Основи літературознавства - Ференц Н.С. - 11.2. Спадкоємність

Спадкоємність — об'єктивна закономірність у розвитку суспільства, матеріальної і духовної культури. "Поеми Гомера, "Божественна комедія" Дайте, драми Шекспіра, "Фауст" Гете, "Євгеній Онєгін" О. Пушкіна, "Війна і мир" Толстого — це, — відзначає О. Бушмін, — картинна галерея пережитих людством епох. У творах мистецтва життя втілене в конкретному неповторному моменті історичного розвитку і в неповторних формах, і в цьому полягає їх незамінність, їх неминуще, "вічне" значення, "унікальність" кожного з них".

Однією з форм історичної спадкоємності є повторюваність. Звичайно, жоден твір не повторює повністю іншого, однак у кожному неповторному цілому є повторені елементи, особливості. Твір кожного письменника — результат його творчих зусиль і водночас — засвоєного досвіду попередників та сучасників. У кожному творі є таке, що зближує його з іншими творами. Звичайно, відмінність і подібність не є абсолютними, вони взаємодіють. Кожен талановитий письменник — спадкоємець і новатор. Кожен жанр чимось зв'язаний з попередником. Кожен напрям асимілював завоювання попереднього, розширивши можливості естетичного освоєння дійсності. Розглядаючи питання літературної спадкоємності, знаходимо у тих письменників, яких порівнюємо, подібні прийоми зображення, образи, текстуальні аналогії. І. Франко писав: "Творчість поетична — діло свобідне, залежне від натури і успособлення чоловіка; правдиві, великі поети ніхто не подібний один до другого, кожний має щось свого, осібного, чого ніхто інший не має, і для того вказування поетові взірців до наслідування завсігди має свої злі сторони. При тім же у кожного правдивого поета головна річ не те, що він навчився від других, але те, що з власної душі, з власного чуття вносить в свою поезію і в суспільність. Але, з другого боку, в нинішніх часах жоден правдивий поет не може обійтися без школи, без вироблення форми і язика, без знання того, що і як висказували і висказують інші великі поети". Отже, йдеться про засвоєння письменником досвіду попередників.

У національних літературах зустрічаються спадкоємно зв'язані один з одним літературні типи. У російській літературі типи різних "мертвих душ": Скалозуби, Фамусови, Молчаліни в Грибоєдова; Скотиніни, Пустякови, Буянови в Пушкіна; Плюшкіни, Собакевичі, Ноздрьови, Коробочки в Гоголя; Угрюм-Бурчеєви, Органчики, Головльови у Салтикова-Щедріна; зайвих людей: Чацьких у Грибоєдова; Онєгіних у Пушкіна; Печоріних у Лермонтова.

Спадкоємність ідей спостерігаємо у письменників, близьких за світоглядом. Своєрідний характер має спадкоємність у розвитку засобів художнього зображення. Ф. Достоєвському належить відома фраза "Всі ми вийшли з Гоголівської "Шинелі". У даному випадку письменник мав на увазі спадкоємність у відборі матеріалу і засобах художнього зображення. "Гоголівський" напрям продовжили Тургенєв, Некрасов, Григорович, які після Гоголя показали долю "маленької людини".

11.3. Літературні взаємодії і взаємовпливи

Важливу роль у розвитку літератури відіграють творчі контакти, взаємообмін духовними і художніми цінностями. Усі європейські літератури пройшли такі стадії розвитку, як Ренесанс, бароко, класицизм, романтизм, реалізм. Та література, яка досягла вищого рівня розвитку, впливала на інші літератури. На багатьох літературах позначився вплив італійського Відродження XV—XVI ст., французького класицизму XVII ст., англійського і французького романтизму початку XIX ст., англійського і французького реалізму XIX ст. Іноді ранні стадії розвитку літератури мають вплив на літературу багатьох наступних епох. Романтики кінця XVIII — поч. XIX ст. зверталися до народно-поетичної творчості, історія європейської культури постійно використовує досвід античного мистецтва. Творчі взаємовпливи в літературному процесі нагадують зв'язки минулого і сучасного в людській пам'яті. М. Верлі писав, що для пам'яті "тисячоліття нічого... не значить, Платон не далі від нас, ніж Кант, а Чехов ближче, ніж Шекспір, оскільки всі вони суть живі голоси нашої культури і, таким чином, сучасники один для одного у світі смислів"1. "Міжвидова художня взаємодія, — відзначає Ю. Борєв, — схожа на перехресне запилення квітів: відбувається рідкісний збіг особливостей художнього мислення поета й живописця, романіста й музиканта, збігаються їхні світогляди, їхні основні принципи естетичного ставлення до світу або їхні культурні орієнтації". Можна говорити про стильову близкість композитора М. Лисенка і поета П. Тичини. "М.В. Лисенка не знав я, — писав П. Тичина. — Не довелося мені й побачити його за життя. Одначе він у моєму житті дуже часто був присутнім".

Взаємодія письменників позначається як на окремих творах, так і на періодах розвитку літератури, зокрема на течіях і напрямах. Гете зізнавався, що на нього мали значний вплив твори Лессінга. "Вплив великого поета, — писав В. Бєлінський, — помітний на інших поетах не тому, що його поезія відбивається в них, а тому, що вона збуджує в них власні їх сили: так сонячний промінь, освітивши землю, не дає їй своєї сили, а збуджує силу, що є в ній самій".

Літературний вплив не є механічним перенесенням чужих здобутків, це складна, іноді суперечлива система. Мотиви, які спонукають одного письменника звернутися до творчого досвіду іншого, - найрізноманітніші. П. Тичина писав: "Молюся перед тим, як починаю писати, до Шіллера, Шевченка, і до менших, недавніх, як Чумак. Це не молитва, бо я не прошу помогти мені щось написати. Це — горіння поміж друзями, це продовження того, що вони зробили". Творчий вплив одних письменників на інших є і тоді, коли вони перебувають у стані ворожнечі. За принципом конфліктного зв'язку складалися відносини Салтикова-Щедріна і Ф. Достоєвського. М. Горький перебував у стані постійної полеміки з творчою спадщиною Ф. Достоєвського. Кожен учасник літературної полеміки мобілізує свої творчі можливості і, як відзначає О. Бушміїї, "також засвоює в своїх інтересах і сильні сторони свого противника".

У розвитку літератури важливу роль відіграють твори інонаціональних письменників, вони розширюють кругозір, вносять свіжі елементи в сферу думок і мову. У статті "Формальний і реальний націоналізм" І. Франко писав: "Коли твори європейських літератур нам подобались, порушували наш смак естетичний і нашу фантазію, то твори росіян мучили нас, порушували наше сумління, будили в нас чоловіка, будили любов до бідних та покривджених".

М. Бахтін відзначав: "Чужа культура тільки в очах іншої культури розкриває себе повніше (але не у всій повноті), тому що прийдуть інші культури, які побачать і зрозуміють її більше".

Включення творчості інонаціонального письменника в літературний процес здійснюється в трьох аспектах: через переклад, критичну інтерпретацію і творче засвоєння. Коли ми з'ясовуємо значення творчості інонаціонального письменника для літературного процесу, розрізняємо активне і пасивне засвоєння. За спостереженням В. Жирмунського, активне засвоєння російською літературою досвіду іноземних літератур припадає на першу половину XIX століття. У другій половині XIX ст. іноземна література перестає для неї бути актуальним фактором.

Для того, щоб вплив був можливим, необхідно, щоб у ньому була потреба. Прогрес російської літератури XIX ст. зумовлений розвитком визвольних ідей у Росії, пошуками революційних засобів вирішення соціальних проблем. Він позначився й на розвитку української літератури, її творчих пошуках.

На розвиток багатьох європейських літератур мала значний вплив антична культура. До античної міфології звернулися американець Д. Апдайк (роман "Кентавр"), ірландець Дж. Джойс (роман "Улісс"), німецький драматург Б. Брехт ("Антигона"), француз А. Камю (есе "Міф про Сізіфа"), Ж. Ануй (драми "Еврідіка", "Антигона", "Медея"). Антична міфологія живила творчість Т. Шевченка, П. Гулака-Артемовського, С. Руданського, Лесі Українки, М. Зерова. Один із перших віршів Леся Українка присвятила грецькій поетесі Сапфо, античні мотиви звучать у її віршах "Іфігенія", "Ніобея", драмах "Кассандра", "Іфігенія в Тавриді". І. Котляревський, скориставшись сюжетом "Енеїди" римського поета Вергілія, створив унікальну поему з українського життя "Енеіда".

Великий вплив на українську літературу мали романтики Дж. Байрон, П.Б. Шеллі, Ф. Шиллер, у творах яких звучали ідеї гуманізму і боротьби з тиранією. І. Франко писав, що на нього мали вплив німецькі і польські романтики.

Вплив письменника на письменника виявляється у пробудженні інтересу до окремих мотивів, сюжетів, жанрів. Цей вплив може бути свідомим і стихійним. У 1918 р. К. Чуковський звернувся до письменників з питанням: "Чи не мав вплив Некрасов на Вашу творчість?" Повчальними були відповіді учасників анкети:

"Олександр Блок. — Здається, так.

Максим Горький. — Не думаю.

Володимир Маяковський: Невідомо.

Микола Тихонов: Боюсь, що ні".

Контакт з попередниками може бути тимчасовим, епізодичним, тривалим, постійним.

Висновки про вплив твору на твір на основі подібних елементів повинні бути обережні і обґрунтовані. Іноді письменник цінить в іншого те, чого йому не вистачає. Але визнати досягнення іншого — не значить зазнати його впливу. Подібність між образами може бути випадковою.

Однією з форм літературних впливів є запозичення. Це використання письменником відомих сюжетів, мотивів, стилістичних фігур, засобів версифікації. Прикладом запозичення є використання вічних тем або образів. Багато письменників зверталося до біблійних образів (Т. Шевченко — "Давидові псалми", "Царі", "Марія"; 1. Франко — "Мойсей"; Є. Маланюк — "З Євангелії піль"; Д. Павличко — "Голгофа"). Біблійні сюжети розробляли Ч. Айтматов ("Плаха"), М. Булгаков ("Майстер і Маргарита"). У творах Есхіла, Дж. Байрона, Т. Шевченка, П.Б. Шеллі, Лесі Українки, П. Тичини, А. Малишка є образ Прометея. До образу Дон Жуана зверталися Т. де Моліна, Мольєр, Е.Т.А. Гофман, О. Пушкін, Леся Українка, О. Близько.

Формою запозичення є переробка епічних творів на драматичні. П'єсу "Сорочинський ярмарок" М. Старицький написав на основі повісті М. Гоголя. М. Лисенко створив оперу на основі повісті М. Гоголя "Тарас Бульба". У XIX ст. з'явилася теорія запозичення або "мандрівних сюжетів", яка поширилася у фольклористиці. Згодом набула популярності "порівняльно-історична школа", основоположником якої став Т. Бенфей. Прихильниками школи були О. Веселовський у Росії, М. Драгоманов, М. Сумцов в Україні. Вони зібрали багатий і цікавий матеріал, порівнювали твори різних літератур, однак, прагнучи знайти спільне у художніх творах, іноді недооцінювали їх неповторність і самобутність. Як відзначає Ю. Ковалів, абсолютизація теорії запозичень "не лише спрощувала творчий процес, нехтувала його історико-типологічними закономірностями, а й робила залежним наступний текст від попереднього, молодшого письменника від старшого, зводила на манівці впливології, позбавляла художню творчість притаманних їй іманентних властивостей, самобутності, неповторності, оригінальності, відкриття".

Видом літературного впливу є наслідування. Це свідоме використання зразків фольклору, думок, стилю іншого письменника. Є різні види наслідування. Воно може бути учнівським, що характерне для початківців, може пояснюватися певною модою, прагненням створити новий текст на інтертекстуальній основі.

Наслідування часто зустрічається у споріднених творах. Польські поети-романтики "української школи" в польській літературі наслідували поетику і стилістику українських народних дум у власних думах, думках і піснях. Іноді наслідування виникає на полемічній основі. Леся Українка у драматичній поемі "Камінний господар" подала жіночу інтерпретацію образу Дон Жуана, яка суттєво відрізняється від чоловічого трактування Тірсо де Моліною, Мольєром і О. Пушкіним.

Видом наслідування є засвоєння наративних чи драматичних композицій і віршової техніки. "Наслідування, — зазначає Ю. Ковалів, — відрізняється від запозичення, бо зберігає лише загальні ознаки першотвору, та від навіювання, тому що зумовлене намірами реципієнта, а не джерела, тобто іншого автора, твори якого, стиль та манера мислення є зразком".' В історії світової літератури є багато прикладів наслідування послання Горація "До Мельпомсни". Думку римського поета "Смерті не скорюсь" переосмислювали Г. Державін, О. Пушкін, В. Брюсов, М. Рильський. Є наслідування у Т. Шевченка ("Ісаія. Глава 35 ("Подражаніє"), "Осії. Глава XIV ("Подражаніє"), І. Франка (цикл "На старі теми"), М. Стариць-кого ("На мотив з Гайне").

Близьким до наслідування є переспів — це твір, написаний за певними мотивами з елементами наслідування композиції першоджерела, образної системи, стилістики. Вірш П. Гулака-Артемовського "Твардовський" є переспівом балади А. Міцкевича "Пані Твардовська", балада "Маруся" Л. Боровиковського — "Світлани" В. Жуковського.

Наслідування, яке спотворено повторює особливості оригіналу, виражає критичне ставлення до ідей, героїв, стилістичних особливостей оригіналу називається пародіюванням. Пародіювання використовується з найдавніших часів. До прийому пародіювання звертався основоположник давньогрецької комедії Аристофан у творах "Хмари" та "Жаби". У комедії "Хмари" Аристофан пародіював софістів і філософа Сократа, у комедії "Жаби" — трагіка Еврипіда. Роман "Дон Кіхот" М. де Сервантеса є пародією на середньовічні рицарські романи. В українській літературі жанр пародії з'явився у давній літературі у XVI столітті. Першою пародією був вірш Феофана Прокоповича "Еlegіа Аlехіi". Вдалою пародією на поему римського поета Вергілія є поема І. Котляревського "Енеїда". Чимало пародій у творчій спадщині К. Буревія, відомого за псевдонімом Едвард Стріха, Остапа Вишні, Ю. Івакіна, О. Жолдака. До цього жанру часто звертаються неоавангардисти.

Копіювання творів попередників називається епігонством (грец. epigonos — нащадок). В українській літературі жертвами епігонів у свій час стали "Енеїда" І. Котляревського та "Кобзар" Т. Шевченка. Після "Енеїди" Котляревського з'явилися "Горпинида чи Вхоплена Прозерпина" П. Білецького-Носенка, "Вовкулака" С. Александрова, "Харько, запорозький кошовий" Я. Кухаренка. Епігоном "Кобзаря" Т. Шевченка став М. Юркевич — автор збірки "Разок намиста".

Видом літературного впливу є ремінісценсія (лат. reminiscensia — спогад). Це запозичення мотивів, образів, окремих деталей з відомого твору іншого письменника. Запозичені вислови, мотиви переосмислюються, набуваючи нового змісту. На ремінісценсії з драми-феєрії "Лісова пісня" побудований вірш П. Воронька "Я той, що греблі рвав". У вірші-поми-пальнику І. Франка "В двадцять п'яті роковини смерті Тараса Григоровича Шевченка" (1886 р.) риторичне запитання "І хто розбудить нашу "правду п'яну"? — ремінісценсія з поеми Т. Шевченка "Кавказ": "Кати знущаються над нами, а правда наша п'яна спить". У вірші В. Стуса "У цьому полі синьому, як льон" рядки "У власної неволі / Спізнати тут, на рідній чужині" викликають асоціації зі словами Т. Шевченка "на рідній, не своїй землі".

Рeмінісценсіями є згадки про твори. У відомому романі М. де Сервантеса священик і цирульник розглядаючи книги, які читав Дон Кіхот, щоб частину з них спалити, дають оцінку рицарським романам. У ліриці, в романі "Євгеній Онєгін", "Повістях Бєлкіна" О. Пушкіна оживають Данте, Шекспір, Байрон, Баратинський, В'яземський. II. Бродський трансформує текст О. Пушкіна "Я вас любил", щоб висловити свій погляд на світ і кохання:

Я вас любил. Любовь ещё (возможно,

что просто боль) сверлит мои мозги.

Всё разлетелось к чёрту на куски.

Я застрелиться пробовал, но сложно

с оружием.

(Й. Бродський)

У шостому вірші циклу "Двадцать сонетов к Марии Стюарт" він же пише:

Я вас любил так сильно, безнадёжно,

как дай вам Бог другими — но не даст!

"За своєю функцією, літературною суттю, — відзначає Ю. Ковалів, — ремінісценсія подібна до стилізації та алюзії, однак, на відміну від них та від цитати, не усвідомлюється автором, виникає внаслідок значного впливу на нього творів інших письменників, жанру, стилю, стилістики, образної системи, ритміко-синтаксичних ходів тощо, не завжди може бути версифікована. Ремінісценсію сприймають у певному контексті, у зв'язках із традицією, у ній віднаходять ознаки новаторства, відображення діалогу з попередньою художньою культурою".

Іноді в художніх творах використовується авторемінісценсія — цитування самого себе з метою підсилення конкретної думки. Зразком найвідомішої авторемінісценсії у Т. Шевченка є "І день іде, і ніч іде".

І. Качуровський вважає ремінісценсію фігурою конструкції.

Пряме використання першоджерела з посиланням на нього називається цитуванням (лат. citatum від cito — викликаю, називаю, проголошую). У гуморесці Остапа Вишні "Чукрен" є такі рядки:

Віють вітри, Віють буйні,

Аж-аж-аж дерева гнуться.

Це трохи видозмінені слова з пісні головної героїні п'єси І. Котляревського "Наталка Полтавка".

Повторення теми якогось твору у трохи зміненому вигляді називається варіацією (лат. varions — мінливий, variaiіо — зміна). Багато варіацій написано на фольклорні твори. П. Тичина під тиском радянської критики змушений був змінити мелодійні рядки "О панно Інно, панно Інно" на "О люба Інно, ніжна Інно".

У вірші M. Зерова "Pro domo" рядки

Класична пластика і контур строгий,

І логіки залізна течія —

Оце твоя, Україно, дорога.

були замінені на такі:

Класична пластика і контур строгий,

і логіки залізна течія —

оце твоя, поезіє, дорога.

М. Рильський у вірші "Варіації" використав мотив поезії М. Коцюбинського "Наша хатка", зберігши ритм і розмір зразка. Варіації можуть бути композиційними, стилістичними, виявлятися на заміні рядків, строф, фраз, образних прийомів. Класичні зразки української народної поезії побутують у різних варіантах. Розгалужені гнізда варіантів мають ліричні пісні, думи, балади, прислів'я, приказки, загадки, коломийки.

Поширеним видом творчих взаємовпливів у літературному процесі є парафраза (грец. paraphrasis — опис, виклад) — скорочений або поширений переказ своїми словами чужих думок. Прикладом парафрази є адаптований переказ Іриною Сидоренко роману "Ґаргантюа і Пантагрюель". І. Франко називав парафразами деякі ліричні пісні Т. Шевченка.

Парафраз може бути як окремою стилістичною фігурою, так і окремим жанром. Прикладом останнього є "Мимовільний парафраз" Ліни Костенко:

Поет, не дорожи любовію народной,

Бо не народ дає тобі чини.

Кому потрібен дар твій благородний?

На всякий случай оду сочини.

Пиши про честь і совість, а при етом

Вмочи своє перо у каламуть.

Ну, словом, так. Поет, не будь поетом,

Тобі за ето ордена дадуть.

Відсилання читача окремим елементом, деталлю до попереднього джерела називається алюзією (лат. allusio - натяк, жарт). Джерелами алюзії є міфи ("авгієві стайні"), Святе Письмо ("поцілунок Юди"), художні твори ("Людська комедія" О. де Бальзака), історичні події ("піррова перемога" — перемога, що за кількістю загиблих вважається поразкою), "Ганнібалова клятва".

Видом художніх взаємовпливів є репродукція. Це перенесення композиційного ладу твору-джерела в сучасний твір. Репродукцією є "Горпини-да, чи Вхоплена Прозерпина" П. Білецького-Носснка, написана за схемою античного міфу "Викрадення Прозерпіни" в їрої-комічному варіанті О. Котельницького та Ю. Луценка.

Значну роль у літературних взаємовпливах відіграє суперництво. Це процес, у якому письменник змагається з попередником. Творче суперництво є тоді, коли письменники працюють в одному жанрі. В жанрі новели успішно працювали В. Стефаник і Григорій Косинка. Григорій Косинка вважав себе учнем західно-українського прозаїка, у листі до В. Стефаника він писав: "Радісно було мені читати Вашого листа, такий він сердечний та батьківський, лист той. Ви, як то годиться батькам, перехвалили свого сина-Косинку з Дівич-гори".

Прикладом творчого суперництва є художнє освоєння різними письменниками одних сюжетів, мотивів, образів. Корнило Устиянович першим з українських письменників змалював образ легендарного Мойсея. Поему К. Устияновича "Мойсей" І. Франко вважав невдалою в художньому відношенні. Він писав, що "К. Устиянович намалював Мойсея поверхово, схематично, а до глибини душі тієї великої людини не дістався, може, навіть, не пробував дістатися". Результатом полеміки став художній шедевр — поема І. Франка "Мойсей".

Видатний німецький письменник Й. Бехер писав: "Ми вчилися у великих майстрів, у всіх разом і в кожного окремо. Якщо говорити про літературу, то ми вчимося у Гомера, у Піндара, у сузір'я грецьких драматургів, ми вчимося у Бальзака і Толстого, у Данте і Гельдерліна, у Шекспіра і Суїнберна — можливість учитися безкінечна. Але й це ще не та особлива школа, яку я маю на увазі, про яку я говорю. Суть особливої школи, яку я маю на увазі, полягає в тому, що серед усіх цих вибраних, сяючих геніїв, серед цих кришталевих, вічних прозоро-ясних кряжів є та чи інша вершина (а іноді й декілька вершин), котрі з особливою силою притягають наш погляд і, дивлячись на яку, ми кажемо: не відриваючи погляду від неї, я почну своє сходження... У того чи іншого майстра я хочу вчитися, того чи іншого майстра я не лише поважаю, а й люблю, я відчуваю свою спорідненість з ним".

Письменник може позитивно або негативно сприймати художньо-концептуальні особливості творчості своїх попередників. Ці два види взаємодії з творчою спадщиною називають притяганням і відштовхуванням. Відштовхування тоді, коли письменники по-різному інтерпретують події, образи, історичне минуле, класичну спадщину.

Формою літературної взаємодії є концентрація, суть якої полягає в художньому освоєнні видатним письменником творчості попередників і сучасників. "Більшість із них, — відзначається у підручнику "Теорія літератури", — стають цікавими для нащадків не власною літературою, а тим фактом, що всі вони в історико-культурному відношенні освітлені генієм великого митця, творча спадщина якого зберігає неминущу цінність для наступних поколінь". В Україні такими письменниками були Т. Шевченко, І. Франко, Леся Українка.

Процесом протилежним концентрації є розпорошення, коли творчість видатного митця ніби поглинається на подальших етапах розвитку літератури, не втрачаючи при цьому своєї художньої вартості. Термін "розпорошення" запровадив Ж. Дерріда. На думку Дерріди, будь-який текстовий епізод нагадує пагін, вживлений під кору іншого пагону, який проростає зі свого сімені. Пагін, фрагмент живої тканини, який зазнає трансплантації, відрізняють від графа, своєрідність одиниці письма (врізка текстів, сюжетних елементів, конфігурація шрифтів). Цей принцип графа Дерріда демонструє у книзі "Похоронний дзвін" (1974 p.). Тут текст надрукований у дві колонки, які розділені полем. Зліва розміщені уривки з "Філософії релігії*" та "Естетики" Ґ.В.Ф. Гегеля, а справа — рефлексії Дерріди, викликані романом Ж. Жене "Диво", думки про Ж.П. Сартра, Ж. Батая, окремі етимологічні спостереження.