житті, проведених повністю, від початку і до кінця в світі ілюзій. Десь коло шостої години, коли я писав слова "нервовий припадок", я так був захоплений, так голосно горланив і так сильно відчував те, що звідує моя красуня, що дуже злякався, коли б і в мене не трапилося припадка. Я встав із-за столу й відкрив вікно, щоб заспокоїтися. В голові у мене паморочилося... Є, однаково. Добре вийде чи зле, чудова штука писати, перестати бути собою, але жити в кожній істоті, створюваній тобою. Сьогодні, приміром, я був одночасно мужчиною і жінкою, коханцем і коханкою, я верхи здійснював прогулянку осіннім лісом, у післяполуденну годину, під жовтим листям, і я був кіньми, листям, вітром, словами, якими обмінювалися закохані, і гарячим сонцем, від якого опускалися їхні напоєні любов'ю повіки".

Говорячи про персоніфікацію образів, згадуємо міф про кіпрського художника Пігмаліона. Він зробив із слонової кістки статую красивої дівчини і закохався в неї, дарував їй прикраси і квіти. Боги змилувались над ним і скульптура ожила.

Вигадка і фантазія — це не свавілля митця. Вони мають свою логіку. Створені творчою уявою письменника, герої живуть самостійним життям. Л. Толстой писав, що в розпалі роботи не знає, що скаже його герой через п'ять хвилин, і захоплено спостерігає за ним. Його герої роблять те, чого він не хотів би і чого не чекав від них. Не сподівався письменник, що герой роману "Анна Каретна" Вронський буде стрілятися. Л. Толстой відзначав, що коли герої тягнуть за собою автора, це — добре. О. Пушкіна, наприклад, здивував вчинок Тетяни Ларіної, героїні роману "Євгеній Онєгін": не чекав, що дівчина відмовить Онєгіну і вийде заміж за генерала.

У творчому процесі важливу роль відіграє інтуїція. І. Тургенев згадував, як в оповіданні "Затишок" не міг знайти необхідних слів для створення картини ранку. "Тільки сиджу я якось у своїй кімнаті за книгою, — раптом щось штовхнуло мене і прошепотіло: "Безвинна святковість ранку". Я підскочив навіть. — Ось вони, справжні слова!".

Відкриття у мистецтві, як і в науці, з'являються у формі несподіваних осяянь розуму. Тоді згаданий чи помічений факт викликає у свідомості несподівану, раптову, ніби блискавичну лавину асоціацій. Інтуїція зумовлена життєвим і творчим досвідом письменника, запасами пам'яті, "нижньої свідомості". За А. Бергсоном, "поет той, у кого почуття розгортаються в образи, образи ж у слова... Коли ж ці образи розгортаються перед нашими очима, ми, в свою чергу, переживаємо чуття, яке, так би мовити, було їхнім емоційним еквівалентом. Та ці образи не могли б з такою силою захопити, якби не було цього правильного ритму, під впливом якого наша душа, заколисана і приспана, забувається, наче у сні, мислить і болить, як сам поет".

Необхідною передумовою художньої творчості є розвинена здатність до асоціативного мислення. "Всяка ідея, що повстає в нашій душі, — писав І. Франко, — може викликати за собою іншу ідею і то або подібну чим-небудь до неї, або таку, яку ми привикли зв'язувати з нею чи то задля місцевої сумежності, чи задля часової близькості або періодичності. І так ми говоримо про "верби головаті" для того, що обрубуваний періодично верх верби нагадує голову, порослу розчіхраним волоссям; говоримо про криваве полум'я, про річку, що в'ється гадюкою... І так ідея блискавки мимоволі викликає ідею грому, ідея фіалки — ідею про фіалковий запах, ідея книжки — згадку про школу, бібліотеку або читальню...".

І. Франко знаходить багато цікавих асоціацій у і ворах Т. Шевченка. С серед них незвичайні. "Коли в нашій уяві постає образ пожару. — відзначає І. Франко, — то мимоволі з сим образом в'яжуться й дальші образи: крик, метушня, голос дзвонів, гашення вогню і т. і. Се є звичайна асоціація, і наша думка мимоволі завсігди вертає до неї. Аби уявити собі, що люди серед пожару танцюють, бешкетують та співають, на се треба незвичайного напруження нашої уяви". До силоміць зчеплених асоціацій у Шевченка І. Франко відносить улюблені звороти "недоля жартує", "пекло сміється", "ніч стрепенулась", "лихо сміється", "закрий, серце, очі", "лихо танцювало", "шляхта кров'ю умилася". Він цікаво аналізує вірш Шевченка "Садок вишневий коло хати", називаючи його моментальною фотографією "настрою постової душі, викликаного образом тихого весняного українського вечора". І. Франко відзначає, що "пост без ніякої особливої прикраси, простими, майже прозаїчними словами малює образ за образом, та, придивившися ближче, бачимо також, що ті слова передають, власне, найлегші асоціації ідей, так що наша уява плине від одного образу до другого легко, мов той птах, що граціозними закрутами без маху крил пливе в повітрі все нижче і нижче. В тій легкості і натуральності асоціювання ідей лежить весь секрет поетичної принади сеї вірші".

Садок вишневий коло хати.

Хрущі над вишнями гудуть.

Плугатарі з плугами йдуть,

Співають, ідучи, дівчата.

А матері вечерять ждуть.

Творчий процес неможливий без натхнення. Гегель вважав, шо це "стан діяльного формування внутрішнього, суб'єктивного розгортання задуму в умі", стан "об'єктивного виконання художнього твору". Натхнення -кульмінація творчого процесу, найпродуктивніший період у творчості. Воно приходить до письменника під час напруженої творчої праці. Л. Толстой писав, шо чим сильніше натхнення, тим більша праця потрібна для його реалізації.

Творча праця є важкою і виснажливою. П. Загребельний порівнює працю письменника з будівництвом держави або міста, де є свій король, парламент, міністри, воїни, живі люди, які діють у певній місцевості. Гете зізнавався, що за 75 років життя він чотирьох тижнів не прожив собі на втіху. Здавалося, що постійно носив на гору камінь, який знову і знову скочувався і потрібно було постійно тягти його на гору. Ф. Достосвський писав, що над романом "Брати Карамазови" працював нервово, з мукою до фізичного болю, тільки натхненні місця виходили одразу, залпом, а все інше — важка робота.

"... Працюю тяжко, — скаржився Л. Толстой у листі до Фета. — Ви не можете собі уявити, якою є важкою для мене оця попередня робота глибокої оранки того поля, на якому я змушений сіяти. Обміркувати і передумати все, що може трапитися з усіма майбутніми людьми обдуманого твору, дуже великого, і мільйони можливих поєднань для того, щоб вибрати з них 1/1 000000 страшенно важко".

І. Франко підкреслював, що творчість — складна діяльність психофізіологічного апарату, єдність свідомого, неусвідомлюваного чи малоусвідомлюваного, синтез вродженого дару, задатків, виучки і праці. Для написання твору необхідне глибоке знання рідної мови, історії, літератури, обізнаність із технікою письма попередників, знання живої реальності.

Письменник — натура душевно чутлива і вразлива. Він болючіше страждає, сильніше ненавидить, палкіше любить. Вразливість і гостра сприйнятливість — прикмети літературної обдарованості. В. Стефаник зізнавався: "Ви можете зрозуміти, що кожна моя дрібниця, яку я пишу, граничить з божевіллям, і я нікого в світі так не боюся, як самого себе, коли я творю. Ви можете зрозуміти, то я не пишу для публіки, а пишу на те, щоби прийти ближче до смерті. ї коли Ви пишете, що я сиджу на скарбах, то це правда, і ті скарби є закляті, я їх відкопую і попадаю в руки чорта".

У листі до М. Страхова Л. Толстой писав: "Боже мій, хоч би хто-небудь замість мене завершив "Анну Кареніну". Робота над романом його втомлювала, мучила, радувала, викликала захоплення, думки про героїв твору не покидали його ні вдень, ні вночі. Закінчивши "Анну Кареніну", Л. Толстой послав її разом із листом М. Страхову. Письменник просив: "Не вихваляйте мій роман. Паскаль завів собі пояс із цвяхами, який стискав ліктями кожного разу, коли відчував, що похвала його радує. Мені треба завести такий пояс. Виявте мені справжню дружбу — або нічого не пишіть про мій роман, або напишіть мені тільки все, що в ньому поганого. І якщо правда те, що я відчуваю, що я слабну, то, будь ласка, напишіть мені. Мерзенна наша письменницька посада, розбещуюча. У кожного письменника є своя атмосфера хвалителів, яку він обережно носить навколо себе і не може мати уяви про своє значення і про час занепаду. Мені б хотілося не помилятися і не розбещуватися далі. Будь ласка, допоможіть мені у цьому".

Про складність письменницької праці розповідав О. Бальзак. "Я працюю вісімнадцять годин на добу і сплю шість: працюю, коли їм, і мені здається, що не припиняю роботи навіть уві сні, — не раз залишивши до пробудження якесь важке місце, я, прокинувшись, легко з ним справляюсь, так що мій мозок працює навіть, коли сплю...". О. Бальзак називав себе "кріпаком у літературі", "подобою парової машини".

М. Гоголь, наприклад, працював над "Ревізором" вісім років, комедія має шість редакцій, Шекспір над трагедією "Ромео і Джульєтта" — 45 років, а Ґете над "Фаустом" — 58. Першу частину повісті "Fata morgana" М. Коцюбинський закінчив у 1903 році, а другу — в 1910 році, задум третьої не встиг здійснити.